«Persona grata»: Олена Гаран

[Відео було видалено]

ВЕД: 11 година 20 хвилин на студійному годиннику, субота. Як завжди о цій порі в ефірі радіостанції «Ваша хвиля» — передача «Персона грата». Я, її ведуча Інна Якобенко, вітаю всіх, хто нас зараз чує.

Михайла Баришнікова, всесвітньо відомого артиста балету, якось запитали: «Як ваші справи?» І почули натомість: «Та нічого, танцюю потроху». Певну паралель можна провести і з моєю нинішньою гостею: пише, організовує, час від часу з’являється на публіці. Але робить це, так би мовити, без фанатизму. Можливо, це певний результат переоцінки цінностей і усвідомлення того, що після всіх метафор і силогізмів обов’язково наступає тиша, що споглядання — найприємніший різновид дозвілля, а надмірна публічність — це ще не все життя. Олена Гаран, голова обласної організації Спілки письменників України, сьогодні у нашому ефірі. Доброго ранку вам!

ГАРАН: Доброго ранку.

ВЕД: Олено, у вас декілька іпостасей, в яких вам вдається органічно існувати. Але я хочу розпочати саме із цієї — поезії у вашому житті. Як ви прийшли до цього, з чого все починалося (ваша сім’я, батьки)? Де й чому ви навчалися?

ГАРАН: Я не можу сказати, що я прийшла в літературу. Скоріше, це література завжди була невід’ємною частиною мого життя. Насправді я багато в чому завдячую саме батькам, адже десь, коли мені було менше, ніж рік, вони помітили, що я з великою насолодою слухаю поезію, що мені це подобається. І коли я почала говорити, я одразу почала римувати. У нашому домі була (і зараз є) дуже велика бібліотека, і завжди був культ книги. Для мого батька, особливо, книга, мабуть, була найважливішою цінністю. І тому якось так цілком органічно відбувалося і моє виховання — мені ніколи нічого не нав’язували, мені завжди батьки давали хіба що пораду. Я не можу сказати, що саме вони спрямовували мій розвиток... Хоча насправді вони його спрямовували, просто вони робили це непомітно для мене і саме тому і зараз я ціную свободу. Ціную свободу вибору для кожної людини, оскільки все, що ми робимо з примусу, не є благодатним, не є корисним, воно не є щирим і, відповідно, завжди має свій зворотний бік.

ВЕД: Ви рівно успішно розвивались з усіх дисциплін, а потім уже якось пізніше усвідомили, що хочете існувати саме в гуманітарній сфері?

ГАРАН: Скажу чесно: я взагалі не дуже любила навчання в школі. Мабуть, є певна категорія дітей, яким дуже важко вписуватися в рамки. Але, якщо дивитися на це сторонніми очима, то це не було помітно. Я намагалася швидко віддати належне все всім дисциплінам, щоб у мене були все-таки гарні оцінки. Але при цьому були речі, якими я насправді захоплювалася і найбільшим моїм захопленням тоді і зараз була біологія. Потім я почала писати. Це були невеличкі такі есе, присвячені саме природі, тваринам, але взагалі саме от природу, біологію я вважала своїм покликанням. Зараз я бачу, що людина може розвинути в собі ті якості, про які вона сама навіть не підозрює. Я ніколи не думала, що я можу розвинути в собі певні економічні навички, але зараз, судячи з того, що відбуваються у нас певні проекти, які потребують, звичайно, залучень фінансових, судячи з цього, мабуть, ці навички мені все-таки вдалося розвинути. Вже пізніше побачила, що мені також не вистачає організаторських навичок і це вже було пізніше, коли я уже вибрала своєю роботою роботу саме у Спілці, роботу у громадській організації. Я вважаю саме це своїм покликанням, але всі речі, які були до того, вони ніде не зникли. Просто є, можливо, різними гранями і одна одну доповнюють. Але починалося саме так: спочатку — любов до природи, тварини, рослини, бажання їх вивчати, потім бажання все це записувати, оспівувати (це ще в дитинстві, в початковій школі), а потім якось мимовільно (я сама не помітила) література стала для мене дуже важливою частиною життя. І я також бачила, що далеко не все я знаю і я сама почала спрямовувати свою освіту в певне річище, яке дозволяло мені розширювати свій світогляд. Я вчилася читати книги, набувати саме оцей читацький досвід, який дозволяє людині відчувати, аналізувати і, відповідно, формувати свою думку.

