Persona grata: владика Федір

[Відео було видалено]

ВЕД.: Вітаю вас! Субота, ранок. Я, ведуча Інна Якобенко, разом зі своїм гостем рада вітати усіх, хто зараз із нами в проекті «Персона грата» на радіостанції «Ваша хвиля». Сьогоднішній наш гість саме цього дня у студії не випадково. Завтра — велике, світле православне свято. І ми хотіли б саме сьогодні поспілкуватися із людиною, віра для якої, церква для якої , все те, що довкола цих понять обертається, є сенсом життя. Архієпископ Полтавський і Кременчуцький Федір сьогодні наш гість і я рада вас вітати!

ФЕДІР: Дякую, доброго дня! 

ВЕД.: Владико, Ви — людина, для якої церква є сенсом, домом, змістом, Ви весь свій час там проводите, вона Вас наповнює по вінця. Але, наскільки мені відомо, так не було від народження, Ви, скажімо, не із сім’ї священика, Ви народилися на Волині у сім’ї вчителів. На той час, коли ще був Радянський Союз, коли не було «вольницы нравов», до певної міри, як зараз, не було такого лояльного ставлення до церкви. Як так сталося, що в сім’ї, де батько, мама — вчителі, дитина стала священиком?

ФЕДІР: Ви знаєте, якось пояснити це логічно, якусь закономірність провести я не можу й до цих пір. Є таке поняття як покликання на пастирське служіння, можливо, в моєму випадку так і є. Але я не беруся судити, просто скажу, що в дитинстві пробував багато чим займатися, захоплювався і спортом як всі підлітки, і радіоелектронікою, і чим тільки я не займався. Виписували журнали «Моделист-конструктор», «Техника молодежи» — такий був журнал, так, фантастикою і так далі і тому подібне, але я ніде себе не знаходив, мені хотілося більшого, я себе шукав. І якось так Бог дав, що врешті-решт я став священнослужителем і хочу сказати, що я не шкодую жодної хвилини про те, що я обрав шлях служіння церкві, Богові, тому що це дійсно сенс мого життя.

ВЕД.: У вашому житті була людина, яка Вас на цю стежку незримо, може, десь на рівні підсвідомості навертала — це Ваша бабуся.

ФЕДІР: Так, ми часто бували в бабусі, мама їздила то на курси підвищення кваліфікації, ще кудись і ми бували в бабусі, ночували, бували по кілька днів, і я це пам’ятаю, ці спогади — найяскравіші спогади мого дитинства, я пам’ятаю і до тепер, до найдрібніших деталей бабусину хату, вона для мене дорога, близька, як і для всієї моєї родини, і для мами. Особливість, яка була в бабусиній хаті — були ікони, в нас не було вдома ікон, тому що мама вчитель і це було неможливо. Колись мені вона показала в шафі там закрита наклеєну малесеньку іконочку Спасителя. Тобто, мама теж віруюча людина була, але, звичайно, не могла виявляти своєї віри, тому в бабусі я побачив ікони і що важливо — я побачив, як молилася прабабуся і моя бабуся. Я не молився і для мене це було дивно, вони перераховували, особливо прабабуся, вона читала молитви, які потрібно, — ранкові, вечірні, і перераховувала обов’язково завжди десять заповідей божих, і остання заповідь звучить вона так скорочено — «не пожадай того, що є в ближнього твого» і там перераховується «ні вола його, ні осла його», мені так було смішно я чекав, коли ж бабуся буде пошепки говорити про осла. Ось такий мій досвід перший був, я не скажу, що він релігійний, але це був досвід. Я розпитував свою бабусю про ікону «Таємної вечері», вона висіла над столом, я пам’ятаю цю ікону і зараз, я питав бабусю: «Чому ця вечеря таємна, хто там зображений, хто це такий?» І коли прийшов час мені звернутися до Бога, коли вже це був такий свідомий якийсь вибір, то я знав, як це робити, бо я бачив як це робила прабабуся і як це робила бабуся. Оце, напевно, перші вихователі в релігійному житті. 

ВЕД.: Ви були старанним учнем, успішним?

