«Persona grata»: Олександр Дедюхін

[Відео було видалено]

ВЕД: 11.20 на студійному годиннику і я, ведуча Інна Якобенко, вітаю вас в передачі «Персона грата» - проекті радіостанції «Ваша хвиля», який виходить в ефір щосуботи. Сьогодні нашим гостем є священник Олександр Дедюхін, настоятель Свято-Миколаївської церкви м. Полтави української православної церкви Київського патріархату. Доброго ранку, отче! Я рада вас бачити в нашій студії, оскільки священники, чесно кажучи, у нас не часті гості.

Олександр Дедюхін

ДЕДЮХІН: Ну це ж від вас залежить.

ВЕД: Так, від нас залежить. Цього року ви вже другий священник у цій студії і, можливо, нашим слухачам і читачам інтернет-видання «Полтавщина» буде цікаво якось покоментувати ваші відповіді на запитання. Ми відійшли від традиційної анкети Пруста за якою щільно працювали півроку, власне, для того, щоб більш урізноманітнити запитання до наших гостей. Але в будь-якому випадку ми запрошуємо сюди людей , відомих в якійсь іпостасі, для того, щоб показати: людина, як правило, багатовимірна, а люди медійні, яких знають, вони, однозначно, багатовимірні. Ось про інші ваші «виміри» сьогодні ми і поговоримо.

ДЕДЮХІН: Добре.

ВЕД: Ви особисто для мене як цікавий персонаж розпочалися із вашого живого журналу «Записки ленивого батюшки». Звідки взагалі виникла ідея саме так спілкуватися зі своєю паствою (реальною і потенційною)?

ДЕДЮХІН: Ну я не знаю, звідки вона виникла, чесно кажучи. Просто почнемо, мабуть, з того, що 21 ст. – це, в першу чергу, століття технологій. І ми не можемо там зачинитися в храмі , умовно так кажучи, махати кадилом і чекати, що хтось прийде, хтось не прийде. З іншого боку, я б сказав, зараз не дуже здорові тенденції є: треба йти, місіонерствувати не зрозуміло для чого. Коли взагалі задумувався цей блог, чесно кажучи, я не пам*ятаю, звідки взялася ця ідея. Трошки більше року тому це почалося. Мабуть, да, зараз згадую…

ВЕД: Може, це вплив Охлобистіна із його «СНОБом»?

ДЕДЮХІН: Та нє, нє, абсолютно, це не вплив Охлобистіна зі «СНОБом», я потім вже на нього вийшов. Це просто були певні речі, які варто було б записати. Так, дійсно, так воно було. І на початку ми якось записували , а зараз, слава Богу, є такі можливості, скажімо так, майже безкоштовно це прилюднювати. Ну й чого б ні? Може, комусь це стане цікаво. І воно абсолютно випадково стало цікаво багатьом людям.

ВЕД: Свідчу: так!

ДЕДЮХІН: От. Ну я просто, якщо ми беремо статистику, то відвідувань, коли є записи, десь тисяча в день, це відвідування сторінки. Це на сьогодні. Зрозуміло, що на початку воно було не так. І коли я щось пишу, я пишу для себе, з одного боку, з іншого боку, я розумію, що людина, яка буде це читати, вона теж має певні інтереси. Тобто, кожен з нас має бути самим собою, в будь-якому випадку, на якій би посаді і який би сан він не займав. І обов*язково є люди, яким цікаво, який ти і що ти будеш далі робити. Тому от так виникла ця ідея. Досить спонтанно, досить несподівано, ну і так воно продовжується, де вже його дівать.

ВЕД: У вас є свій авторський стиль, відчувається, що вам легко «складати слова у речення». Може, це з огляду на те, що ви все-таки за освітою першою – філолог?

ДЕДЮХІН: Взагалі я мріяв бути журналістом свого часу.

ВЕД: Можна вважати, що до певної міри ваша мрія збулася. Я хочу взагалі розпитати про витоки, про те, де ви формувались, як особистість, про сім*ю, в якій ви народилися, виросли, хто ваші батьки?