ВЕД: І після закінчення школи ви вступили...

ГАРАН: ...Полтавський національний педагогічний університет на біологічний факультет.

ВЕД: У вашому активі життєвому є і сторінка роботи, здається, в 28-ій школі Полтави?

ГАРАН: Так.

ВЕД: Як довго ви там працювали?

ГАРАН: 4 роки. Я вважаю, що я віддала належне обраній професії і тепер не можна сказати, що я взагалі не попрацювала за своїм дипломом. Але, думаю, що в школу я навряд чи повернусь, оскільки я насправді дуже люблю вчитися і мені подобається вчити інших, але я все-таки прихильник більш неформальної освіти і, мені здається, що в сучасній школі дітей не вчать деяким дуже важливим речам, наприклад, відповідальності.

ВЕД: Скільки років ви очолюєте Спілку письменників обласну?

ГАРАН: З 2005-го року.

ВЕД: З 2005-го — це досить великий досвід...

ГАРАН: Саме 7 квітня 2005-го я очолила організацію і незабаром у нас також будуть перевибори. Якими стануть результати цього процесу — мені поки що невідомо, але, я думаю, якими б вони не були — все, що не робиться, все робиться на краще.

ВЕД: Я зараз не дуже добре пам’ятаю, якщо я неправильно скажу, ви мене, будь-ласка, поправте. Мені здається, було якесь певне протистояння, скажімо так, від аксакалів?

ГАРАН: Взагалі я дуже вдячна своїм колегам, що від самого початку вони покладали на мене певні надії, оскільки збори 2005-го року одноголосно проголосували за мою кандидатуру. Це є життя. Звичайно, були різні моменти, але мені здається, що у нас завжди принаймні було прагнення до діалогу і ми намагалися, по-перше, вирішувати всі питання, які виникали у нас і по роботі. І зараз я переконана вже, бо в мене є з чим порівнювати, що у нас дуже гарна організація і будь-яка людина, яка є в нашій організації, вона чомусь мене навчила, я щось від цієї людини взяла. Я сподіваюсь, що хоч щось я теж змогла дати цим людям — принаймні, декому із них.

ВЕД: Ви людина толерантна? Вас важко вивести із себе?

ГАРАН: Важко. Я вважаю, що доволі високорозвинена істота — людина це чи тварина — вона повинна вміти володіти своїми емоціями. І чим більше ти усвідомлюєш якусь певну свою відповідальність за все, що навколо тебе відбувається, тим менше в тебе залишається місця для негативних емоцій.

ВЕД: Я хотіла б більш предметно поговорити про предмет вашої пристрасті, те, чому ви присвячуєте вільні хвилини життя — про поезію. А ще — про роль поетів у сучасному українському суспільстві. Як на мене — дуже тяжку, не завжди невдячну і, почасти, навіть непосильну ношу. В ідеалі поети всотують у себе всі проблеми середовища, в якому вони існують, і всіх, хто населяє це середовище. В цьому, вочевидь, благородна місія поета. За великим рахунком. В ідеалі поет повинен іти ніби на найнебезпечніші якісь експерименти заради пошуку найбільшого скарбу — правди. І в цьому його благородна місія. Але ми всі розуміємо, що ті ж закони фізики виписані для ідеального середовища. А середовище, в якому ми існуємо, теж не дуже ідеальне. З погляду на весь інформаційний потік, все те, що відбувається довкола — як він, сучасний український поет, почувається? Ви як почуваєтеся в цьому контексті?

