Подорож у дитинство

Сонячними промінчиками вони ковзнули по моїй душі, змученій, зневіреній, яка в пошуках щастя загубилася і зупинилася на життєвому роздоріжжі...

Відвертий кароокий погляд темноволосого дівча відчув мою потребу у спілкуванні. Що шукала я? Що загубила? Неначе вітер холодним весняним подихом торкнувся моїх очей. Чому так холодно? Невже це сльози?

— Чому ти плачеш? — тихо запитала вона у мене. 

— Від радості, мабуть, що ти ще така маленька, але твої ясні очі й щира посмішка можуть зігріти кожного, хто потребує тепла.

— Невже дорослі не вміють сміятися, радіти новому дню, першим весняним квіткам? Мені не зрозуміло...

— Ти вмієш мріяти? Літати? — з цікавістю я торкнулася її руки — маленької, пухкої, теплої.

— Звісно. В мріях я літаю по тим місцям, які приходять у мої сни. Це так цікаво і так легко. Невже у тебе по-іншому? — здивовано підняла до мене свої великі очі маленька дівчинка.

І так захотілося мені їй багато розповісти про себе і відчути в собі те босоноге дівча, яке багато років тому робило свої перші невпевнені кроки по землі. Я ж бо уміла теж мріяти! Я уміла літати! Я вміла радіти і ділитися цією радістю з оточуючими мене людьми. Тепер це все в минулому...Чому?...

— Я сподівалася, що ти не станеш іншою, — продовжувала мала, — коли роки, лягатимуть тихо біля твоїх ніг відірваними листками із календаря, ти залишатимешся такою ж щасливою, доброю і відкритою для людей. Я вірила, що ти станеш сильнішою і обов’язково досягнеш своєї життєвої мети...і станеш вчителем: ти ж так довго про це мріяла. І ось сьогодні я бачу твої заплакані очі, які безнадійно дивляться у майбутнє. Сумно. Невже так важко бути дорослим?

— Моя маленька мрійнице, так склалося життя, що світла віра в день завтрашній, десь загубилася. А звідки знаєш ти про мою мрію — стати вчителем? Думки читати вмієш?

— Вмію й це!!! — просто і невимушено пролопотіло дівча.

— В дитинстві по-іншому сприймаєш світ і мрії здаються такими близькими і досяжними. Про вчителя...Що я скажу тобі, моя мала? Сьогодні діти більше не мріють навчати і ділитися знаннями з іншими. Стіна непорозумінь між дітьми та вчителями з кожним роком стає все вищою. У школах виховують сьогодні слухняних солдатів, не потрібна більше нікому дитяча ініціатива, безпосередність і геніальність дитячих думок. 

— Чому ж так сталося??? Невже дорослі назавжди забувають свої дитячі мрії? — розгубилося маля. 

— Коли на терези життєвих сцен замість надій і сподівань кладуться гроші... Душа вмирає і мовчить... Та ти ж бо ще мала і зрозуміти слів моїх не зможеш!

— Чому? Тебе я розумію... Як розумію я й появу сліз твоїх, читаючи твої думки... Знаєш, що я скажу тобі і побажаю на прощання? Свій погляд ти частіше піднімай до сонця! Далеко там за хмарами живе твоє дитинство світле, вічне, яке тобі дорогу вірну вкаже по землі. Не бійся бути дитиною, не вагайся, коли життя дає тобі особливий шанс відчути все так, як вміють сприймати тільки діти. Зневіра у житті — не найкращий поводир...Умій сміятися й радіти, невимушено, просто...Забудь про вчителів, про гроші...Відірвись від того, що не дає твоїм крилам розгорнутися! Я вірю в тебе! Ти ще зможеш літати! І не тільки в думках!

— То хто ж ти, дівчинко, чому твої слова, так щемно, так солодко і легко лягають в моєму серці, даючи мені надію і сподівання змін на краще? Поговори зі мною ще...

— Не можу...Зустрітися з тобою, минаючи твої роки, було мені нелегко...Заглянь, якщо бажаєш, ще раз мені у очі і відчуй, що вмієш ще любити, що віра в день наступний в твоєму серці сьогодні знову ожила. Мені ж бо час назад...Але Я в тебе вірю!

І зникла... А я... Стояла перед дзеркалом вся у сльозах...умитої душі...Сьогодні я подорожувала у дитинство і зустріч з ним перевернула моє життя...

Світлана СКАЧКО