ФЕДІР: Ну, враховуючи те, що моя мама була заступником директора школи по навчальній роботі, звичайно. Хочу сказати, що ми жили в будинку на вісім квартир, будинок для вчителів, тобто я обертався в середовищі вчителівських дітей. І в селі своєму ну, звичайно, ми випереджали свою молодь в плані навчання, тому що ми читали книги, і в нас вони були, і я вважав, що бібліотека домашня — це невід’ємний атрибут будь-якої хати. Я пам’ятаю, коли один раз прийшов в хату свого однокласника, вперше я побував в нього, і крім купи розкиданих недбало підручників шкільних я не побачив жодної книжки, для мене це був свого роду шок. Я пам’ятаю це й до нині. Я вважав, що книги — це невід’ємний атрибут кожної домівки. Тому, звичайно, навчалися ми добре, ну я закінчив школу без золотої медалі, там свої були причини на те, але в атестаті одні п’ятірки, за п’ятибальною системою оцінювання.

ВЕД.: Ви закінчили школу. Коли почали задумуватися, чим би ви хотіли в житті займатися?

ФЕДІР: Мені здається десь саме в такий період, але справа в тому, що в цей період якраз трапилося моє вже якесь свідоме навернення до Бога, я став релігійною людиною. Це були дуже глибокі моменти, я не хочу про них розповідати, от, але в той час я вже усвідомив, що Бог це не просто якась абстракція і, як я думав раніше, що Бог — це істота, яка спілкується і яка цікава священикам, і, можливо, якимсь бабусям, мене це не стосується, аж поки зрозумів, що Бог приймає участь у моєму житті безпосередньо і, очевидно, Бог звертає на мене увагу. Був мій перший релігійний досвід і тому це вже став шлях навернення, я став віруючим, вперше прочитав Євангеліє, почав ходити до церкви. Це теж було, до речі, цей другий крок приходити до храму, це було складно для молодої людини, юнака, потрібно... Я ховався там, пам’ятаю, ходив там стежками, щоб мене менше бачили в неділю, мене підтримала в цьому мама і я їй дуже дякую за це, тому що якби цей вибір вона... Треба було іти до церкви разом, значить вона мене підтримувала, ми йшли разом, інколи спонукала до цього. Тому це дуже важливо, але звичайно, що, як і всі вчителівські діти, я планував вступити до Волинського державного університету і бути вчителем, ну, але так сталося, що я зробив інший вибір.

ВЕД.: І куди Ви вступили?

ФЕДІР: До Волинської духовної семінарії.

ВЕД.: Найяскравіші сторінки в сенсі пізнання Бога, в сенсі духовного розвитку саме в період, коли Ви були семінаристом?

ФЕДІР: Ви знаєте, я вважаю, що період навчання в Волинській духовній семінарії — це найкращі роки мого життя. Ми так думали, що це був період становлення семінарії, а насправді — це був певний етап, в якому семінарія була на висоті. В плані навчання і наукової діяльності. Я там навчився писати наукові роботи, ми створили наукове товариство. Я почав працювати в архіві і так далі. Це було багато відкриттів для мене в семінарії. Стосовно духовного, внутрішнього життя — якихось таких особливих відкриттів не було. Тому що я вже в певній мірі сформувався. Цей період навернення до Бога — от це було щось яскраве. Коли ти... я пам’ятаю, що я колись читав, ще коли був невіруючою людиною, дитиною, читав бабусі «Євангеліє» — вона попросила мене це робити. Їй було тяжко: вона була після хвороби, після інсульту. Я читав і я пам’ятаю цифри якісь там, речення... нічого не пам’ятаю з того, що я читав. Але, коли вперше я відкрив «Євангеліє» вже за потребою душі, то кожне слово, яке я прочитав, воно стосувалося безпосередньо мене. Тобто це відкрились якісь духовні очі. «Євангеліє» стало для мене не просто якоюсь книжкою незрозумілою, а живим словом Божим. Оце — найяскравіші враження. А вже що стосується семінарії, там вже я разом зі своїми товаришами швидше укріплявся у вірі. Я бачив приклади позитивні. Сьогодні, на жаль, часто священнослужителі демонструють негативні приклади (і навіть, можливо, я в числі тих священнослужителів), це дуже прикро, але я знаю своїх вчителів з духовної семінарії, вони для мене були ідеалом, до якого я хотів прагнути, я хотів бути таким, як вони, як мої викладачі-священики. Вони для нас були наставниками, перед якими розкривали душі свої і це — найяскравіші, напевно, враження.

ВЕД.: Із сучасників, які нині живуть із нами на цій землі, є люди, які для Вас є взірцем?

