«Persona grata»: Іван Момот

[Відео було видалено]

ВЕД.: 11:20 на студійному годиннику. Я, ведуча Інна Якобенко, вітаю всіх, хто разом із нами, радіостанцією «Ваша хвиля», в проекті «Персона грата». Проекті, в який ми запрошуємо відомих, медійних людей або людей, які ситуативно нас чимось здивували і ми хочемо деталізувати подробиці. Але сьогодні мій гість — людина, яку дуже добре знають не лише в області, а й за її межами, це голова обласної ради Іван Михайлович Момот. Доброго ранку вам!

МОМОТ: Доброго ранку

ВЕД.: Іване Михайловичу, ми в ході розмови поговоримо і про інші ваші іпостасі, не лише як керівника обласного рівня. Але розпочати розмову я хочу з того, що ви не завжди були головою обласної ради, а колись були просто хлопчиком, який народився на Полтавщині. Де це було і якою була ваша сім’я?

МОМОТ: Це правда, я народився на Полтавщині, в Лохвицькому районі, в селі Гиряві Ісківці, де навчався і ріс в сім’ї колгоспників, людей, які все життя працювали на землі. І батько, царство небесне, недавно його не стало, і мама, дай Бог їй здоров’я, все життя працювали на землі, працювали в сільському господарстві і нас привчали працювати. Тому я вийшов із села і цим горджуся.

ВЕД.: Всі ми родом із дитинства і яких би не досягали рівнів — завжди його згадуємо, бо тоді ми були щасливо-безтурботні. Найяскравіші картинки, пов’язані з дитинством?

МОМОТ: Ну ви знаєте, я вже сказав, що село, в якому я народився, воно знаходиться на березі річки Сули. Але Сула не близько біля села, а ще там розділяють село і річку луки, заплави. І от найяскравіші спогади дитинства, це коли ми ходили в берег, де великі верби, луки, сінокоси. Щось таке магічне в цьому було: ці запахи, спів пташок, різні стежки, що тільки нам відомі. Здавалося (і воно так і є !), що Сула — найкрасивіша, найчистіша річка, де і риби було багато. Я пам’ятаю, як руками ловили, пірнали і ловили раків. Раків ловили відрами, приносили, в чавуні їх варили і їли досхочу. От такі спогади. І зараз, коли приїжджаю в рідне село, мені хочеться вийти туди в берег, на луки, подивиться на ці краєвиди, що так врізалися в пам’ять. І сінокоси, на яких, коли вже був трішечки старшим і вже навчався в школі, ходив косити, заготовляти сіно і на зиму. Зимові пейзажі дуже запам’яталися, бо Сула, ці всі рівчаки замерзали і таке відкривалося оку безкрайнє поле очеретів. І я ще раз хочу повторити, що щось таке магічне в цьому було, може, тому, що ми тоді були маленькими і це все здавалось якимсь таким великим і неосяжним, безкрайнім...

ВЕД.: ...чарівним...

МОМОТ: ... да, чарівним. Такі спогади часто приходять. З тих пір я люблю природу і, користуючись нагодою, завжди стараюся побувати в лісі, в лузі, біля річки.

ВЕД.: Іване Михайловичу, у вашій сім’ї було троє дітей?

МОМОТ: Четверо.

ВЕД.: Четверо дітей. Якщо батьки тяжко працюють зранку до смеркання в колгоспі, діти, на перший погляд, ростуть ніби то самі по собі. Але мені здається, є якась своя селянська мудрість, якісь свої усталені закони, цінності в сім’ї, неписані правила, які дозволяли дітей так непомітно для оточуючих виховувати пристойними людьми. Як це було у вашій сім’ї?

