Contra spem — spero…
Сидиш у ванній кімнаті, ковтаєш сльози. У раковину тоненькою цівочкою стікає вода, рожева від твоєї крові. Дивишся на себе у дзеркало — таким губам позаздрила б сама Анджеліна Джолі. Гірка посмішка змушує губи тріснути — і знову вода рожева
Згадуєш, як ти була такою вперше. Сиділа так само на куточку ванної і пошепки просила, обіймаючи того, хто всередині тебе теж притих від болю і відчаю: «Боже, збережи його!..»
«Хазяїн» спав, блаженно видихаючи пари перегару, задоволений, що поставив «на місце» молоду вагітну дружину, яка геть «зарвалася». Отакої! Сидіти на його шиї і ще й дозволяти собі робити зауваження йому… ЙОМУ!!! — зауваження. Ну, прийшов напідпитку-то й що? Ну не перший раз на тиждень-то й що? Він же заробляє гроші… і ночами — теж… Вагітна? Так вагітність — не хвороба! Чи може, похворіти захотіла?!..
А на ранок ти, знайшовши старого бриля та закриту сукню, і не чекаючи, коли він прокинеться, йдеш до відділку міліції — де ж той порятунок ще шукати?
— Розумієте, громадянко, факт побиття ще треба довести. Може, ви десь зі сходів скотилися, — молодий дільничний не хоче занурюватися у «битовуху». — Треба було кликати свідків, викликати наряд додому…
— Ясно… — гірко посміхаєшся, — бігати по під’їзду, волати: «Рятуйте!» Може, хтось відчинить…
— Ну то й посадили б ми його на 15 діб, — продовжує співчутливий міліціонер, — а далі ж вам з ним жити. А хто ж вашу дитину годуватиме? Ви ж, я так бачу, при надії…
— Надії немає. Ні на кого, — розвертаєшся йти.
— Ну, чим міг! — кидає у спину дільничний. Здається, що він і справді вірить, що чимось тобі допоміг.
Ти йдеш додому, не побита — розбита. Хочеться сховати закатоване обличчя у ковдру — і щоб стало темно. Хоч і навіки. Та ні, не можна — у тобі дитя… Воно не винне ні в чому.
Ледь ворушиш ключем у дверному замку — не хочеться його бачити. Але він виповзає з кімнати до тебе. Немов, нічого й не було.
— А чого ти така? — здається, він не пам’ятає.
Ти мовчиш, що тут казати. До нього поступово починає доходити.
— Це я — так?…
Ходить по квартирі, наче звір по клітці. Курить на балконі. Коли заходить, бачить тебе з речами.
— Я йду. Інші речі згодом заберуть батьки.
І тут починається вистава, яку ти потім більше жодного разу не переглянула. І після якої ти нікуди не пішла. Бо ти вибачила. Бо стало шкода. Шкода того, хто завдав тобі шкоди. Того, хто міг зашкодити твоїй і СВОЇЙ дитині. Та чи думав він тоді про це? Чи думав він про щось у наступні рази, виміщаючи на тобі проблеми на роботі чи просто поганий настрій? Тільки вже «вистав» не було, бо того разу, саме того першого разу він зрозумів, що ти ніколи нікуди не підеш… Що ти вибачиш.
Ніколи не вибачай; прощення-то занадто розкішний дарунок для таких, як він. І завжди пам’ятай, що той, хто наважився схибити раз, наступного разу зробить це ще більш цинічно і холоднокровно. Біжи! Біжи — світ набагато людяніший, ніж тобі це здається. Особливо порівняно з тим, кого ти любила, і хто зробив з тобою таке. Біжи! Ти вільна і горда, і ніхто не має права здіймати на тебе руку!
25 листопада — Міжнародний день боротьби за ліквідацію насилля по відношенню до жінок.
Таня ВЕСНІНА