ДЕДЮХІН: Батько в мене військовий, мати бухгалтер, звичайна така сім*я, нічого там надзвичайного, брат в мене менший був, багато подорожували по тодішньому Радянському Союзу. І якось в цій сім*ї головне, що мені дали батьки, за що я їм дуже вдячний, вони дали, завжди батько навчав (не було часу багато за дітьми дивитись, тому що, коли батько служив, то в нього не було абсолютно часу, мати теж постійно працювала), вони казали: « Саме головне -- ти повинен завжди бути самим собою». В тебе є певні здібності, але ти сам їх повинен розвивати. Якщо ти будеш над цим працювати, тоді все в тебе буде добре.

ВЕД: Ви – із кубанських козаків?

ДЕДЮХІН: Ні, із забайкальських.

ВЕД: Народилися де?

ДЕДЮХІН: В Кемерово.

ВЕД: У якому віці ви у Полтаву потрапили?

ДЕДЮХІН: В Полтаву я приїхав… тоді якраз перейшов у 7 клас.

ВЕД: Всі 13 років до цього ви прожили саме в Кемерово?

ДЕДЮХІН: Ні, в Кемерово ми дуже мало жили, там бабуся моя досі живе, просто мати приїжджала до своєї мами народжувати дітей, бо це так було важко по військових містечках, там я і брат мій народилися. Ми жили в Кемерово якийсь короткий час, потім були Чита, Улан-Уде, Санкт-Петербург.

ВЕД: А найяскравіші спогади дитинства, якісь асоціації, які тільки з дитинством пов*язані , емоції, яких пізніше ви не переживали?

ДЕДЮХІН: Ну, мабуть, знаєте, в мене ще був дуже цікавий дід, якраз з отого роду забайкальських козаків.

ВЕД: Мамин чи батьків?

ДЕДЮХІН: Батьків. Батько батька. Зараз уже помер, до речі, мене на честь його й назвали Олександром. Він такий, і жили в м. Чита, і от він дуже там любив возить мене на рибалку. Він дуже любив щось будувати все своє життя. Він вже … так під 90 йому було, він до останнього щось в себе на дачі майстрував. І от пам*ятаю, що дід постійно мене тягав десь на даху якомусь, навіть з 3-х років , він казав: «Ти повинен щось робити». Виправляв гвіздки якісь… Ну що дитина в 3 роки може робити, хлопчик? Але вона повинна весь час щось робити і це було настільки природньо, що, дійсно, здавалося, що так має й бути.

Зараз, коли мені вже майже 40, воно дає свої плоди. Він ще таку річ мені сказав, цей дід, що чоловік , ким би він не був, він, в першу чергу, повинен тримати свою родину, він казав: «Ты -- кормилец для семи». Ким би ти не був, чим би ти не займався, будь-якою діяльністю, але ти, в першу чергу, кормилец і глава сім*ї. Це зараз я теж зовсім інакше це розумію, він казав: «Глава сім*ї -- це той , хто несе за все відповідальність». Де стануть ноги, ти повинен це знати і ти повинен нести відповідальність. Оцьому мене навчав дід, тобто, це теж дуже яскраве враження дитинства. Весь час діда, ну теж, воно залежало від того, що батьки часто переїжджали і перед тим, як десь на новому місці засвоїтись, дітей бабі з дідом підкидали. Дід , в свою чергу, мене дуже любив, він постійно зі мною няньчився, носився і багато чому навчив, власним прикладом , в першу чергу.

ВЕД: Послугами служби «Муж на час» ваша сім*я не користується?

ДЕДЮХІН: Не користується, але в нас багато друзів, які можуть багато чого цікавого зробити. І ми запрошуємо, звичайно.

ВЕД: Окрім того, що у вас багато друзів, у вас чималенька сімейка, ви «диригент жіночого хору» -- окрім дружини у вас 4 доньки.

ДЕДЮХІН: Так.