МОМОТ: Ну, нас четверо в сім’ї, різниця в три роки. Зрозуміло, що я, в мене старший брат є, другий менший брат і найменша сестра. Зрозуміло, що ми підтримували один одного, старші доглядали за меншими. Якщо говорити про культ в сім’ї, то мені здається, що в нашій сім’ї був культ праці. Я пам’ятаю, що в нашій сім’ї тільки на великі свята збиралися за столом, щоб святкувати. Це був або храм, або Різдво Христове, або Великодень. От на такі свята. А навіть на свята там Першотравневі завжди садили город: 1-2 травня — картоплю, на 9 травня — кукурудзу, соняшник. І завдання було таке: щоб побігти погуляти, треба було рано зробити те, що потрібно зробити. Ми садили город десь до 10-11 години, потім уже з хлопцями, з дівчатами десь бігали і розважалися. Культ праці. Я завжди пам’ятаю своїх батьків, які трудилися. Робили по господарству, працювали у сільському господарстві і в кожного з нас були свої обов’язки. В різний вік свої обов’язки. Коли — просто нарвати кукурудзи чи накосити трави і дати худобі, пізніше — всі працювали і я в тому числі. Спочатку пас корів, потім працював помічником комбайнера на комбайні, до того ще овець пас, як був меншим. У піонерському таборі я був лише одного разу, в Лубнах. Це теж мені запам’яталося надовго. А так практично кожного літа — робота, робота в колгоспі. Ми заробляли кошти для того, щоб потім їх використати для сім’ї, для себе в першу чергу. Тому я вдячний батькам, що навчили працювати, що я не відчуваю відрази до роботи. Навпаки, є певна насолода від того, як шелестить сіно, коли його згрібаєш, чи коли косиш косою... Тоді, коли ми були меншими, це здавалося важко, а зараз це, знаєте, як розвага, як відпочинок...

ВЕД.: ...релаксація...

МОМОТ: ...релаксація, да, зміна роботи, а значить — відпочинок.

ВЕД.: Це ще Ленін казав, що найкращий відпочинок — зміна трудової діяльності. Іване Михайловичу, часто буває, що коли батьки тяжко трудяться, тримають велике господарство, вони кажуть: «Діти, ідіть вчитися, щоб вам не довелося все життя так тяжко фізично працювати». У вас батьки наполягали на тому, щоб ви отримали вищу освіту, чи ви самі усвідомили необхідність цього?

МОМОТ: От насправді ви абсолютно праві. В тому селі, в якому я народився, була 8-річна школа. В той час для того, щоб виїхати із села на навчання, потрібна була довідка із сільської ради. Якщо сільрада відпускала, то приймали в навчальному закладі в Полтаві чи Кременчуці, чи в Києві. І був такий неписаний порядок якраз в той період, коли я закінчував школу. У нас була 8-річна школа, тому після 8 класу, зрозуміло, до вузу я вступити не міг. Старший брат навчався в ПТУ залізничників в Полтаві, ну я вирішив іти, як кажуть, по його стопах. І ініціаторами цього були батьки. Не в виборі професії, а в тому, щоб все-таки ішли працювати, пробували себе в місті, де є більше можливостей. Я скористався цією можливістю, і коли мені виповнилось 15 років, я приїхав до Полтави і вступив до ПТУ залізничників у Полтаві. Мріяв стати машиністом тепловоза. Але коли приїхав здавати документи, виявилось, що мені недостатньо років. По закінченню там повинно було бути вже 18 років...

ВЕД.: Щоб можна було йти працювати за спеціальністю...

МОМОТ: ...да, щоб можна було працювати. Тому я поступив на слюсаря, закінчив училище і перша моя професія, перша моя робота була на тепловозоремонтному заводі у нас в Полтаві слюсарем в дизельному цеху. Теж цим горжуся, бо це теж ті університети, які пощастило пройти.

ВЕД.: А життєвий університет на ім’я Радянська Армія вам пощастило пройти?

МОМОТ: Пощастило. Після роботи на заводі, як і всі тоді, я пішов служити у лави Радянської Армії, службу проходив в Угорщині. Служив в зенітно-ракетних військах, це вже не таємниця, так що можна про це сказати, це теж хороша школа, школа життя. Це спілкування. У тому підрозділі, де мені довелося служити, були представники 19-ти національностей тодішнього Радянського Союзу. Це різні культури, це різні характери і до цього часу у мене є армійські друзі. Нещодавно спілкувався з одним із них, він живе у Мордовії, працює заступником голови уряду Мордовії. Після служби ми ще ні разу не бачилися, але в телефонному режимі спілкуємося, згадуємо нашу юність, нашу службу. Цікаво було, коли служили в іншій країні, інша культура. Виходили і до озера Балатон. Пізніше був у туристичній поїздці, ті місця відвідував, було дуже цікаво.