ФЕДІР: Ви знаєте, мені завжди цікаві люди (особливо старшого віку), які мають певний життєвий досвід, люди, які пройшли якісь скорботи. І тому мені дуже цікаво спілкуватися з такими людьми, слухати їхні думки, їхні оцінки сьогодення нашого. Але для мене взірець є Святіший Патріарх Філарет. Це — людина, яка так як вірить, так і живе. Тобто, для нас це — приклад у молитві, в працелюбності, в духовності. Уявіть собі, я можу уже трошки побачити життя Патріарха зсередини, тому що сам є єпископом, який... це в великій мірі адміністративна посада і тобі потрібно вирішувати якісь безкінечні проблеми, зустрічатися з людьми, інколи вирішувати якісь не дуже приємні моменти, от. І часу для того, щоб взяти в руки Святе Писання або книжку якусь, взагалі немає. А Патріарх (при його колосальному навантаженні, яке не зрівняти з моїм навантаженням) зміг перекласти Біблію з російської на українську мову, перекласти масу праць святих отців — Іоанна Златоуста, Василія Великого. Він звершує богослужіння, двічі на тиждень обов’язково — акафіст Варварі Святій Великомучениці, акафіст священномученику Макарію. Він служить всі богослужіння. Ми, молодь, на жаль, так не можемо. Але для нас це є взірець, до якого ми прагнемо. Тому для мене це є ідеал свого роду.

ВЕД.: Владико, для Вас особисто дотримання якої із отих десяти заповідей, які Ви згадували, є найскладнішим?

ВЕД.: Ну, як вам сказати? Ці 10 заповідей — якщо багато хто бачив зображення Моісея — Моісей зображений із скрижалями. Тобто, кам’яними плитами, на яких цифрами відмічені заповіді. Скрижалів обов’язково дві. І ці заповіді, яких є 10, вони розділені на дві частини: на перших 6 заповідей і 4 заповіді. Перші 4 заповіді стосуються Бога. А 6 заповідей стосуються людини. Тобто, ці 10 заповідей вміщуються в дві: полюби Бога свого всім розумом своїм, всією душею своєю, з усієї сили своєї і полюби ближнього свого, як самого себе. Заповідь любові — це найскладніша заповідь, хоча вона здається найпростіша. Але це — сенс всього життя християнина: навчитися здобути цю любов, як дар Божий, через молитву, покаяння, сльози, боротьбу з собою, скорботи, терпіння. Це все, коли людина проходить з вірою в Бога, вона здобуває любов.

ВЕД.: Тобто, найскладніша — це заповідь полюбити ближнього свого? З усіма нашими ганебними проявами в житті: нахабністю, зажерливістю, хибами всякими, схильністю до слабкостей, але в головному через це треба переступати і все-таки любити?

ФЕДІР: Абсолютно, любити, любити, так. Причому ті хиби, про які ви тільки що сказали, вони є насправді в мені і вони заважають мені любити інших.

ВЕД.: Вам доводилося здійснювати паломництво в якісь святі місця?

ФЕДІР: Так, доводилося, не один раз в межах України. А вже 5 разів я був на Святій Землі в Ізраїлі, на тій землі, де народився Спаситель, де проповідував, був розіп’ятий і воскрес Господь.

ВЕД.: В Єрусалимі були, в храмі гроба Господнього?

ФЕДІР: Так, Єрусалим, храм гроба Господнього, Назарет, Віфлеєм, Канна Галілейська.

ВЕД.: І коли Ви побачили на власні очі і ту гієну вогняну, і гетсиманські сади, все, про що раніше лише читали, що Ви відчували?

ФЕДІР: Ну, коли вперше там побував, я все фотографував, в мене не вистачило картки на фотоапарат, я потім з скорботою якісь менш важливі фотографії видаляв, бо думав, що я там — востаннє, більше ніколи мені не доведеться там побувати. Для мене це було якесь особливе переживання, тому що, дійсно, те, що ти читав, те, про що ти проповідував, ти побачив своїми очима. І навпаки — коли приїхав і потім читаєш Євангеліє, і де говориться про озеро, про Гору блаженств, де Господь проповідував — він туди пішов, там він зробив те чудо, там справу якусь і ти реально уявляєш це місце, то, звичайно, Євангеліє як би відкрилося якось по-особливому. Не просто якась уявна там земля, уявні міста, яких ти ніколи не бачив, а дійсно — реальні. І ще особливість таку має Свята Земля, — коли ти там один раз побував з паломницькою поїздкою (я наголошую — з паломницькою, не з туристичною, тому що я знаю, багато хто каже: та я побував в Єрусалимі, відпочиваючи в Єгипті, один день з’їздив в Єрусалим). Ну, я думаю, люди, звичайно, якщо вони їхали з відповідним настроєм і бажанням відчути присутність Бога, особливу якусь благодать почерпнути, вони відчули це, але важливо їхати в паломницьку поїздку, коли кожного разу — в яке місце ти приходиш, там звершується молитва, там читається Євангеліє, ти це переживаєш духовно. Особливість Святої Землі, що тобі знову й знову хочеться туди повернутися. Приїхати туди ще раз.