ВЕД: Це величезна відповідальність. Людина повинна бути свідомою того, що треба не лише дітей привести у цей світ, а й дати їм базу. Я маю на увазі не матеріальну, хоча й матеріальна теж має значення, але все-таки, якщо не буде закладено чогось духовного, матеріальне, мені здається, втрачає сенс.

ДЕДЮХІН: Звичайно, так і є.

ВЕД: Ваша дружина, також філолог за освітою, -- ваша однокурсниця?

ДЕДЮХІН: Так.

ВЕД: Це було кохання з першого погляду?

ДЕДЮХІН: Да. Ну тільки це було ще до інституту. Ми поступали разом.

ВЕД: Свідомо поступали разом навчатися?

ДЕДЮХІН: Ми поступали разом, коли дитина в нас уже була ми поступали.

ВЕД: А як ви познайомились?

ДЕДЮХІН: В редакції газети, тоді була газета «Комсомолець Полтавщини» , от ми там познайомились.

ВЕД: Ви носили туди свої матеріали?

ДЕДЮХІН: Да, да. І вона теж збиралася бути журналістом, мала поступати на факультет журналістики, і я мав поступати на факультет журналістики, ну а потім вирішили: нащо нам та журналістика, нам треба бути, в першу чергу, разом, і тому залишились в Полтаві. Вона мріяла поїхати до Києва, я -- до Кемерово поступати в університет кемеровський, але ось так воно сталося.

ВЕД: Ви ніколи не шкодували, що не вчинили так, як спланували спочатку, коли ще не були знайомими?

ДЕДЮХІН: Ні. Розумієте , якщо ми шкодуємо про щось в своєму житті, то ми значить абсолютно недосконалі люди. Якщо вчинок зроблено, якщо ми будемо шкодувати, хіба це щось змінить? Вже є те, що є..

ВЕД: Це фаталізм якийсь…

ДЕДЮХІН: Ні, ну чому? Ми завжди повинні розмірковувати до того, а після того вже нема ніякого сенсу , це не фаталізм, це вже ниття получається.

ВЕД: Окрім того, що ваша дружина -- мати 4 дітей ( а це величезна відповідальність, робота з ранку до вечора), у вашому живому журналі викладено фотографії, які матушка робить, ваші фото сесії. Більше того, Інна стала переможницею якогось фотоконкурсу?

ДЕДЮХІН: Ну не одного фотоконкурсу, скажемо так. Я зараз, мабуть, так всіх сходу не згадаю, до цього не готувався. Ну на міському фотоконкурсі , по-моєму, називався «Місто …» якимись там очима, потім були декілька таких не дуже значущих перемог в різних фотоконкурсах в інтернеті. Ага, минулого року, пам*ятаю, нам привезли півтонни соку..

ВЕД: Як приз за перемогу?

ДЕДЮХІН: Да, приз був. Ну, мабуть, найбільш такий професійний рівень, то був фотоконкурс «Епсон», є такий міжнародний фотоконкурс.Там теж вона стала лауреатом цього конкурсу, якась дитяча фотографія була, до речі, не наших дітей, іншої дитини. Вона, крім всього іншого, цим примудряється і трошки грошей заробити на родину, вона професійно знімає весілля, різні заходи… І там на тому фотоконкурсі такий солідний диплом видали, в одному з календарів надрукували її фотографію. Тобто, людина не може зациклюватись на чомусь одному, ми про це говорили.

ВЕД: Чим ще живе родина священника? Ви йдете на службу, у вас робота, дружина займається домашніми справами, але у вас є 4 дітей, яких треба, якось проводячи з ними дозвілля , як кажуть, по ходу виховувати. Чому і як ви їх навчаєте? Я запитую про це, бо нещодавно на якихось сайтах освітянських чи журналах звернула увагу на дискусію, в якій сучасну освіту звинувачували в тому, що вона на 80% покликана виховувати людей для світу, якого вже не існує. Навіть мультики подивіться – покемони, Сімпсони. Це не оленятко Бембі і не Умка, це персонажі сучасного світу. Відтак, дітей треба виховувати у системі цінностей світу, в якому їм доведеться жити. У вашій сім*ї виховні моменти усталені, традиційні, чи ви все-таки робите акцент і на тому, що їм треба жити в цьому ж світі, робите на це поправки?