ВЕД.: ...І ось ви такий модний хлопець, з валізою, обліпленою переклейками з гарними дівчатами, повною жуйок, повернулися додому... Здається, всі дороги перед вами відкриті, так? Ви обрали історичний факультет Полтавського педінституту. Чому? Тому, що ви чітко знали, що хочете працювати в школі, чи тому, що зрозуміли: найбільше випускників істфаку на той час працювало в райкомах, на таких «непыльных работах», скажемо так?

МОМОТ: Ну і те, і інше. Справа в тому, що коли я навчався в ПТУ, в мене був вчитель історії, Долгов М. В., який був кумиром моїм. Він вчив нас історії, вчив життю. Коли я закінчив інститут і по розподілу прийшов у те ж училище, в якому навчався, то викладав історію і суспільствознавство в тій же аудиторії, в якій він викладав. Нам здавалося, що він все знає, що в нього все тримається в голові. Потім я знайшов архіви, знайшов ті конспекти, по яких він готувався — десятки загальних зошитів, списаних його рукою. А на уроках він викладав легко і знаєте, так по-доброму, по-людськи, з величезною любов’ю до учнів, хоча вони були різними, з різним рівнем знань. Тому я вдячний, що він привив мені любов до своїх предметів. І, знову ж таки, у когось склад розуму математичний, а в когось — гуманітарний...

ВЕД.: Хоча буває в сім’ї, де двоє батьків з гуманітарним складом розуму, народжується син, який закінчує фізфак. Я маю на увазі вашу сім’ю.

МОМОТ: Так, син фізик, чистий фізик.

ВЕД.: Отже, ви прийшли викладати в училище, яке теж закінчували. Як довго ви там працювали?

МОМОТ: Там я працював рік, збирався працювати ще довго. Зараз я хочу подякувати тодішньому директору Супруненку В.І., який, дай Бог йому здоров’я (наскільки мені відомо, і зараз, в достойному віці, він інколи передає свій досвід і знання в цьому училищі). Він прийняв мене на роботу. Ви знаєте, що тоді було дуже важко влаштуватися якраз в Полтаві. Більше того, І.А. Зязюн, по закінченню інституту, пропонував мені йти директором школи.

ВЕД.: Це тодішній ректор педінституту...

МОМОТ: Так, ректор педінституту мені пропонував йти директором школи в одне із великих сіл Полтавського району. До речі, і квартиру там обіцяли дати, була там 3-кімнатна квартира. І був дуже здивований, коли я відмовився. Тому що на той час я вже домовився, пішов в те училище, мене директор тодішній згадав як учня того училища, я був старостою групи. І написав відношення, що він готовий взяти мене викладачем в це училище. Тоді практично залишитися учителем в Полтаві було неможливо. Кілька чоловік тільки залишалися. Я відмовився від цієї пропозиції з різних причин: по-перше, я вже домовився, по-друге, дружина тоді ще навчалася тільки на 2-му курсі. Хоч це було і недалеке село Полтавського району, але все-таки потрібно було їздити. Ну, таке рішення було прийнято. Іван Андрійович ще декілька разів мені говорив, що я пошкодую, але я не пошкодував. Може, якби я пішов тією дорогою, то було б щось інше...

ВЕД.: Рік ви пропрацювали в училищі?

МОМОТ: Це теж окрема історія. Ще навчаючись в інституті я працював у комітеті комсомолу інституту, там була школа майбутніх комсомольських активістів, і я її закінчив. Потім, коли я працював в училищі, з обкому комсомолу зателефонували і запросили на співбесіду. Знайшли мене якраз по тих анкетах із школи активістів. Це обком комсомолу проводив таку роботу. Мені запропонували роботу завідуючим сектором профтехосвіти, була така посада в обкомі комсомолу. Запропонували так, що я не відмовився, пообіцяли, що, можливо, в перспективі отримаю житло. Хоча ця перспектива потім відсунулася надовго, але я не жалкую, що пішов на цю роботу. Тим більше, що сферу профтехосвіти я знав — і як колишній учень, і як викладач. Так почалася моя робота в комсомолі.