ГАРАН: Ну, по-перше, ви вірно сказали, що в усі часи поети, вони все-таки займали якесь певне, особливе становище. І насправді, мені здається, що їх праця, її можна прирівняти і до наукової праці, і до філософської праці. І в будь-якому поколінні, не залежно від того, як змінюється світ наш, народжується певна кількість людей, які дуже чутливо сприймаються все, що відбувається навколо. Але це саме сприйняття ще не робить з них поетів. Крім того, іще ж потрібно багато працювати в різних напрямах, потрібно не тільки сприймати усією своєю душею те, що тебе оточує, але і працювати над своєю технікою, над розширенням свого світогляду. І тоді насправді може відбутися справжній поет, оскільки на якомусь етапі наші почуття спонукають нас до творчості. І творчість — вона властива, на мою думку, кожній людині. Але тільки праця плюс творчість, плюс сприйняття — вони вже роблять людину поетом справжнім, який може залишитись у літературі, який, відповідно, вже несе якусь частку відповідальності за цей світ, оскільки те, що він пише, — воно вже впливає на інших людей. Тут знову таки, по-перше, немає якихось певних критеріїв чи формул, бо кожна людина — індивідуальна. І у кожного, мабуть, це відбувається по-різному, але, наприклад, щодо мене, то я вважаю, що це, з одного боку, той вибір, який зроблений за нас уже. Тобто, ми такими народжуємося. А з іншого боку — людина уже сама вирішує, як вона буде з цим даром поводитися.

ВЕД: Колись я прочитала такі рядки французького поета Раймона Кено, саме з приводу рецепта того, як стати поетом. «Возьмите слово за основу и на огонь поставьте слово. Возьмите мудрости щепоть, наивности большой ломоть, Немного звезд, немного перца, кусок трепещущего сердца И на конфорке майстерства прокипятите раз и два, И много-много раз все это... Тепер пишите, но сперва Родитесь все-таки поэтом.» Мабуть, це про іскру Божу, без якої, все-таки, поет не може бути поетом...

ГАРАН: Так, до того ж, у поета може бути або поетичний шлях, або його поетичний світ. І цей шлях чи світ — він не може бути однаковим. Наприклад, у мене відстань була між першою і другою книгою, здається, шість років. І навіть мені говорили про те, що ти виписалась, але мені здавалося непотрібним писати ще одну таку книгу, як я уже написала. І нехай комусь, може, більше подобається перша моя книга, комусь — друга, але я впевнена, що це — різні книги, і в них відображений різний досвід однієї людини. Тобто, мій — і матеріального життя, і духовного.

ВЕД: Скільки зараз книг?

ГАРАН: Виданих дві.

ВЕД: Працюєте над третьою?

ГАРАН: Працюю над книгою поезії. Зараз я також більше захопилась прозою, мені цікавий цей жанр, мені дуже хочеться втілити ті задуми, які у мене зараз є, але, звичайно, це потребує дуже великої кількості часу. Якщо, наприклад, поезія все-таки це день-два і ти можеш створити новий твір, то проза вимагає посидючості певної, вона вимагає зосередженості.

ВЕД: А не боїтеся тих граблів, на які Ліна Костенко наступила: зараз її намагаються якось терзати: «Краще б ви, Ліно Василівно, писали поезію, в якій ви — неперевершена, богиня, намбер ван однозначно. І не пробували братися за прозу...

ГАРАН: Я вважаю, що будь-яка людина сама повинна вирішувати, що їй робити. Якщо Ліна Василівна написала цей роман, це було її рішення. Я думаю, що вона цілком адекватно оцінює свій рівень, я думаю, що вона цілком мала право цей роман видати. А питання, що кому більше подобається, що кому імпонує і питання оце... вишукувати в чиємусь оці тріску...

ВЕД: Я хотіла б запитати про проблеми кон’юнктури, писання на злобу дня. Ми всі свідки того, як багато людей, які стають публічними завдяки своєму таланту, потім повертають у русло кон’юнктурне. Для того, щоб, можливо, елементарно «вижити», можливо, «вижити» ще більш пристойно, можливо, «вижити» вишукано. Наскільки вам, як людині, яка очолює творчу організацію обласну (а час від часу нас усіх терзають політичні вітри) удається цього уникати? Чи не звертались до вас за допомогою для того, щоб подати свій політичний фейс у якомусь більш «благообразном свете», ненав’язливою: мовляв, нас підтримує Спілка письменників, бачте, які ми духовні?

ГАРАН: Ну, принаймні останнім часом, не зверталися. Особисто моя позиція... Я вважаю, що наша організація повинна бути незалежною від цього.

ВЕД: Це вдається вам?