ВЕД.: Ви — архієпископ. А це — не просто гучний сан, це — цілий перелік обов’язків, які лягли на Ваші плечі з його отриманням. У цій адміністративній роботі що найважче?

ФЕДІР: Ви знаєте, складно сказати. Для мене найважче, напевно, працювати з людьми, важко приймати рішення, коли ти не маєш досвіду. Взагалі, для мене складна ця посада — єпископа чи архієпископа. Зрештою, приставка «архі» нічого там не міняє. Обов’язки твої як були, так і залишаються. Можливо, відповідальності більше. І сан архієпископа — це вже як нагорода за певну роботу, працю. То, можливо, це якісь підвищення в очах свого статусу, скажемо так, в очах духовенства. Ну це все — умовно дуже. Дуже умовно. І справа в тому, що єпископський сан я приймав, як і багато моїх колег, ради послуху. Тому що перед тим, як стати єпископом, ми були монахами. А монах — це той, хто повністю віддав себе на служіння Богові і відкинув свою волю. Тобто я не вибирав ні ім’я своє чернече, я не вибирав там ні монастир, ні подальший свій шлях. Вибір за мене зробило — в церкві є таке поняття, як священноначаліє, тобто патріарх, синод. Ну, це вибір патріарха, вибір синоду — призначити мене єпископом, а моє діло вже — наскільки можу сумлінно виконувати свої обов’язки. Не все виходить так як слід. Озираючись назад, напевно, деякі речі зробив би не так, як зробив, але з другого боку, єпископство в великій мірі дало мені можливість набути досвід, особливий досвід, такий вже дорослий досвід, коли ти сам проходиш якийсь шлях і ні з ким порадитись, тому що ніхто тобі не порадить, бо кожна ситуація індивідуальна, ти маєш прийняти рішення. В деякій мірі воно смирило мене, тому що коли я думав, що я можу справитись з тим і з тим, а вийшло — ого, ти не можеш і з тим справитись, і того тобі не вистачає таланту. Коли цього не вистачає, то ти звертаєшся до Бога і просиш: Господи, поможи, бо в мене не виходить, і тут не виходить, і там я не знаю. Тому, слава Богу, за все, що дає Бог, я вдячний Богові за те, що є, і прошу в Бога допомоги.

ВЕД.: Владико, були раніше жовтенята, піонери, в яких і Ви встигли побувати, були комсомольці, в яких Ви вже не встигли побувати. Але потім все так одночасно зникло, розпалося. Є намагання дати щось натомість (пластуни, інші об’єднання), але це не так масово, як було раніше. Церква, здавалося б, і при лояльності держави, вийшла на перший план, і вона, до певної міри, за свою паству теж бореться, вона вимушена, тому що конфесії хлинули різні на територію України. Але ми спостерігаємо, як працюють, скажімо, представники цих конфесій, особливо в боротьбі за молодь. Чи не здається Вам, що Ваша церква, вона ніби така трохи пасивна, не така активна в опрацюванні мізків потенційної пастви, можливо, не така сучасно модна, як вони — не співають так, не танцюють в церкві?

ФЕДІР: Ну, можливо, частково я з цим погоджуюсь, що ми десь в чомусь відстаємо, де в чому не встигаємо і т. д. Це пов’язано з тим, що у 70 роки православна церква була зажата в лещата державні і священик мав право лише проповідувати в храмі. І то в великих храмах був представник КГБ, який слідкував, що там священик проповідував, скільки парафіян. Я читав документи реальні, звіти таких працівників — співробітників КДБ, які за цим слідкували. Неможливо було працювати поза храмом, держава цього не дозволяла. І коли прийшли умови відносної свободи, то православні пастирі не можуть до кінця як би адаптуватися і вийти за рамки...

ВЕД.: В них досвіду немає?

