Кольоровий світ

— Розумієш, мені так добре з ним. Він такий незвичайний, творчий, завжди різний, — говорила вона, мружачи очі. — У них з друзями своя група, а які пісні... тобі треба почути.

За півгодини я вже знала історію їх знайомства, першого поцілунку і першої ночі. В цій частині вона підкурила тонку цигарку, і я знову звернула увагу на її тремтливі пальці. «Ну й накрило ж її кохання!» — подумала я.

— А одного разу ми кохалися під «кайфом», — раптом майже пошепки сказала вона, і очі її змовницьки заблищали.

— Як це? — чомусь також пошепки сказала я.

— Він приніс «траву» і сказав: якщо покурити, то все буде у сто разів гостріше, просто повний «відрив», розумієш?

— А хіба без цього вам було погано? — здивувалася я.

— Та ні ж, дурненька! — засміялась вона, — З «травою» все немов на лезі бритви: ще трішечки — і в кров...

Вона враз змовкла і закрила очі. Мабуть, пригадувала, як все було. А я розуміла її, і не розуміла одночасно. Тиша починала дзвеніти.

— А тебе не лякає, що він приймає наркотики? — я спитала, наче вдарила. Вона ніби прокинулась, глянула на мене обурено, як на дурепу.

— Хіба «травка» — це наркотик? Це ж просто засіб розширити свідомість. Бачити далі свого носа. Розкрити вікно у інший кольоровий світ, — вона подивилась на мене з іронічною усмішкою. — Тільки тобі, бачу, цього не зрозуміти. Ти ж у нас правильна, у тебе є тільки чорне і біле. Шкода тебе... А я...я теж хочу бачити світ, як він — натхненно! А ти залишайся зі своїми двома кольорами, зебро!

Вона встала і вийшла. Просто вийшла з мого життя. Я нічого не могла зрозуміти — ми ж були подругами. А може, вона права, і наркотики бувають різні, як і ті, хто їх вживає. Наприклад ті, хто курить «траву» — не наркомани. У своєму під’їзді я бачила справжніх наркоманів. Вони лежали на сходах і «кайфували». Спочатку я дуже боялася, а потім — навчилася просто переступати їхні ноги і йти додому. І знала точно: ніколи не стану на цей шлях. Не хочу, щоб через мене переступали. І моя подруга... вона теж не дозволить через себе переступати.

...Вона прийшла до мене майже через рік. Стояла у під’їзді і якось ніяково озиралась.

— Привіт... давно не бачились. Не хотіла б запросити мене? Просто посидимо, кави поп’ємо, — очі шугають кудись за мою спину, у нутрощі квартири, — В тебе ж є, що мені розповісти?..

Я мовчала. Я все побачила по її очах. І по руках, які вона нервово ховала у рукави светра. У червні. І знову повисла невимовна тиша.

— Ну, дай мені хоч трошки грошей. Не йти ж мені на трасу... Ми ж подруги...

В ту мить мені здалося, що моє серце скам’яніло, і вже ніколи не рушить. Я не могла промовити і слова. Вона гидливо скривилась:

— А ти — все та ж зебра... — і знову пішла.

Мені хотілось крикнути їй услід: «Не дай через себе переступати!»

...ЇЇ мама закрила огорожку біля скромного пам’ятника, на якому вона навіки залишилася двадцятидвохлітньою. Я здалеку дивилась на скорботну фігуру враз посивілої жінки. І знову відчувала камінь на тому місці, де зазвичай калатало гаряче молоде вогнище...

Ніхто не міг уявити, що за чотири роки все повернеться так. Вона померла від передозування, так і не закінчивши навчання, не встигши вийти заміж, народити дитя і зробити ще безліч таких буденних, але таких важливих речей. Але вона побачила кольоровий світ...

Біля її могилки вже вовтузився кладовищенський волоцюжка, збираючи цукерки і печиво, залишені її мамою. Він підняв серветку — і раптом нехитрий крам, наче протестуючи, розсипався на землю. Волоцюжка стиха вилаявся і, підхопивши уціліле, переступив через низенький горбочок і пішов далі.

А я стояла трішки далі і не звертала увагу на відвідувачів цвинтаря, які почали оглядатися на мене. Безсило стискаючи кулаки, я не голосно, але чітко повторювала: «Не смій! Вона не хотіла, щоб через неї переступали!»

Тетяна ВЄСНІНА