ГАРАН: Я думаю — так. Принаймні, щодо того, як можуть поводитись окремі письменники — це їхня позиція, а організація в цілому — вона об’єднує людей з дуже різними поглядами. І ми повинні враховувати: що імпонує одній людині, може абсолютно бути не властиво іншій людині. І тому таких речей особисто я намагаюся триматися осторонь. Звичайно, наша організація повинна набирати таку вагу в суспільстві, щоб лобіювати права письменників, щоб їх захищати і, звичайно, на цих етапах може бути співпраця з тими чи іншими партійними лідерами. Але ставати під чиїсь знамена — це просто зробитися філією тієї чи іншої організації.

ВЕД: А завтра вона взагалі може бути незрозуміло під якими стягами...

ГАРАН: Білі, червоні...

ВЕД: Свого часу Сергій Єсенін якось сказав: «Стишок писнуть, пожалуй, всякий сможет». Глобальність цієї проблеми (принаймні, редакції різних засобів масової інформації це підтвердять) особливо відчувається у місяці загострення, листопаді-квітні). Незручно людям відмовляти, якось казати, що ми не можемо цього озвучувати. Хоча на радіо можна сховатися під таким штампом «неформат», не вдаючись у подробиці. Але тут є й зворотній бік медалі... Якось у одного критика запитали: «Як ви можете критикувати чужі твори, коли самі нічого не написали?» На що він відповів: «Я не несу яєць, але про якість яєчні завжди суджу здраво». Як вам вдається, витримуючи якісь нюанси, бути толерантною і пояснювати, що це ще — «ну трошки не те»?

ГАРАН: По-перше, у нас відбувається засідання літературної студії, де кожен може почути думку не тільки мою, а й інших професійних письменників. А також тих, хто тільки починає писати. І коли це не тільки моя думка, а коли цю думку підтверджують декілька людей, то людина сама уже, звичайно, може задуматися над тим, чи все вона робить правильно. До того ж ми ніколи не критикуємо світогляд людини. Ми намагаємося, в основному, говорити про технічні моменти. Якщо ж людина все-таки не сприймає навіть таку критику, то нам доводиться прощатися.

ВЕД: Олено, як у Полтаві стають членами Спілки письменників? Що для цього треба? Яких людина повинна висот досягти, щоб претендувати на це членство?

ГАРАН: Щоб бути членом Спілки письменників, потрібно подати заяву, мати три рекомендації від інших членів нашої організації, а також мати дві видані книги. Далі процедура відбувається таким чином: спочатку з людиною знайомляться в Полтаві і загальні збори вирішують — подавати її книги на розгляд приймальної комісії чи ні. Потім — приймальна комісія в Києві і, зрештою, іще один орган — Президія Спілки письменників, теж в Києві. Процедура, з одного боку, доволі складна. З іншого боку — останнім часом у нас багато людей її легко подолали. Я думаю, що якщо насправді рівень творів є високим, якщо насправді людину знають в області (і не тільки в області), а й в Україні, то тут проблем не буде.

ВЕД: Членство у Спілці надає «глибоке моральне задоволення»?

ГАРАН: Саме так.

ВЕД: Не більше того? Для чого люди вступають?

ГАРАН: Я висловлю тут свою позицію. Я уже говорила про те, що для мене саме членство в Спілці є частиною великої роботи і частиною великої відповідальності, а не почесне звання. І хотілося б, щоб і багато інших людей теж це усвідомлювали. Зараз уже немає тієї системи, яка була раніше і яка годувала письменників. Але, враховуючи всі особливості нашого часу, ми теж можемо багато чого зробити. Навіть у тому правовому полі, яке є, навіть з тими економічними моментами, які є. Але для цього варто теж, можливо, чіткіше визначитися із нашою місією і з тим шляхом, яким ми будемо йти, з тою стратегією, яку оберемо ми всі разом. Зараз, я вважаю, це такий переломний момент для Спілки і постає зараз серйозно питання — бути їй чи не бути? Нещодавно я навіть спілкувалася з людьми, які займаються благодійністю, які також працюють з благодійними фондами, і вони кажуть, що вашій спілці насправді потрібен серйозний ребрендинг. Але ребрендинг — це не означає знищення організації, це означає вміння показати те, що в ній є краще, вміння визначитися зі стратегією і вміння поставити чітко ті цілі, до яких ми будемо йти як організація. Які покращать в цілому і життя наших письменників, і вплинуть на культурну ситуацію в нашій країні.