ФЕДІР: Нема досвіду, так. І ще інший момент. Православ’я інше, не треба міряти православ’я мірками протестантизму, скажемо, чи, я не хочу ображати, там я маю багато приятелів, можна сказати друзів із протестантських конфесій, це прекрасні люди, віруючі, жертовні, є дуже багато позитивних моментів, але я кажу стосовно танців там, співу і т. д. Православ’я — воно інше, православ’я — це молитва, це подвиг, це заглиблення в себе. І воно ніколи не стане масовим, так би мовити, чи попсовим...

ВЕД.: Тобто православ’я і шоу — це несумісні речі?

ФЕДІР: Різні речі, це неможливо. Але я на сьогодні очолюю синодальне управління у справах молоді. Це як свого роду, щоб було зрозуміло, міністерство у справах молоді в межах всієї церкви. І хочу сказати, що ми на сьогодні здобули певний досвід, і я думаю, що він у великій мірі передовий, тому що ми, як це модно говорити, моніторимо, відстежуємо цю сферу в інших церквах, які можна сказати, більш потужні за нашу церкву Київського патріархату, але вони не мають того досвіду, що маємо ми. Сьогодні ми проводимо дитячі і молодіжні табори, це вже стало певною традицією. Насправді, це дуже тяжко, дуже складно. Ми хотіли б цей досвід поширити в регіони, в єпархії, але мало яка єпархія може потягнути. Це стосується більше фінансової, матеріальної сторони, тягнути як би цей дитячий табір. Тому в нас традиційно є два табори всеукраїнського рівня: літній табір «Пляшива» називається і зимовий табір «Ліствиця». І на ці табори з’їжджається молодь з усіх регіонів України, абсолютно з усіх, близько 200 осіб, і більше 200, 150 щоліта, і взимку, менша кількість взимку. Це пов’язано із сесією студентів і т. д. Можливо, і більше було б, але ці обставини...

ВЕД.: Це не школярі, це вже молодь?

ФЕДІР: Молодь, так. І, звичайно, ми проводимо щороку літні табори в кількох регіонах нашої держави і багато єпархій, якби областей, теж проводять локальні свої такі табори, де не так багато дітей, але обов’язково з ними робота ведеться. Ну і звичайно, діють недільні школи. В нас дуже потужні недільні школи. В Житомирі є недільна школа, в якій на сьогодні, відвідує цю школу, близько 300 дітей, причому йде постійна зміна поколінь — це дуже важливо. Але хочу сказати, що православ’я ніколи не стане масовим там і популярним, тому що православ’я інше, православ’я — це духовне життя, і наш православний табір теж відрізняється від таборів світських. Я кажу так, можливо, ображаючи когось, але це певний досвід, що якщо дитина не знала якогось гріха, то коли вона поїде в звичайний табір, обов’язково там навчиться. В православному таборі зовсім по-іншому. В нас є духівник табору і над кожною групою дітей є свій власний духівник. Тобто вони перебувають в спілкуванні з священиком 24 години на добу, ну крім тих годин, коли сплять. Тобто постійно діти під наглядом, нема такого, щоб діти займалися самі чимось. І молитва, богослужіння. Молитва обов’язково — ранкова, вечірня, молебень, урок обов’язково Закону Божого і це міняє дітей. Дитина, яка пройшла табір, стає іншою. Буквально за 14 днів це видно, але коли вона приходить знов у сім’ю, де не завжди батьки ведуть церковне життя, не до кінця церковне, і дитина поступово втрачає це. Ну не знаю наскільки, я скажу по своєму власному досвіді, говорили про це, те, що посіяно було в дитинстві, воно проросло пізніше. Так що я думаю, що те, що сіється в дитинстві, воно там десь глибоко западає і колись десь в зрілому віці, коли Божа благодать торкнеться серця цієї людини, вона згадає те, що вона переживала, чула, бачила в дитинстві.

ВЕД.: Я хочу трошки деталізувати про те, що посіяно було в дитинстві. В учительській сім’ї була посіяна любов до книжок. Ви казали, що саме в дитинстві Ви дуже любили книжки письменників, які писали про природу, зокрема, Біанкі, Прішвіна.

