Ключові моменти для тих, хто «посилає»

Просто за кефірчиком або на три веселі букви — зупинка «ЗБВ» у Полтаві — вже не модно... Але приводів і місць, куди можна подарувати опоненту квиток або відправитися у майже «навколосвітню подорож» самому, вдосталь...

Одного можна послати до художника, аби той підмалював йому трохи більше хвиль у мозку... Іншого — до пластичного хірурга, хоча, в принципі, досить вже операцій на власній духовності. (Ще одна — і він перевершить Гурченко, а це, вибачте на слові, — вже певна єресь!) Декого — знову до школи, аби віднайти істину: чим же «забор» відрізняється від «паркану». А ще когось — до Китаю, щоб навчивсь цінувати свою аж цілу двокімнатну квартиру, у якій проживає усього-на-всього чотири людини...

Послати «за що» і «куди» — знайдеться завжди.

І у благодійництві, і у дітях-сиротах, і у жовтих мамаєвських тролейбусах — тобто в усьому «святому» для народу — можна запросто знайти «дірки» та скелети у шафах. От тільки питання не в цьому, а в тому, під яким кутом на речі дивитися. Саме це і визначає наше ставлення до них і лінію поведінки.

Коли в дитинстві ми малими споглядали затемнення крізь закопчене скло, сонце було схоже на якусь чорну пляму, проте його ж не прозвали за це «брудопиким дибілоїдом» і не звільнили з роботи. А якби комусь і приспічило охрестити цю зірку довбаним ліхтарем, від цього б вона не змінила своєї життєдайної суті. Можна і квітку називати шлакоблоком, але вона усе одно залишиться квіткою.

Звичайно, є речі, з якими миритися не можна і підбирати під них кут зору — усе одно, що говорити «на Україні» (користуючись нагодою і рекламною паузою, передаю привіт мамі-папі із Одеси та дорогому міністру освіти Дмитру Табачнику). Скінхеди, псевдопатріотизм, згадка про жінок лише на 8 Березня, імітація небайдужості до людей на листівках «Голосуйте...», тема клею і підлітків, які навряд чи відвідують гурток «Очумєлиє ручкі», — це на мою суб’єктивну думку, літери «і», над якими розставити крапки можна за секунди.

Проте є те, до чого варто приміняти біблійне «милості хочу більше, ніж жертви». Так ось кут зору — це, в певних ситуаціях, втілення милості. Обізвати дурнем легко, важче — назвати його «недосвідченим». І на хлопця, який «чвакає» під час прийому їжі, можна подивитися з презирством і присвоїти йому титул-аналог слова «мачо», помінявши місцями кубики з літерами, а можна просто охрестити — «смішненький».

Та пішов ти ... (кут змінено) до театру! Це не те... Мабуть, кут зору треба змінювати у серцях, і тоді не доведеться вдавати моральність, посміхаючись, коли тебе «клацають» під час урочистостей або деінде...

Ну то як, транспортир давати, аби комусь перехотілось штампувати усіх «уродами» та «дебілами»? Чи варто ще почекати, доки шалені прихильники дивитися на світ через «бидлоокуляри», завдяки яким, як ви вже здогадались, бачать перехожих у лексичному значенні першої основи складного слова, «погуглити» слово «милість»?

Каріна ТЮТЮННИК