ВЕД: Щоб цілі не виглядали якимись архаїчними, треба модернізуватися (з огляду на те, що відбувається нині в суспільстві)?

ГАРАН: Так. Не чіплятися за те, що було колись — цього вже ніколи не буде: вже немає давно, дуже давно Радянського Союзу. Вже дуже багато що змінилося і в свідомості людей. І з’явився так званий інформаційний простір, в якому ми всі живемо. І, зібравши, проаналізувавши всі ці зміни, потрібно визначитися: у якій формі зараз повинна жити організація, яка загалом-то завжди в авангарді, завжди (я не побоюся цього слова) несла духовність. Вона мала свою питому вагу в нашій країні. І якщо якійсь організації потрібно ще створювати легенду, то в нас це — не легенда, це — правда.

ВЕД: Ваша організація мала «питому вагу» ще й тому, що була матеріально підтримувана на той час? Зараз із цим — я так розумію — справи кепські?

ГАРАН: Так, але і у більш пізні вже часи саме спілчани створювали і Рух, і Просвіту. Тобто, уже навіть в більш пострадянські часи ця організація була соціально активною, будувала сучасну Україну. Знову таки, просто зараз є така тенденція, що просто її треба знищити і щось повинно утворитися нове. Але ми вже проходили це — «до основанья, а затем...». Проходили, і ми знаємо, до чого це призвело. І насправді ті, хто так говорять, вони не уявляють, що нове повинно створитися, щоб бути цьому альтернативою.

ВЕД: На жаль, дуже часто у нашому суспільстві відбуваються процеси під гаслом «Учить — не значит уметь». На жаль. Як кажуть, очолити, розламати, а там — «война план покажет». А потім розламують — і вже ніхто нічого не показує...

ГАРАН: Тому, що метою було саме очолити і розламати.

ВЕД: Можливо. Давайте тоді до чогось більш приємного. Я знаю, що зараз ви працюєте паралельно над таким серйозним проектом «Освіта для дорослих людей». Так він, здається, називається. Для невтаємничених — кілька слів про цей проект.

ГАРАН: Цей проект наша організація здійснює у партнерстві з німецькою неурядовою організацією Об’єднанням народних університетів. Ця організація також називається «DVV — International Україна». В усьому світі зараз існує така концепція, що вчитися потрібно упродовж усього життя. І що навчання дорослих (саме неформальне навчання) відіграє зараз дуже важливу роль. Оскільки дуже часто людина, яка навіть навчається у вузі, закінчивши цей вуз, вже стикається з тим, що її знання застаріли. І часто у нашій країні тих самих курсів підвищення кваліфікації для деяких спеціальностей або взагалі не існує, або вони носять доволі формальний характер. Тоді як в усьому світі всьому, що потрібно людині для того, щоб більш якісно жити у світі, вона може навчитися. І створюються для цього саме такі народні університети. І найбільш в цьому далеко пішла саме Німеччина. І я постійно сама стикаюсь по життю з необхідністю навчатися. Тому, коли я побачила взагалі, що я можу взяти участь у такому проекті, то мені було дуже цікаво. Колеги мене підтримали. Знову-таки, можливо, перефразовуючи сентенцію Маркеса про те, що «письменництво — це та праця, яка з роками стає все важчою», чітко розумію, що письменник повинен вчитися все життя.

ВЕД: Від ваги пережитого, побаченого, переосмисленого?

ГАРАН: Так. Якщо спочатку ти тільки відкриваєш світ, і ти... ці твори, вірші — вони можуть з’являтись навіть ніби випадково, то потім ти довго шукаєш ключики через багато років. І довго аналізуєш: як же виник такий прекрасний випадковий вірш?

ВЕД: Я зараз, власне, хочу запропонувати переключитися і відповісти вам на запитання анкети Марселя Пруста, а потім ми з вами ще поговоримо про інші речі. Отже, знак Зодіаку?

ГАРАН: Діва.

ВЕД: Кішки чи собаки?

ГАРАН: Коні.

ВЕД: Авангард чи класика?

ГАРАН: Класика.