ФЕДІР: Так, звичайно, я скажу, що любов до книжок в мене збереглась і по нині, я люблю книги. Звичайно, що я змінив, скажем так, вже певну тематику. Я давно вже не читаю там художньої літератури, те, що прочитав у підлітковому віці, і на цьому зупинився. Мене зараз цікавлять інші праці: наукові богословські, історичні — це те, що я читаю зараз. Але читати, звичайно, не перестав. Будь-яка вільна хвилина, для мене книжка — це найкраще. Ну інтернет зараз багато, як би там бібліотека величезна, хоч інтернет має свою величезну негативну сторону, але є й позитивні сторони, там теж можна черпати інформацію. Але дитинство і книги згадуються як найкращий період мого життя. Я Вам скажу, що, напевно, регіон, в якому я народився, він сприяв тому, що я люблю природу...

ВЕД.: Партизанський, лісовий край...

ФЕДІР: Лісовий край. Так, ліси, болота, це край, де Леся Українка написала свою «Лісову пісню», це могутні ліси, болота. Їдучи до мого села, я не знаю, там кілометрів 20, — суцільні ліси, ліси і ліси, більше нічого не видно. Тому я виростав серед лісу і я дуже любив. Я скажу, що я романтик, я погано орієнтуюся в лісі, я можу заблудитися в лісі, але свого часу я хотів стати лісником. Це в мене була така мрія дитяча, звичайно, мама проти цього категорично проти виступала, але вона не реалізувалася. Але я маю товариша дитинства, який зараз в Чернігівській області працює майстром лісу, він був практиком, тобто він був в мене провідником, ми йшли разом в ліс. Я був романтиком, я дивився там дерева, тварин хотів побачити, ми їх бачили часто, якісь свої дослідження там проводив, а він практик. Він водив мене по лісі, щоб я десь не заблукав і т. д. Ну а зараз ми спілкуємося час від часу, рідко, звичайно, але ця спільність, спогад дитинства залишився. Ну а найбільш письменником, про якого я з трепетом і з великою пошаною згадую сьогодні, — це канадський письменник Е. С. Томпсон. Російською мовою «Рассказы о животных» його прекрасні твори і особливо книжка «Маленькие дикари». Цю книжку я в бібліотеці сільській вперше взяв, прочитав за дві ночі, мені здається, а потім змушений був здати її назад і через деякий час знов захотів цю книжку прочитати, настільки це якась така була тяга, я так хотів цю книжку здобути. Прийшов в бібліотеку, — книжки нема, і ніде немає. Ну скажу так, як було: хлопці, мої однокласники, просто викрали цю книжку з бібліотеки. Ну і мені прийшлось провести цілу спецоперацію по обміну. Я спочатку взяв її на кілька днів, почав переписувати, перемальовувати малюнки і т. д., а потім вирішив домовитися з хлопцями і ми обмінялися.

ВЕД.: Владико, Ви новини дивитеся?

ФЕДІР: Я скажу, що я не маю телевізора, це принципова моя позиція, я новини черпаю з інтернету, з певних сайтів визначених.

ВЕД.: Але все одно там не уникнути політичних новин...

ФЕДІР: Звичайно.

ВЕД.: ...і купу того всього, після чого не те що новини, іноді навіть не хочеться жити. Як Ви з усім цим потоком інформації справляєтеся?

ФЕДІР: Скажу, що це порада Патріарха — не дивитися новини і телебачення максимально, наскільки можливо. Чому? Тому, що коли ти отримуєш новину безпосередньо з екрану телевізора, вона не оброблена, відразу впадає в твою душу, вона збурює її і в тебе дійсно депресія від цього всього. Коли ж ти отримуєш новину вже в переробленому вигляді, чи з газети, чи з розповіді когось, хто тобі про це розказав, вже зовсім по-іншому сприймаєш новину, вже певне відбулося таке пом’якшення цієї новини.

ВЕД.: Я пам’ятаю період, коли всі новини були «оброблені»: подивився — і щасливий заснув. Але від тих новин користі не дуже багато було, як правило, ти не отримував інформації про важливі реальні факти життя.

ФЕДІР: Ну це так, але знаєте, просто я хочу сказати, що журналісти зараз бігають за сенсаціями і дивитися там, як падають балкони, як ще там якісь аварії і т. д., вони відбувалися і раніше, і відбуваються і будуть відбуватися, але...

ВЕД.: Питання ще в акцентах...

ФЕДІР: В акцентах, так. Повинно бути якесь розумне розмежування, так, і поділ, баланс якийсь між позитивними новинами і негативними новинами. Звичайно, я черпаю новини. Звичайно, я стараюся бути в курсі політичних подій, тому що я, будучи єпископом, не можу не цікавитися політикою і не бути в курсі певних речей. Тому обов’язково переглядаю, і «Новини Полтавщини» дивлюся, і газети отримую. І я рекомендую швидше слухати радіо парафіянам, тому що радіо легше...