ВЕД.: У мене таке враження, що в комсомольській роботі того часу є щось магічне, бо люди, які мали до неї відношення, до цього часу щороку святкують день народження комсомолії. Вони, як правило, не загубилися в цьому житті. Ви якось тримаєтесь купи, підтримуєте один одного. Комсомол гуртував і давав можливість і далі рухатись такою командою? Принаймні, ви якось ніби такою командою отією комсомольською і до цього часу живете, працюєте?

МОМОТ: Насправді все дуже просто. В активному віці молоді люди активні, молоді люди збираються разом. Зрозуміло, що найбільше друзів, кажуть, знаходиш у студентському середовищі, коли навчаєшся. І це правда, бо молоді, перспективні, не завантажені проблемами життєвими люди спілкуються, дружать, разом проводять вільний час. В комсомолі це теж молоді, активні люди, які разом зібралися в одному колективі і разом виконували ті завдання, які ставили перед нами, кожен по своєму напрямку. Тому ця дружба, це і суботники, це і відпочинки разом, шефство (тоді обком комсомолу шефствував над інтернатом ім. Крупської, ми там виїжджали і проводили благоустрій території), виїзди (допомога працівникам сільського господарства: і косовиця, і збір яблук у вихідні дні), ми навіть працювали на будівництві. Тоді розбудовувалося село і ми своїм прикладом показували. От такі і виробничі стосунки, і неформальні об’єднували. І до цього часу об’єднують, і до цього часу ми підтримуємо ці відносини. Ви знаєте, коли людину не примушувати, а від душі, тоді стосунки є міцними і довговічними.

ВЕД.: Я думаю, не тільки приємні, позитивні моменти, а й період незрозумілості, непевності, мабуть, об’єднав. Прийшов час у нашій країні, що в одну мить змінив формат існування. Комуністична партія, комсомолія... Все це пішло в небуття. Країна перейшла в зовсім іншу площину існування. Ваші відчуття того часу? Нове невідомо принесло з собою якийсь розпач, відчай?

МОМОТ: Ну, легко говорити тоді, коли вже пройшов час і, може, важко вже згадати ті відчуття, нюанси... Працюючи вже потім, після комсомолу, на партійній роботі я особисто відчував, що потрібні зміни, що вони назріли в суспільстві. І були різні люди, були комуністи з різною закалкою. Як ці зміни пройшли в нашій країні — це тема окремої передачі, окремої розмови. Двома словами важко цю ситуацію оцінити. І, ви знаєте, пройшов референдум, люди висловили свою думку, в т. ч. і ми, як і більшість населення України, теж проголосували за те, щоб Україна була тією країною, якою вона зараз є. І пішли по цьому шляху. Ну, мабуть, слава Богу, що я тоді ще був, можна сказати, у молодому віці, продуктивному віці. Готовий був працювати, готовий був в іншому форматі працювати. Було багато і незрозумілого, і воно було й об’єктивно, бо прийняти рішення, потім вибудувати — це виявилося непростою справою і ці 20 років ми йдемо цією дорогою і пережили дуже багато і економічних, і фінансових, і політичних, і моральних криз, якщо можна так сказати. Але все-таки ми йдемо цим шляхом, і от єдине, про що я можу сказати, що ми повинні рухатися вперед. Назад дороги немає, я в цьому переконаний і так дію. Зрозуміло, що багато чого було в нашій історії, що заслуговує на увагу, заслуговує на те, щоб ми використовували сьогодні в нашому житті. Не можна всього відкидати. Наші батьки, наші діди трудилися, вони боронили нашу землю, вони нам передали землю і економіку в тому стані, в якому вона була, але вони все робили для того, щоб і ми сьогодні жили. Тому я проти того, щоб ми все відкидали те, що було в історії, коли ми були в Радянському Союзі. Були і позитиви, і їх було дуже багато. Їх брали на озброєння і в повсякденному житті використовували. Особливо світоглядні моменти. Як нас виховували наші батьки, — працювати, що зараз, на жаль, не всі наслідують. Бо тільки праця повсякденна, важка дає результат.

ВЕД.: В наш час, на жаль, просто з’явилися інші взірці для наслідування — швидкий результат, коли хочеться все і одразу. Такі орієнтири не передбачають тривалої виснажливої праці...

МОМОТ: Так не буває, тому що, щоб досягти результату достойного, потрібно багато трудитися. І це і в професійному плані, в усіх планах, тоді тільки буде результат. Інакше — то тільки ілюзія результату, тимчасовий результат, але багато є приказок з цього приводу.