ДЕДЮХІН: Завжди, знаєте, завжди виховання має бути двопланове. З одного боку ми говоримо, що наша освіта не відповідає вимогам сучасного світу. З іншого боку, якщо у нас не буде класичної якоїсь основи, умовно кажемо, якщо ми не будемо знати алфавіту, то як ми можемо написати навіть на комп*ютері. Так, воно все йде, наприклад, до того, що діти розучаться писати ручкою, але алфавіт – це ніхто не відмінить. Ви розумієте? Тому повинно бути поєднання. І якщо ми будемо говорити про якусь там роботу, дачу… У нас дачі немає. Ми взагалі, якщо брати відпочинок, дуже любимо родиною виходити на природу і відпочивати. Рибалка, теж періодично. В принципі, ми любимо подорожувати, якщо це виходить. Якщо виходить всіх зібрати. Старші діти, в них, певною мірою, вже своє життя.

ВЕД: Скільки їм років?

ДЕДЮХІН: Старшій 19, вже замужем дочка старша. Другій 13, теж це такий перехідний вік, тобто, у дитини є вже свої інтереси. З меншими, зрозуміло, що ми завжди разом поки що, поки вони самі не скажуть. Але, дітей треба, їм завжди, знову ж таки, я з цього починав, що мене батьки виховували так, що я мав бути скрізь самим собою і про все має бути своя думка. І от тут так само це повинно дітям ми маємо донести. Але, якщо ми не будемо знову ж брати дітей на служби, якщо ми не будемо разом святкувати якісь там свята, ну самі-самі хай значні – Миколая, Великдень, Різдво, то діти втратять основу. І коли не буде цієї основи, то все абсолютно там, не знаю, освіта, якісь там можливості бути в цьому світі як риба в воді, то вони не будуть мати значення. Тому, якщо ми будемо говорити загально про якусь таку тенденцію виховання, ми говоримо так, що з одного боку, ви сучасні діти, ви живете в цьому світі, маєте в ньому орієнтуватися. З іншого боку, ви діти все-таки з родини священника і на вас люди дивляться як на дітей священника. І тому це повинно накладати певний відбиток на вас.

ВЕД: Відповідальність.

ДЕДЮХІН: І відповідальність, безумовно. Тому , з одного боку, діти можуть робити все, що їм заманеться, з іншого боку, вони повинні розуміти, хто вони є … Якщо людина розуміє, що вона повинна нести відповідальність за всі свої вчинки, то цьому треба навчати дітей.

ВЕД: Олександре, у вашій родині, хоч у якомусь коліні були священники? Хто для вас став прикладом, от були якісь такі життєві орієнтири, які вам хотілось наслідувати ? Звідки взагалі це рішення?

ДЕДЮХІН: Воно виникло… Розумієте, тут взагалі є такий дуже гарний образ. Коли є компас у нас, і стрілка цього компасу,,, вона завжди вказує на Північ. І от це чи Північний полюс її притягує, чи вона сама туди направляється. Ми не можемо цього сказати, вона туди стає, тому що вона має так стояти. І я кажу так, якщо я став священником, на те була воля Божа. Якщо просто так фабульно розповісти про це, то ми ходили до церкви ще будучи студентами. А потім так сталося, що коли ми закінчили інститут, тоді педінститут…

ВЕД: Ви маєте на увазі вас і дружину?

