Роздуми про небо
Люди мого суспільства, дивлячись на небо, бачать лише блакитні хмари та чорні цятки-пташки
І все вірно, вони праві на сотні процентів! Це правило, яке потрібно запам’ятати — небо зелене, а трава синя. Ой. Навпаки! Ніяк не можу вивчити бісові закони нашого світу.
Але, занадто примітивно. Чому палітра кольорів така скупа? Я мало бачила у світі небес, але над моїм будинком вони завжди сірі та брудні, як несвіжа білизна. Чому не зелені, як трава, чи яскраво-жовті, як соняшники? Чому небо — не дзеркало, у якому людина бачила б своє відображення кожної хвилини і не робила багатьох речей, тому що спостерігала за собою зі сторони й червоніла сама за себе. А чому ми не бачимо, як там живуть рідні, яких з нами вже немає? Нам було б спокійніше спостерігати за коханими, чиї душі спочивають. Ми плакали і сміялися разом з ними, листувалися, посилали б померлим повітряні поцілунки, і чекали зустрічі, не боячись невідомого...
А чому в кожного з нас немає свого особистого неба? На кшталт квітів у горщиках. Стояло б воно на вікні у баночці і надихало. А потім хизуватися та мірятися небесами — у кого пухкіше, світліше та поетичніше.
А чому небо — не море? Ми існували безмозгими рибами, і, що саме зворушливе у цьому всьому, — мовчали б. Для людства це безцінний скарб. Більші їли б менших, не зважаючи на мораль. Хоча, на неї і так ніхто не зважає. Просто не доводилося лицемірити і прикриватися людяністю. Ех, зажили б! Щиро!
А чому ніхто ніколи не говорив небу «дякую»? Не на сторінках книжок, не у фільмах, а в реальному житті. Вранці, по дорозі на роботу, чи ввечері, вигулюючи пса. Ні, не безглузде «дякую» за блакить над головою. Чи нам не все одно, яким кольором те небо? Та хоч червоним в білий горошок! «Дякую» — одній із найважливіших складових Землі, за можливість прожити хоч ті короткі вісімдесят- дев’яносто літ, що відміряні скупим Творителем....
Яна САЛАШНА