ВЕД.: Іване Михайловичу, саме в той час, коли ви зрозуміли, що вже не буде так як раніше, але й не зовсім ясно, а як же взагалі буде, з’явилась ідея мати власний бізнес, відтак, у вашому житті з’явилася поліграфія...

МОМОТ: Ну, тоді так вийшло, що тієї організації, в якій я працював, її просто не стало. В мене є запис в трудовій книжці: звільнений в зв’язку з ліквідацією організації. І в мене іншого вибору не було. Я тоді прийшов, вже була біржа праці, як ми зараз говоримо — фонд зайнятості, і я там зареєструвався. Зрозуміло, за професією я — вчитель історії, але мені хотілося мати достойну заробітну плату. Але тоді, до речі, і не було вакантних посад учительських. З місяць я в очікуванні перебував, потім друзі запросили, які вже розпочали свою справу, спробувати себе. Не з поліграфії почали, а почали, як і всі тоді, з торгівлі. Далі — торгівля папером.

ВЕД.: Все одно близькі до поліграфії обрії...

МОМОТ: Коли постачали цей папір поліграфічним підприємствам, зрозуміло, знайомилися і з роботою поліграфічних підприємств. Так виникла ідея створити власне поліграфічне підприємство. Створили і працювали, і дай Бог, щоб ще працювали ті люди і той колектив, в якому я працював раніше.

ВЕД.: Ви народилися в багатодітній сім’ї, четверо дітей, але самі багатодітним батьком не наважилися стати. У вас один син?

МОМОТ: Один син, син Андрій. Кандидат фізико-математичних наук, доцент, закінчив університет Шевченка, працює там же в університеті на фізичному факультеті, займається наукою. Але, спасибі синові і невістці, вони нам народили двох внуків. Ваня ходить уже до школи, в 1-й клас, Гліб ще маленький, тому...

ВЕД.: У вас є чим займатись на дозвіллі...

МОМОТ: Є чим займатись! Син сказав: «Я вашу помилку постараюсь виправити». І виправив її разом із своєю дружиною.

ВЕД.: Іване Михайловичу, правду кажуть, що онуків більше люблять, бо вони відомстять дітям за всі ті прикрощі, які діти доставляли?

МОМОТ: Ви знаєте, мабуть, так (сміється). Людина живе і в певному віці все-таки більш відповідально ставиться до якихось речей і в т. ч. — до виховання дітей. Тому ми любимо свого сина, і невістку, але особливою любов’ю любимо своїх онуків. Стараємося, тільки випадає вільна хвилина, присвятити їм час, поспілкуватися, може, навіть побалувати трошки. Це правда! І якщо говорити про відчуття... може, що вони свіжі, сьогоднішні, ті вже трошечки притупилися, бо пройшов час... Це правда, ваші слова підтверджую.

ВЕД.: Ви гідно пережили буремні 90-ті: і торгівля, і становлення, і розуміння, нове усвідомлення себе. Знайшли свій бізнесовий фарватер. Але в певний час зрозуміли, що цього замало і що вас цікавлять інші речі? Я маю на увазі ідеологічні моменти, не бізнесові речі, коли людина намагається в інших форматах реалізуватися, в інших іпостасях? Для чого вам це було? Ви були успішним бізнесменом, успішною людиною, мали пристойні прибутки, мали вже якийсь ґрунт стабільний під ногами? Бо коли людина обирає якусь ідеологічну певну нішу, вона, можливо, для себе закриває інші речі (бо ніхто напевне не знає як розвиватимуться події в країні і що її чекає завтра). Я маю на увазі, зокрема, 2004 рік, коли відходила в небуття епоха Кучми, прийшли помаранчеві. Ви були по інший бік барикад... Які тоді у вас були відчуття? Ви не поміняли партійний квиток, ви залишились в цій команді, і, зрештою, виграли (з огляду на нинішній результат)... Але от відчуття того часу, упевненість, що ви на правильному шляху і не треба міняти свої орієнтири?