ДЕДЮХІН: Так, коли ми закінчили тоді, якось певний час, якраз літо було, я був вільний і хотілось щось добре зробити. Якраз тоді відкривалася церква на Горбанівці саме. І там пристосоване приміщення, там робився ремонт, мене просто попросили допомогти, якщо можете, кажуть, коли у вас буде можливість, приходь допомагай. Ну так і остався помагать до цього часу. Там потім виявилось, що немає кому читать на кліросі, почав читать. І так воно сталося, якраз тоді був такий період, коли дуже багато приходів відкривалося, а священників не було. І мені запропонували…

ВЕД: За освітою ви -- російський філолог.

ДЕДЮХІН: Так.

ВЕД: Ви піщли в церкву ще й тому, що у професії потрібно було «переформатуватися», тому що годин катастрофічно мало було на російську мову і кількість педагогів з російської була надмірною?

ДЕДЮХІН: Ні, справа в тому, що в нас була друга спеціальність і є вона -- в дипломі написано: «вчитель російськоі мови, світової літератури , практичний психолог в закладах народної освіти». Якраз тоді психологів набирали, тобто і була можливість піти психологами. Навіть був знайомий один, який запрошував тоді в управління МВД працювати, в них відкрилась посада психолога, психолога не було. Каже: «Невеличка перекваліфікація, це ж не в закладах народної освіти, будь ласка, будеш працювати». Тоді теж трошки замислився і вирішив цього не робити, до цього серце не лежало.

ВЕД: Вас націлювали з дитинства мати свою думку з будь-якого приводу, але … Мене приблизно так само виховували, і я… я розумію, як це непросто. Не просто мати свою думку, але й час від часу її озвучувати.

ДЕДЮХІН: Ну й що?

ВЕД: Наскільки вам із такою позицією по життю легко?

ДЕДЮХІН: Ви знаєте, а без неї було б ще важче. Розумієте, тут якщо людина має свою думку, починає її в собі замовчувати, починає наступати на горло власній пісні, тоді це набагато важче.

ВЕД: Отець Храпач, який вас дуже поважає, згадував, що ви не так просто прийшли в церкву. У вас, нібито, була певна доля скепсису, ви спочатку приглядалися до церкви Київського патріархату. З якою метою ви вперше туди прийшли ? І як для себе цю церкву відкрили? Ви хотіли подискутувати?

ДЕДЮХІН: Ні, абсолютно не подискутувати, просто коли я вперше прийшов у цю церкву, саме Київського патріархату, ну, по-перше, я ж росіянин, в мене ж нема жодної краплинки крові української, я прийшов у цю церкву, і … Це зараз церква Київського патріархату – це дуже потужна церква, найбільша в Україні по кількості парафіян, по кількості віруючих, от…

ВЕД: А тоді ця церква була, як опозиція, до певної міри…

ДЕДЮХІН: Да, да. Вона й зараз в опозиції як би, але це вже ми дуже сильна опозиція, мені не дуже подобаються ці політичні терміни. Тоді це була дуже, скажем так, досить обмежена кількість людей , у нас, навіть тоді, коли я став священником, ми рахували, у нас 10 священників в єпархії не було. Нас було дуже мало. І тому я прийшов, але десь було розуміння того, що якщо ми живемо в Україні, ми маємо бути патріотами України , незалежно від свого походження. Ця церква, так би мовити, ну, вона відповідає православ’ю, будемо так казати. З цим, в першу чергу, скепсис пов*язаний. Дискутувати – ні, там була позиція така, що якщо мені щось не сподобається, якщо я побачу, що тут щось не так робиться, я розвернусь та піду. І все. Але потім, коли , знову ж, Бог привів саме в цю церкву, це він привів. Потім ми з моєю дружиною вирішили повінчатися саме тут, мабуть, вінчання - це був такий переломний етап, коли, якщо ми тут вінчаємось, ми в цій церкві і лишаємось. І тому так це було. А потім вже, потім вже, якщо ми будемо говорити про розвиток, вже коли я більш свідомо почав вивчати канони православ’я, документи Вселенських соборів і там чітко написано, що якщо є держава, повинна держава мати свою церкву. Тобто зараз, коли мене питають, що ти тут, росіянин, робиш в Київському патріархаті, в мене відповідь тільки одна: я тут тому, що вона -- сама канонічна, яка може бути тут в Україні, от і все.