ВЕД.: З цього місця — докладніше, ми дуже любимо, коли наші гості радять слухачам саме радіо. 

ФЕДІР: Ну я в жодному разі не хочу якось там Вам підіграти, але це дійсно моє переконання...

ВЕД.:... але ми цього хочемо, щоб Ви нам підіграли. Тому що ми любимо своїх слухачів... Владико, скажіть будь ласка, скільки днів на рік у Вас є законної відпустки?

ФЕДІР: Ну як такої відпустки немає взагалі, але останнім часом я намагаюся якось знайти кілька днів, щоб зробити собі такий відпочинок, тому що просто йде виснаження організму і коли ти зранку просинаєшся й чекаєш, щоб швидше день завершився, то це вже сигнал такий, що треба трошки робити паузу.

ВЕД.: І якщо вдається кілька днів собі організувати відпочинку, як Ви ними розпоряджаєтеся?

ФЕДІР: Зазвичай, мене не цікавить відпочинок там поїхати десь, відвідати якийсь там ресторан, чи... це не цікавить. Якщо я десь їду, то це обов’язково має бути паломницька поїздка. Тобто я відвідую монастирі, храми. Або приїжджаю в монастир в нашій єпархії. Там Білоцерківці Пирятинського району, щоб побути там просто кілька днів, порубати дрова, там я не знаю, покосити траву, і це для мене... Молитва, богослужіння — це для мене відпочинок. Тобто їхати там десь так, як традиційно це відбувається, в Єгипет чи в Туреччину, і сидіти там 10 днів в готелі, і море, готель — і більше нічого, якісь там розваги, — це для мене дуже складний такий, це не відпочинок. Мені потрібно, щоб було богослужіння, щоб я міг в неділю звершувати службу, щоб я міг побути на самоті, щоб я міг побути на природі. Ну, звичайно, море можна, це все не виключається, але в таких православних межах. Тоді це для мене відпочинок. Коли я відчуваю дискомфорт від занадто світського відпочинку, тоді я намагаюся відмежуватися.

ВЕД.: Добігає кінця Великодній піст, звісно, зараз відповідне харчування і т. д. Коли посту немає, які Ви любите страви? Ви вмієте самі готувати, як взагалі вибудуваний гастрономічний бік вашого життя?

ФЕДІР: Готувати сам не вмію, ну при крайній вже потребі я можу щось таке найпростіше зробити, але, мабуть, це проблема вже із сім’ї. Тобто готувала завжди мама і це було як закон, і вона ніколи нас не вчила, ну сестру навчає, тому ще це потрібно їй як жінці, а нас з братом старшим не вчила цьому і ми не вчилися. Ми знали, що їжа — це як невід’ємний атрибут нашого життя, готувала мама. Готувати не вмію. Їм те, що готують в причту собору для священиків, те їм і я щодень, те, що готується в соборі Успенському. Я там теж харчуюся, нічого там особливого не готують. Це звичайна їжа, в середу і п’ятницю вона пісна, а в інші дні може бути і скоромна їжа. Скажу, коли був в монастирі, то м’яса не споживав, а зараз в силу таких обставин, що я буваю там на храмових святах, буваю на різних заходах і те, що дають, чим пригощають, те я їм. М’ясо — значить м’ясо, щось інше — значить щось інше. В піст, звичайно, їм пісну їжу. Щодо уподобань — люблю ще з дитинства, є така страва — деруни називається в народі, це такі оладки з картоплі. Це, мабуть, страва мого дитинства. Ще моя бабуся і у мене в сім’ї готували страву, схожу на млинці, називали це млинці, вони готуються теж із тіста, їдять з сметаною або з маслом. Чесно скажу, що де я не був, в жодному регіоні цієї страви нема, чомусь вона тільки в моєму селі, звідки вона там як би закріпилася, я не знаю, але коли мені рідко доводиться бувати вдома в батьків, то я обов’язково прошу, щоб мама зготувала оцю страву. Пояснити її рецепт я не зможу, сказати теж, як готується це, не можу, але дуже це люблю.

ВЕД.: Будемо знати, що є якісь такі особливі млинці з Волині, рецепт яких відомий тільки волинянам.

ФЕДІР: Так.