ВЕД: Блондини чи брюнети?

ГАРАН: Брюнети.

ВЕД: М’ясо чи риба?

ГАРАН: Риба.

ВЕД: Шампанське чи горілка?

ГАРАН: Горілка.

ВЕД: Синиця в руках чи журавель в небі?

ГАРАН: Журавель в небі.

ВЕД: Дія чи споглядання?

ГАРАН: Споглядання, потім — дія. Дія, потім — споглядання.

ВЕД: Принцип чи компроміс?

ГАРАН: Є певні принципи, які без компромісів, а взагалі — компроміс.

ВЕД: Ваше життєве кредо?

ГАРАН: Ну, мабуть, з Конрада Лоренса: «Іти за мріями, тільки за мріями і так — до кінця».

ВЕД: Ваші кумири серед історичних особистостей? Якщо такі є.

ГАРАН: Це таки будуть письменники. Це і Тарас Шевченко, і Леся Українка, Богдан-Ігор Антонич.

ВЕД: Що ви змінили б у собі, якби мали таку можливість і бажання? Я про форму, а не зміст поки що.

ГАРАН: Дуже добре відпочила б, мабуть. Давно маю таке бажання.

ВЕД: І думаєте, що форма якось би змінилася?

ГАРАН: Так.

ВЕД: Без чого не можете вийти з дому?

ГАРАН: Без телефону.

ВЕД: Що може змусити вас розсміятися?

ГАРАН: Запитання може змусити. Я дуже серйозна людина, але з почуттям гумору.

ВЕД: Улюблені кольори?

ГАРАН: Зелений.

ВЕД: Ваш найстрашніший сон?

ГАРАН: Що я спізнююсь.

ВЕД: Що для вас щастя?

ГАРАН: Відчувати радість.

ВЕД: Чого не любите в собі? Які риси характеру?

ГАРАН: Іноді я буваю дещо метушлива.

ВЕД: А в інших?

ГАРАН: В інших — не люблю, коли людина постійно бреше собі і оточуючим.

ВЕД: Хто із сучасників викликає у вас захват?

ГАРАН: Важко сказати.

ВЕД: Яким є на даний момент ваш внутрішній стан?

ГАРАН: На даний момент спокійним.

ВЕД: Які якості найбільше поважаєте в чоловіках?

ГАРАН: Впевненість, надійність. Відповідальність.

ВЕД: А в жінках?

ГАРАН: Мабуть, у жінках те ж саме. Я просто не надто ділю людей на чоловіків і жінок. І я, в першу чергу, будь-яку людину за її людські якості поважаю.

ВЕД: Де і коли відчували себе найщасливішою?

ГАРАН: Намагаюсь... Не те, що намагаюсь, а, як правило, мені вдається от — тут і зараз. Це такий миттєвий стан і як тільки ти починаєш його аналізувати, він відразу зникає.

ВЕД: Ваші улюблені письменники? — запитую я в поетеси й письменниці Олени Гаран.

ГАРАН: Їх досить багато. Спробую найбільш улюблених. Лорка, Валерій Шевчук, Маркес, Василь Герасим’юк, Богдан-Ігор Антонич, Шевченко, Ліна Костенко. Мабуть, досить. Бо зараз відкриється друге дихання і я згадаю, що ще — Герман Гессе та ще багато.

ВЕД: Є улюблений літературний герой?

ГАРАН: Мабуть, немає. Я взагалі не дуже люблю... По-перше, мені важко відповісти, ким я захоплююсь. Я цілісно сприймаю контекст.

ВЕД: Сучасний герой — який він? Він уже не такий позитивний, яким (причесаним, прилизаним і залакованим) був років 30 тому...

ГАРАН: Справа в тому, що це взагалі-то таке доволі складне питання. По-перше, хто такі герої? Часто герої — це ті, хто платять за чужі помилки. Тобто, є хтось, хто припустився великої помилки і героїзм іншої людини врятував тоді всіх інших людей від страшної катастрофи. В історії ми знаємо цьому дуже багато прикладів. І, на мою думку, є дуже багато героїв і є дивовижне поруч з нами. Є люди, які прекрасно роблять свою роботу — ми просто часто їх уже не помічаємо, оскільки ми живемо в цьому інформаційному просторі, який змінюється з величезною швидкістю, який щодня додає нам нову інформацію. І в цій ситуації ми часто може й не помічаємо ні великих творів, ні героїзму. Хоча все це, я впевнена, є поруч.