ВЕД: Отче, ви ще й настоятель Свято-Миколаївської церкви, дуже непростої церкви з огляду на баталії, що точилися довкола неї. Не дуже доречне слово, мабуть, в контексті церковному, але насправді це було так, тому що ми відстежували інформацію, що стосувалася цієї церкви і, власне, «поле бою» там часто розгорталося.

ДЕДЮХІН: Так, було, було.

ВЕД: Наскільки зараз тихо і мирно довкола цієї церкви?

ДЕДЮХІН: Тихо , мирно. Ну, розумієте, знову ж, якщо справа від Бога, то вона будується. Дійсно, коли починалося … Я настоятель цієї церкви вже 9 років. Коли воно все починалося, то тоді нам казали, що це взагалі безглуздо починати цю судову тяганину, починати якісь баталії, тому що ті люди, в яких є гроші, в яких є можливості, з якими там влада, мені казали… Але з нами Бог. З нами Бог, якщо воно Богу буде угодно, воно так і буде. Дійсно, 5 років молитви під дверима храму, вони дали, перш за все, свій духовний результат. І те, що відбувалося , скажемо так, на рівні судів, це всього-навсього – це якраз плоди молитви людей. І зараз от люди приходять до нас і кажуть, що у нас, мабуть, сама багата в Полтаві церква. Кажуть, що як місяць пройде, у нас щось новеньке з*являється. Дійсно, весь час церква відбудовується. Кажуть, мабуть, вам закордон допомагає. Ніякий закордон не допомагає. Якогось такого спонсора немає, це все коштами парафіян, які приносять просто ці копієчки, воістину копієчки, вони десь не направо, не наліво йдуть, а йдуть саме на будівництво церкви. Зараз взагалі в планах зробити добудову вівтарної частини, ми збираємо гроші на проект. Там дійсно великих коштів вартий проект, тому поки що не знаємо як швидко вдасться це зробити, але є така ідея.

ВЕД: А квіти, бо я саме на них звернула увагу, це справа рук матушки?

ДЕДЮХІН: Ні, квіти – це руки прихожанок. До речі, от буквально днями докупили ще 30 кущів троянд , там все це біля дзвіниці буде засаджено трояндами. До речі, хто не знає, я й сам не знав, приїжджали журналісти , по-моєму, з «Лтави» навіть, і вони розповідали, що саме з-під цієї дзвіниці, де зараз руїни у дворі церкви, там витікала річка Лтава, звідти було її джерело. Так що це , дійсно, велика святиня Полтави – Миколаївська церква, а те, що святе, воно просто так не дається, за все це треба боротися, в першу чергу, в духовному світі.

ВЕД: Ви ще досить молода людина , вам немає навіть 40 років, але все одно, за великим рахунком, десь півжиття, плюс-мінус, прожито, так. Є певні розчарування, якісь підсумки свої внутрішні кожна людина робить. Ілюзії -- я саме про них хочу запитати. На даний момент, на даний вік з якими ілюзіями довелося розпрощатися?

ДЕДЮХІН: Мені складно так сказать. Ви знаєте…В мене якихось ілюзій ніколи не було. От як ви ще запитували про тих людей, які для мене особисто багато дуже зробили … в мене був дуже гарний вчитель. Він всього два роки у нас в 9-й школі, вірніше, поки ми закінчили 10-11 кл., це був Дзюбенко Сергій Анатолійович, потім він із цієї школи пішов, ну так, не склалося, от, але він дуже багато дав, як особистість. Він і зараз в Полтаві живе. Ми зустрічаємось з ним, спілкуємось, він дуже вмів бачити людей. Це дійсно не відняти. І от він тоді ще казав (до речі, він всіх учнів називав на Ви, таке дуже рідко зустрічається, але він принципово називав всіх на Ви) : «У вас є одна дуже гарна риса – у вас є тверезість. Тверезий погляд на життя». І це багато чого стосувалося.

