Пародія

Писатиму не задля того, щоб хтось захоплювався епітетами і метафорами, не для того, щоб хтось обурено бубонів собі під носа пісню незадоволення, не для того, щоб хтось боязко ховав цей мій роздум у шухляду столу, щоб, боронь боже, не побачило начальство. А писатиму, бо я так думаю, так відчуваю, так розумію. 

Тому, шановні читачі, кому судилося побачити цей оберемок моїх думок, приготуйтеся до нестандартного викладення думок мислячої людини про таке поняття, як незалежність України.

Сама ідея незалежності — благородна, гідна, цікава, багатогранна. Вона прекрасна. Саме вона є вершиною прогресу людського суспільства. Саме вона підносить на гребні досконалості і довершеності будь-яку націю світу. Саме вона є сенсом життя кожної країни, вершиною розвитку суспільства.

Так повинно бути, якщо це справді незалежність, з усіма її складовими частинами: відповідальністю нації, самовдосконаленням нації, культурним ростом нації.

Попередній абзац я написав, як пишуть в теорії. Це всі ті поняття, які відірвані від реального життя в Україні. Немає ні першого, ні другого, ні третього. Є інше. Огидне, бридке кривляння, парад гримас у вишиванках, шароварщина, недолугість і просто дурість.

Ви не згодні зі мною? Я вірю. Але незгодні ви лише, коли сидите на своїх посадах, бо труситеся втратити роботу, а коли вдома знімаєте маску і стаєте справжніми, ви думаєте так, як і я. Давайте поговоримо про те, як нам жити в незалежній країні, що таке та незалежність і що вона нам дала. Хай це буде розмова без брехні і пафосу, хай це буде розмова громадян, які вболівають за долю своєї країни, нехай це буде розмова чесних людей, хоча про що я говорю? Хіба хто-небудь пам’ятає, як це — бути чесним?

Та я продовжу. Так, на папері моя країна справді незалежна. Що з того? На папері можна й матюки написати-папір все терпить. Так де ж вона, примарна незалежність? Яка вона для нас, хто вона-ненька чи мачуха? В чому її суть? Я відповім вам. Вона полягає в тому, що ми вільні продати свою країну якомусь олігарху і пропити ті копійки у генделику в Овіка, який поряд зі школою. Ми вільні плювати на росіян, бо ми незалежні від моральних принципів добросусідства і співіснування. Ми вільні здати на металобрухт пам’ятники і огорожі з кладовищ, бо ми незалежні від совісті. Ми вільні повісити на вишиваному мотузку всю історію нашої країни радянського періоду, бо ми незалежні від пам’яті. Ми вільні розібрати все по цеглинках, залишаючи після себе купи сміття, перетворивши країну на сміттєзвалище, бо ми незалежні від здорового глузду. Ми вільні не жити, а виживати, хліб і масло вважати розкішшю, бо ми незалежні від доброї волі влади до свого народу. Ми вільні бути остарбайтерами, бо незалежні від порядності своєї країни до тих, хто проживає в ній.

Можна писати і писати. Говорити і говорити. Та все це — порожні балачки в вишиванках. Це — протяги в отих шароварах, які пхають де треба, де й не треба.

Ми — злидні. Ми — убогі моральні виродки. Ми — безпритульні діти незалежної країни. Це вона нас такими зробила. Бо не виховала.

Я вже чую крики обурення. Не треба кипіти і плювати слиною, піднімати велике ім’я Кобзаря і в черговий раз на ньому спекулювати. Не треба. Бо не такої він хотів країни. Не такої. Не за це він боровся і пройшов буремний життєвий шлях. Не за це.

Я хочу запитати в тих, хто спотворив мою країну: «Хто дав вам право так чинити з нею? Хто дав вам право з величного поняття НЕЗАЛЕЖНІСТЬ зробити жалюгідну пародію? Хто?!»

Я виросту і запитаю. Я вірю в те, що я буду не один. Я вірю в те, що знайдуться порядні люди — справжня еліта нації, щоб відстояти її незалежність від брехунів, які розтягли країну по кишенях, від брехунів, які крутять історією, як циган сонцем, аби тільки пересварити людей і панувати далі. Ми виступимо єдиним фронтом. Ми скажемо: «НІ ПАРОДІЇ!»

Бо ми — не комедіанти. Ми — майбутнє цієї країни. МИ — УКРАЇНЦІ.

Віктор ПАМІР