МОМОТ: Ну, я думаю, що кожна людина себе приміряє більше в той період, коли держава розбудовується, себе приміряє до якихось... ну я не скажу посад, а до якихось рішень, як би він вів цю справу. Якщо перефразувати слова відомого кіногероя, то приблизно були відчуття «за державу обидно»... Вперше я прийшов у 2004 році на посаду заступника голови ОДА. Ви знаєте, що ця робота не вибірна, на цю роботу пропонують. Мені запропонували мої колеги, мої друзі, люди, з якими я багато років іду по життю. До речі, вперше, коли запропонували, я відмовився, я, як і ви, подумав, і кажу: «Ви знаєте, якщо можна без мене... Я буду з вами, ми в одній команді, але в мене є своя справа і я хочу продовжувати її». Потім через декілька місяців ще ситуація помінялась і мені вдруге запропонували. І, знову ж таки, знайшли слова, якими переконали. Знову ж — «А хто, як не ми, а хто, як не ти?» І все-таки, ідучи багато років разом по життю, я зрозумів, що я сьогодні повинен бути разом з тими людьми, з якими ми вже багато чого робили в цьому житті, з якими ми йдемо по життю, з якими ми не тільки дружимо, ми й працюємо, підтримуємо один одного. Пішов процес, зрозуміло, я переживав, коли прийшов на цю роботу: це і відповідальність, це і завжди питання, чи зможеш на достатньому рівні виконувати свої службові обов’язки, бо це спілкування з людьми і професійними, і людьми освіченими, людьми і старшими, і різними людьми. Тим більше, гуманітарна сфера, на мій погляд, один із найбільш складних напрямків. Я був безпартійним, коли я працював, просто от так мене в житті вчили, що коли ти прийшов, перебігати з одного місця на інше, погони міняти, повертати шапку іншою стороною не прийнято. Ми до кінця відпрацювали, чесно, передали господарство, якщо можна так назвати ОДА. Пам’ятаю, що ми підготували тоді такий звіт, що було зроблено за рік роботи тоді нашою командою, в ОДА, передали людям, які прийшли нам на зміну і пішли достойно. До речі, кожен із тих, хто пішов, не просив ні посад, не просив працевлаштування. Ну нам, правда, ніхто і не пропонував.

ВЕД.: Змінилася команда, прийшла нова. Приходить команда — приводить своїх гравців, які розуміють формат стосунків, знають одне одного, відтак і кредит довіри зовсім інший...

МОМОТ: Ні, це не критика, це нормально, цивілізовано, просто ми йдемо, учимося демократії і зрозуміло, що це в усьому світі, коли приходить президент інший, він формує свою команду, чи уряд формує свою команду, формуються команди на місцях, це абсолютно нормально. Головне, щоб, яка б команда не приходила, щоб там у владі працювали люди професійні, люди патріотично налаштовані, люди, які думали б не тільки за себе, а й за людей. І я розумію, що місцева влада — це тільки частина можливостей у вирішенні проблем людських, але от те, що можливо вирішити, скажемо, на рівні, в даному випадку, області, треба максимально все зробити, щоб ці питання вирішувалися. Якщо будуть люди професійніші і зроблять більше — це тільки плюс. Як кажуть, «ничего личного», ми повинні думати про інші речі. Якщо людина більш професійна — будь ласка, це треба довести, не просто сказати, що я більш професійний. Мабуть, і своєю попередньою біографією треба це теж доводити. Тому ми це робили, мені здається, непогано, нам вдавалося багато чого зробити і будемо продовжувати працювати на Полтаву і на Полтавщину, тільки так і іншого шляху немає. Якщо ми цього не будемо робити, прийдуть інші.

ВЕД.: Іване Михайловичу, ви представник команди, на долю якої випали реформи, «хвиляста» криза, відтак в опозиційних ЗМІ журналісти всіх можливих собак повісили на вашу команду. Бо крайні, логічно, завжди ті, хто при владі, оскільки за все відповідають. Ви особисто, як людина, коли читаєте, чуєте негатив про вашу команду, болісно це сприймаєте, ображаєтесь? Які знаходите контраргументи для того, щоб, як кажуть, не зациклюватися?