Ну, можливо, ілюзії якісь були з приводу того, що людина може багато чого досягти,-- залежить все від людини. Не тільки від людини все залежить, є певні обставини, але, з іншого боку, якщо ми говоримо про волю Божу, яка накладає відбиток на життя кожної людини, то… Я не можу сказать, що в мене розвіяні якісь ілюзії, просто таких дуже великих ілюзій і не було. Але завжди були тверезі плани, тверезий погляд на життя. Мабуть, знов же ж, будемо дякувати моєму дідові, який казав, що за все треба нести відповідальність, за кожне слово. Можливо, там колись здавалось, що люди більш чесні, більш щирі, більш відкриті, але це, я не кажу, що це були якісь великі руйнування, ні.

ВЕД: У вас 4 доньки, одна вже вирушила у самостійне життєве плавання. До речі, зять ваш не священник?

ДЕДЮХІН: Ні, не священник.

ВЕД: Ще три доньки біля вас, ви хотіли б їм долю вашої дружини, щоб вони стали матушками, наприклад?

ДЕДЮХІН: Ви знаєте, я хочу їм ту долю, яку їм приготував Бог. А яка вона буде – це… Головне, щоб людина жила волею Божою. А чи вона буде матушкою, чи вона буде журналістом, чи вона буде вчителем, чи ще ким завгодно, -- це вже не важливо. Головне, щоб людина на тому місці, де вона є, була щасливою.

ВЕД: Ви за першою освітою філолог, відповідно, звикли багато читати. Зараз коло ваших вподобань в художній літературі змінилося в зв*язку з тим, що ви по життю трохи в іншій царині?

ДЕДЮХІН: Ну я скажу так, що з одного боку, можливо, трошки розширилось, я не можу сказати, що я перестав любити Достоєвського. Це те джерело… Я, наприклад, особисто можу перечитувати дуже багато. Ну, зрозуміло, я дуже люблю Честертона, його можна читать і перечитувать безкінечно і кожен раз для себе щось нове відкривати.І зараз це все можна робити спокійно і насолоджуватися,так. Якщо колись, я пам*ятаю, треба було до іспиту прочитати «Трьох мушкетерів», їх довелося за ніч прочитать, як кажуть, по діагоналі. Зрозуміло, що в такому разі ти не відчуваєш всього того, що там вкладено. Зараз це може бути досить спокійно, це можеш сприймати. Коли я був студентом, я читав Толкіна, я його й зараз люблю, я не можу сказать, що … Звичайно, якщо будемо говорити про літературу, для мене особисто дуже великим відкриттям була творчість Олді. Настільки! Коли думаєш, що вже все, вже нічого нового не можна сказати, здивувати, а тут ось -- будь ласка! Є й сучасні письменники, так казати, майже наші земляки, ось вони тут поруч з нами і пишуть прекрасні твори, це для мене було дуже великим відкриттям.

ВЕД: Із сучасної модної, тієї, що на слуху, розкрученої в медіа літератури ви щось читаєте?

ДЕДЮХІН: Ви знаєте, я не слухаю медіа і не читаю медіа, так що я не знаю, що розкручено.

ВЕД: Із своїх музичних пріоритетів що б ви назвали?

ДЕДЮХІН: З музичних пріоритетів? Ну якщо зайдете до мене в блог, там можете подивитися: як завжди я слухав рок музику, так і зараз, тому, будемо казати, це мій музичний пріоритет.

ВЕД: Якій кухні надаєте перевагу? До речі, матушка добре готує?

ДЕДЮХІН: Аякже ж, попробувала б вона готувати погано!

ВЕД: І що було б?

ДЕДЮХІН: Я б не їв, і пив лише чай і вона б розстроювалась.

ВЕД: А я вже злякалася… У вас високодуховні стосунки.