ВЕД: Яку музику ви слухаєте, коли видається вільна хвилина?

ГАРАН: Я взагалі в деяких питаннях людина настрою. В цьому також. Я можу слухати все, що завгодно...

ВЕД: Але найчастіше це виходить що? Щоб зараз ідентифікувати ваш настрій?

ГАРАН: Найчастіше? Це може бути і народна музика, але найчастіше це все-таки виходить рок.

ВЕД: Про що в своєму житті шкодуєте найбільше? кщо, звісно, взагалі шкодуєте.

ГАРАН: Мабуть, як це не банально — про втрату деяких людей: як у фізичному плані, так, можливо... Скажу, як це не банально, про втрату деяких людей саме в фізичному плані, про те, що я щось не договорила, про те, що я могла якось інакше б в ситуаціях поводитися.

ВЕД: В яку епоху ви хотіли б жити, якби була можливість обирати?

ГАРАН: Тут і зараз.

ВЕД: Ким мріяли стати в дитинстві?

ГАРАН: Ветеринарним лікарем.

ВЕД: Рейтинг власного життєвого успіху за 10-бальною шкалою.

ГАРАН: Мені подобається число сім.

ВЕД: Я знала, що ви це скажете! Це чарівне, казкове число. Ми, зазвичай, просимо наприкінці передачі героя чи героїню розповісти притчу чи анекдот. Але, мабуть, нелогічно у письменниці і поетеси не попросити прочитати вірша. Власного.

ГАРАН: Добре. Цього року у нас така досить... доволі затяжна весна. Вже дуже хочеться, щоб було тепло. Дуже хочеться справжньої весни і на вулиці, і в душі. І також, як на мене, моє улюблене свято — це Великдень, я завжди обов’язково святкую це свято. Я всією душею його відчуваю. І в мене є декілька творів, які також присвячені цій тематиці. То, мабуть, я один з них прочитаю.

Вночі прилітає явір
І крилами кришить тишу.
Чатує моє мовчання
В розгублених зернах вітер.

У снах зимувала, снилась,
Ховалася в сни і вірші.
Парує горнятко неба
І пахне ясміном вітер.

Тінь сонця знайду — збулося.
Слова і долоні терпнуть.
Ця курява втопить коней.
І хрест роздоріжжя витче.

На верби жовтоволосі
Проллється неділя вербна.
Примружиться світло сонне
І зникне маленька Вічність.

Мій явір, мій крук, мій відчай
Вночі прилітає, стогне.
На голос мовчання знову
Посходяться сни торішні.

Та хрест роздоріжжя повінь
Цілує. Великдень, дзвони,
І я — за межею квітня
У білім сузір’ї вишень.

ВЕД: «Поезія — це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі», — написала колись Ліна Василівна. І, як завжди, була права. Я цей дотик відчула. Буду щаслива, якщо і наші слухачі сьогодні дотик безсмертної поезії відчули у своїх душах. Я нагадую, що сьогодні нашою гостею була чудова, талановита, з активною життєвою позицією людина Олена Гаран — голова обласної організації Спілки письменників України. Людина, яка не лише у Спілці віддає свої сили, знання й уміння, а й у багатьох дотичних темах — гуманітарному секторі нашого життя, яке, власне, і виховує. Тому що без цього людина не може відчувати себе людиною. Я дякую вам, Олено, що ви знайшли час у суботу і прийшли до нас в ефір. У вас є можливість звернутися до наших слухачів.

ГАРАН: Я висловлюсь словами Ігоря Павлюка — чудового поета і мого друга, трошки перефразую: «Бажаю вам поезії в житті. Її там більше, ніж життя у віршах».

ВЕД: Дякую, Олено. Радіостанція «Ваша хвиля» продовжує свою роботу. Я, ведуча Інна Якобенко, прощаюсь з вами, але не прощається моя колега. Їй я передаю мікрофон. На все добре. До зустрічі в передачі «Персона грата» наступної суботи об 11:20. Бувайте!