МОМОТ: Ну насправді я людина і все людське мені притаманне. Я реагую, особливо коли, на мій погляд, це — суб’єктивна думка і якісь речі там бувають несправедливими. В мене є своя точка зору, в мене є своя позиція і я її стараюся відстоювати. Зрозуміло, що я не живу кожен день з цим. Роботи дуже багато, тому не вистачає часу для того, щоб реагувати емоційно... Я переключаюся, бо розумію, що це — не основне. Може, хтось і ставить завдання відволікти від отих основних проблем і завдань, які щодня потрібно вирішувати. Ми, обласна рада, повинні оперативно приймати рішення, вирішувати, для того, щоб давати інструмент виконавчій владі далі працювати. Це кошти, вони в найкоротший термін повинні потрапили на об’єкти, на будівництво чи на допомогу малозахищеним, туди, куди потрібно. Перший пріоритет — це працювати. Я розумію, що легше, мабуть, критикувати і в дискусіях я кажу: «Я б хотів, щоб і я, і мої батьки, і мої друзі, і мої брати, і мої родичі жили краще і мали більші статки, але є об’єктивна ситуація». Ми ці питання обговорюємо і в колі сім’ї, і з братами, і з племінниками, і зрозуміло, немає однієї точки зору. Я навіть від своїх рідних вислуховую критичні зауваження і розумію, що... Я завжди, коли заходжу в аудиторію, де говорять про непопулярні реформи, я питаю: «Ви за те, щоб, скажімо, реформувати пенсійні справи чи фінансові?» Всі кажуть: «Так, потрібно». А вже інше питання: що закладено в ці реформи? Тому не найкращий час для нас. Зрозуміло, що вся критика зараз направлена на владу, і на центральну владу, і на місцеву владу. І ми повинні, дивлячись людям в очі, говорити: «Так, це необхідно, і треба пройти цей шлях, іншого шляху немає, якщо ми хочемо стати європейською цивілізованою країною. Це проходили всі країни і нам потрібно це пройти».

Так як в житті буває на побутовому рівні: для того, щоб чогось досягти, наприклад, назбирати грошей на машину, треба в чомусь собі відмовити, знаєте, відкласти там. Потім буде автомобіль чи ще щось, чи поїздка якась. Так і тут. Для того, щоб ми гідними були в європейському плані, ми повинні трудитися, працювати, реформувати і економіку і всі галузі нашої економіки, потім буде результат. Результат не буде прямо сьогодні чи завтра, результат — в перспективі. Ну от такий вагомий, суттєвий. Так не буває, що завтра буде, як раніше казали, комунізм.

ВЕД.: Іване Михайловичу, вас із дружиною дуже часто можна побачити на концертах, різних культурних заходах. Книга, вистава, виставка — що останнім часом справило на вас незабутнє враження, можливо, змусило змінити ставлення до якихось усталених речей?

МОМОТ: Ви знаєте, часто з цього приводу дискусії відбуваються. Я не критик, щоб оцінювати, але одна з останніх культурних подій у місті — прем’єра вистави за п’єсою Леоніда Бразова «Фортеця». Вона викликала різні думки. Неоднозначні...

ВЕД.: ...особливо фінал...

МОМОТ: Так, особливо фінал. Викликала різні думки, різні погляди, навіть таку бурю протестів. Але, мені здається, що все-таки режисер і артисти (і це якраз їхнє завдання) виконали свою роль блискуче, вони попали в десятку, раз отака емоція виникла. Емоції різні, ви знаєте. І в пресі було багато критичних зауважень. Я взагалі завжди і за літературу, і за вистави, і за все те, що викликає емоції...

ВЕД.: Що не залишає нас байдужими...

МОМОТ: Саме так! Я вже не кажу, що можна критикувати і я б, може, покритикував, але це бачення автора, це бачення режисера, і вони відтворили це так. Мене інше турбує. От зараз багато розмов ведеться про українську літературу, про українську класику, про українську книгу. Але насправді про це — тільки говорять. Я пам’ятаю, у нас у сім’ї, сільській сім’ї, ми читали, вголос читали І.Нечуй-Левицького, наприклад, «Кайдашева сім’я». Скільки там кумедних таких історій, які і ми в житті зустрічали. Тоді ще був живий сучасник Г. Тютюнник, наш земляк, його твір «Вир» я декілька разів перечитував. От зараз навіть ті книги, які в домашній бібліотеці, переглядаю. Якими накладами вони друкувалися, і порівняти із сучасністю... Тому ці всі розмови про те, що раніше українську книгу, українську літературу утискали... То був золотий час! Наш земляк Ковінька, який писав такі гуморески, де зараз його книги? А ми ж на них училися. Я пам’ятаю, вже Олександру Івановичу Ковіньці було за 80 років, і організували зустріч в педінституті з ним. Це людина, яка багато років провела в таборах, якщо не помиляюся, в Магадані...