ДЕДЮХІН: Якихось нема гастрономічних уподобань, тому що, дійсно, будемо так казати, коли велика родина, то це вже не про себе думаєш, а про те, щоб воно було приготовано для родини і що є, те й є, слава Богу.

ВЕД: Найбільше розчарування, яке на даний було у вас?

ДЕДЮХІН: Та в мене нема розчарувань.

ВЕД: Нема ілюзій -- нема розчарувань?

ДЕДЮХІН: Нема ілюзій -- нема розчарувань, тому що якщо є ілюзії, якщо людина будує якісь там повітряні будиночки, тоді вони починають лопаться, бувають розчарування. А які можуть бути розчарування, коли все добре, ми з Богом, які можуть бути розчарування? Я зараз абсолютно щиро це кажу.

ВЕД: Найстрашніший сон, який вам снився?

ДЕДЮХІН: Найстрашніший сон? Ой, щось недавно було, я згадую… А, що я -- єпископ.

ВЕД: Вас це так налякало?

ДЕДЮХІН: Там це просто був жах!

ВЕД: Про яку професію ви мріяли в дитинстві?

ДЕДЮХІН: Ну, у мене був дуже великий спектр професій -- від космонавта до єгеря.

ВЕД: Рейтинг власного життєвого успіху за 10-бальною шкалою, на даний момент?

ДЕДЮХІН: Ви знаєте, я не міряю рейтинг. Ну це..

ВЕД: Ну плани якісь вдалося ж здійснити?

ДЕДЮХІН: Я вам скажу так: мені не вдалося здійснити жодного плана, які я планував. Мені вдалося набагато більше, -- я знайшов себе. Як це можна виміряти? Це інша шкала…

ВЕД: Відчуття, що ви знайшли себе, прийшло уже в старшому віці, чи воно постійно було з вами?

ДЕДЮХІН: Ну я не скажу, що… Розумієте, з одного боку я розумію, що я знаходжусь на своєму місці, так. З іншого боку я розумію, що кожна людина не може зупинятись, бо тоді течія життя… Ми не можемо зупинятись на чомусь одному і ми маємо постійно розвиватися. Це стосується багатьох речей. Тому, скажем так, є ще певні плани – плани розвитку, плани якісь там на життя.

ВЕД: Про найзаповітнішу мрію можна запитувати?

ДЕДЮХІН: Ви знаєте, це питання мені дуже часто чогось задають. Сказать, щоб у мене були якісь найзаповітніші мрії – таких нема. Мені , дійсно, людина має бути в гармонії з самим собою і тоді в неї все буде добре. Була ще мрія, да, відпустити волосся до пояса, -- це до вашого запитання про розчарування. Звісно, цього не можна. Я вже старий, волосся таке не відросте. Може, це найбільше розчарування…?

ВЕД: Час передачі добігає кінця. Зазвичай, наприкінці я прошу наших гостей розповісти пристойний анекдот або улюблену притчу.

ДЕДЮХІН: Ну є такий анекдот, він такий життєвий. Я його завжди розповідаю тоді, коли люди щось умне починають казати там. І така ситуація була в одного священника. Він приходить в якісь такі кола людей і їм треба розповідати щось, читати якусь лекцію. І люди всі там дуже освічені, і для них просто сказати слово «бес» або «зло» здається не дуже пристойним. І він тоді починає так: «И тут появляется трансцедентно персонифицированное, антологично ипостезированное тоталитарное зло». І тут біс такий вилазить з-під столу і каже: «Як як ти мене тільки що назвав?»

ВЕД: Не будемо дратувати долю всякими «заумняченостями». Я хочу вам подякувати за те, що ви знайшли час сьогодні прийти до нас на радіостанцію «Ваша хвиля» на передачу «Персона грата». Я нагадую, що моїм співрозмовником сьогодні був настоятель Свято-Миколаївської церкви міста Полтави УПЦ Київського патріархату Олександр Дедюхін. Дякую вам.

ДЕДЮХІН: Дякую і вам.

ВЕД: На все добре, залишайтеся на нашій радіохвилі!