ВЕД.: Ви скільки часу провели в монастирі?

ФЕДІР: З 2003 по 2006 роки.

ВЕД.: Це був свідомий ваш вибір?

ФЕДІР: Свідомий, так, так.

ВЕД.: Які найважливіші, як для людини духовної, уроки які Ви винесли саме з цього періоду життя?

ФЕДІР: Ви знаєте, в мене, якщо етапи мого життя, я вдячний Богові за всі етапи життя, тому що це враження, досвід якісь такі надзвичайні. Перше, я вже казав, — це Волинська духовна семінарія, це перші такі кроки життя в церкві, а потім особливо яскраві враження від Київської духовної академії, в яку я вступив, закінчивши семінарію, це вищий вже навчальний заклад. Там вже дійсно якісно вищий рівень викладання, викладачів, і враження від самого Києва, коли там розповідають історію про хрещення Київської Русі, ось тут була Десятинна церква, ось тут хрестив князь Володимир Русь, — для мене це щось було далеке, а тут воно під боком. Особливі враження. Сам Михайлівський золотоверхий монастир, де була академія, де я потім був як чернець, для мене дуже рідний і це прекрасний монастир. Відроджена святиня українського народу. І хочу сказати, що хоч храм Михайлівський новий, як кажуть в народі, не намолений, але коли я в нього заходив, то в ньому було дуже легко молитися, і понині це так. То це місце особливе, місце святе. Ну і сам монастир, в якому я жив, і келія, і братія монастиря, зараз мої колеги, які були зі мною в монастирі, вони майже всі стали архієреями, ну отримали вищий сан в церкві і керують єпархіями. А тоді в монастирі ми були разом, це були однодумці, молоді люди. Звичайно, нам бракувало духовних наставників, якихось старших ченців, які б прожили в монастирі, мали досвід, але їх не було, тому що монастир був зруйнований, і ми перші, як могли, там його відроджували. Але головне, що була єдність і однодумність, це найважливіше.

ВЕД.: На жаль, ефірний час добігає кінця, я зазвичай наших гостей прошу розповісти форматний анекдот, але Вас логічно попросити розповісти улюблену притчу.

ФЕДІР: Оце, Ви знаєте, треба навіть...

ВЕД.: Заскочила Вас зненацька?

ФЕДІР: Так, зненацька, так. Що ж?.. Улюблену притчу якусь? Ну, скажу, що інколи і анекдоти деякі приходиться розповідати.

ВЕД.: Ваше право.

ФЕДІР: Мені дуже подобаються розповіді із життя реальних людей — єпископів, людей, які для мене є певним ідеалом, до яких я, скажем так, можливо, й не досягну ніколи. Ну я згадав такий випадок із життя, інколи я його використовую. Це пов’язують із святителем Філаретом Дроздовим, Московським митрополитом, канонізованим святим, який жив в кінці 19 ст., в 1867-му він упокоївся. Це видатна особистість, безперечно, і він, ну, без його участі не проходила жодна вагома подія в житті Російської імперії. Тобто і міністерства, і сам імператор звертався до нього і його думку чув. Так ось, коли був період передреволюційний, вже як би назрівало це негативне ставлення до церкви, до духовенства, і ось на якомусь світському заході напідпитку підійшов офіцер до святителя Філарета, він був митрополитом — митрополитом Московським, і питає його: «От, владыка, скажите, почему митро палит, а не митро стреляет?» Ну, владика не довго думаючи, каже: «Потому что не ду рыба, а ду рак». От такий випадок із життя, просто я його застосовую, коли люди, які не завжди знають церковне життя, не розуміють в ньому, але висловлюють свої категоричні судження, стосовно того, чи правильна там церква, не правильна там, ходити в ту, не ходити і т. д. От в таких випадках я застосовую оцей анекдот.

ВЕД.: Нагадую нашим слухачам, що сьогодні, напередодні великого свята Великодня, нашим гостем був архієпископ Полтавський і Кременчуцький Федір. Я дуже вдячна Вам за те, що шматочок свого життя подарували нашим слухачам, а надалі — і користувачам інтернет-ресурсу «Полтавщина» , саме напередодні такого світлого свята.

ФЕДІР: Дякую всім за увагу, хто слухав мене, і хай Бог всім допомагає.

ВЕД.: Я, ведуча Інна Якобенко, прощаюся з вами, але не прощається радіостанція «Ваша хвиля». Залишайтеся з нами!