ВЕД.: І після цього ще жартував! Це ж треба бути з таким духовним стрижнем...

МОМОТ: Так, духовний стрижень. Це до війни він був засуджений, 10 років відпрацював. І там його залишили на Півночі без права повернення в Україну. Потім в 50-х роках ще раз його засудили, здається, аж на 6 років, потім реабілітували. І от коли він виступав, ми запитали: «А як ви вижили, як вам вдалося?» А в нього, знаєте, хитрі такі, розумні очі мудрої людини. Він каже: «Гумор зі мною завжди по життю, я згадував такі кумедні історії, це тримало на плаву». Мені здається, що нічого не треба вигадувати, є наші автори, є класика, яку просто забули. Навіть в концертах. Пам’ятаєте, раніше обов’язково в програмі — пісня, танець, вірш і обов’язково була гумореска. Ми, до речі, на радіо, я пам’ятаю, в дитинстві любили слухати гумористичні програми. Читали того ж Ковіньку, Остапа Вишню, інших авторів. Читали класно так, знаєте, відомі актори, відомі артисти, які володіли словом. І ці книги є, ми перечитуємо, хоча я розумію, що зараз цього просто не вистачає... Коли кажуть, що читають книги, мені здається, що трошки лукавлять. Я б сказав, що я переглядаю книги, особливо, коли певна цікавить тематика, річниця якась. А так, знаєте, ТБ, інтернет, газети!

ВЕД.: Інформація нашого часу пристрастей і швидкого руху.

МОМОТ: І швидкого руху, і від цього ми нікуди не дінемось, але ми повинні не забувати, що в нас отака є, знаєте, такі підвалини класичної літератури, нашої, полтавської, української , яку можна використовувати, яку навіть оце покоління, яке прийшло, не знає, для них це було б відкриття.

ВЕД.: Іване Михайловичу, у нас залишається буквально 2 хвилини, тому традиційне запитання, яке я ставлю всім нашим гостям наприкінці кожного ефіру. Я прошу розповісти улюблений пристойний анекдот, або притчу.

МОМОТ: Анекдот? Оце слово «пристойний» дуже обмежує... Але можна. Це не улюблений, а просто анекдот, який нагадав нещодавно мій товариш, коли зателефонував із ближнього зарубіжжя. Доки нас з’єднували, ми весь час один одному казали: «Алло, алло»! Все це — в перші хвилини Нового року, але потім зв’язок налагодився, ми привітали один одного, він каже: «Ти мені нагадав анекдот. Післяноворічне телефонне опитування (я буду мовою оригіналу) — «ответ: 2% респондентов ответили „да“, 3% респондентов ответили „алло“, и 95% респондентов затруднились ответить». Це я про те, щоб у нашому житті було все-таки більше гумору, більше веселого і ми повинні і себе налаштовувати і інших на позитив. Я переконаний, що позитиву в житті більше, але треба й самому прагнути до нього. Бо, як кажуть, як корабель назвеш, так він і попливе. Тому ми самі часто формуємо і характер свій, і свій настрій. Тим більше, що зараз — період Новорічних свят...

ВЕД.: Якраз доречно...

МОМОТ: ... доречно, з відповідним настроєм проведемо ці свята.

ВЕД.: Я дякую вам! Нагадую, що нашим гостем сьогодні був голова обласної ради Іван Михайлович Момот, який іде по життю з хорошим настроєм (я — свідок тому: всі 50 хвилин нашого ефіру гість посміхався). Дякую вам, що знайшли можливість і годину свого суботнього часу подарували нашим слухачам.

МОМОТ: Дякую і бажаю успіхів!

ВЕД.: Залишайтеся з нами на радіостанції «Ваша хвиля», єдиній із 15 місцевих радіостанцій, яка не є ретранслятором. Я, ведуча Інна Якобенко, прощаюся з вами, але не прощаються мої колеги. Почуємось!