Розмір тексту

Magnum Opus: Олена Маляренко

Олена Маляренко Олена Маляренко

Той, хто хоча б раз чув поезію Олени Маляренко, її дивовижну манеру читання віршів, коли голос налітає на тебе, ніби морські хвилі, навряд чи це забуде

Особисто я вперше побачив цю дівчину на «Кавових читання» у вже далекому 2009-ому році і був вражений. З кожним написаним рядком вона зростає, з кожною прочитаною зі сцени поезією вона стає сильнішою, досвідченішою як поет.

Власне, якщо заглибитися у біографічні дані, то народилася Оленка 1990 року у м. Тетіїві Київської області у родині вчителів. У шестирічному віці, разом із родиною, переїхала до с. Піщане, Кременчуцького району Полтавської області. У 2007 р. вступила до Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка на факультет філології та журналістики.

За період з 2009 р. до цього часу бере активну участь (як учасник так і організатор) у ряді мистецьких дійств, проектів та фестивалів. Зокрема, серед них уже згадані «Кавові читання», а також «Бочкозаспів», «Режим On-Line», «Animo Videre Text», «Cardio Wave», «Київ-Полтава-Харків: Мистецький автостоп», фестивалі «Просто Неба», «Бандерштат» та «Йогансен-фест», поетично-музично-мистецькі проекти «На Біс», «Рок-удар», «Перший відкритий СЛЕМ турнір Кременчука», «Літературна битва міст: Кременчук — Полтава» у нашому рідному місті і не тільки.

Восени 2011 р. вона була в числі тих 7 поетів, які заснували Незалежне мистецьке об’єднання «Magnum Opus», з яким пов’язує себе і сьогодні.

Її кредо — «Вітер у волоссі, гітара за плечима, знання в голові, активність і бажання творити нове — ось усе, що потрібно для здійснення мрій». Серед літературних уподобань Олени такі поети як — Д. Павличко, Б.І. Антонич, І. Римарук, І. Сердюк. Улюбленими прозаїками є: А. Азімов, Р. Бредбері, І. Багряний, П. Загребельний.

Але для того, щоб дізнатися, хто така Олена Маляренко, потрібно прочитати її вірші, вдумуватися в них, губитися і знову знаходити себе.

****

Дороги міст і подорожнє reggie,
Чекаючи, знімаю втому.
Я завтра буду поруч дому,
Вдихаючи бензини легіт.

Я завтра буду так далеко
Від посмішки твого обличчя,
Я знаю, сум мені не личить,
Але й прощатися не легко.

Я знаю, завтра буде сонце,
Палючих, літніх, теплих днів,
Але дозволь поки мені,
Ще чути стукіт твого серця.

Дозволь долоні до душі прикласти —
Я хочу знати, що тобі болить,
Яка для тебе найсолодша мить
І що для тебе є прекрасним.

Я хочу знати різні твої мрії,
Які дзвенять тобі в гітарних струнах,
Я б відгадала на прадавніх рунах
Всі сни, що падають на твої вії.

Та ти далеко, мужній, неприступний,
Слова і погляд інших зачіпають,
І твої очі бісиками грають,
А з вуст якоїсь часом чується: «підступний».

І я не знаю, що ти про це думаєш,
Я просто так кажу, як є,
І моє серце, поки що, твоє,
Мабуть аж доти, доки ти не передумаєш.

****

Дорога через пів-світу,
Такого мого маленького,
Заплелася в осінні квіти,
Простелившись росяним дзенькотом.

Між зелених дубів правицями,
Де блукають посріблі коні,
Де ще ходить князівна осені
В золотій лісовій короні.

Там, в залізнім поруччі потягу,
Ми, тримаючись власних крил,
Горизонту стежками босими,
Підіймали дорожній пил.

****

Моя порожнеча приходить
разом із вечірнім болем
вмикає лептоп, сідає за переписку,
а я відкорковую чорта із пляшки із алкоголем
і знову заношу тебе до чорного списку
ти вкотре розкажеш про те,
що сьогодні це буде востаннє
я вкотре подумаю — Боже,
яка несуттєва, нікчемна баталія —
оте моє, якесь зовсім безглузде «повстання»
ота твоя роль ідіотська «Антанта-Італія»
Сьогодні — по закутках. Завтра — вже інше бачення
Забулась причина цього усього бедламу
Бо, як не крути, а любов таки має значення,
У тебе до мене і в мене до тебе, мамо...

Подрузі

Моя ж ти подруго, я до тебе припхаюся,
Прошита сонцем і вітрами.
Я вся із частинок і знову краюся,
Гублячи друзів у мандрах світам.

В моїх косах заплівся прийдешній спогад
Безшабашних діянь і готичного Львова,
Світова музичність і перший здогад —
Я сьогодні прийшла, я сьогодні готова.

І не треба ніяких дарунків чи фільмів,
Якихось новинок, що я помічаю.
Мені хочеться, просто, посидіти поруч
І попити з тобою гарячого чаю.

Теревенити, просто хвилин п’ятнадцять,
Якісь фрази і вірші напам’ять читати,
Це так гарно, цікаво, по-дружньому весело,
І тому я не хочу усе це втрачати.

Бо через даль українських доріг
І через скелі дахів мегаполісу,
Якщо засумуєш, то я прийду,
Навіть, якщо ти будеш на полюсі.

А раптом мене ти не схочеш бачити,
Радітиму з того, що просто знаю:
Як ти і де ти, бо це має значити,
Що друзів і рідних не забувають.

Моя ж ти подруго, я до тебе припхаюся
Прошита сонцем, пройнята вітрами.
Тепер — я цілісна, і не хочу краятись,
Не хочу губити друзів світами.

****

Час тонкою, самотньою стрілкою
Відлунює в тиші останні кроки.
Наші тіні зустрічаються рідко
Тривожачи сном особистий спокій.

Утікають з розгубленим поглядом дні,
Мій вогонь скоро стане мов внутрішня ватра,
Але, як же тепер вберегти мені
Цей останній півкрок? Чи робити варто?

Як пояснити про теплість слів?
Як пояснити затамований подих?
Як дізнатися, чи ти хотів
Відчути мене і мій світ на дотик?

Як насмілитися підійти?
Як не боятися зробити крок першою?
Як крихкому і різному «Я» і «Ти»
Нашим «Ми» зазвучати уперше?

Бо я вже втомилася просто всміхатися,
Ловити твій погляд на сценах і вдома.
Але, якщо чесно і бути відвертою,
Ти — найдивовижніша моя втома.

І доки мені бракує сміливості,
Ти, можливо, зроби крок першим.
Доки у нас іще є можливості.
Доки можна сказати. Вперше.

Роман ПОВЗИК

Magnum Opus

Про проект

Редактор проекту:
Роман Повзик

416

Полтавщина:

Запропонувати тему