Думки юної Лесі
На верхніх полицях балкону завжди стоїть безліч банок з різними написами. Вони такі загадкові і притрушені спогадами літа. Пожовклі черешні, зморщені огірки жалібно туляться один до одного, мов забальзамовані трупи. Це страшне видовище.
Не знаю, чому саме пішла на той балкон. Там сутеніло і мороз різав горло ножем. І я зайшла назад до кімнати.
А хто мені завжди консервує ці овочі? Щось не згадую, щоб я таке вміла... А хто прибирає в моїй маленькій квартирці із видом на якийсь музей, що я за всі свої сімнадцять років в ньому ні разу не бувала? А чому я взагалі ніколи не бувала в музеях?
Я сіла в крісло і задумалась. А що я взагалі маю... Нічого, крім дурнуватих дредів та окулярів на кожен день. Я вже забула, як виглядають мої батьки та як від них пахне. І зараз точно не відгадаю, в якому місті знаходяться. Може, це Амстердам, чи Нью Йорк... Мама любить міста із чудними назвами.
А папа мій навариться на будь-якій, вибачаюсь, фігні. Так що вони залишили мені якусь там кількість грошей в тумбочці і вирішили, що цього цілком досить, і я вже доросла, аби няньчитись зі мною. А, звісно, ще квартиру залишили. Та і правильно, мені круто живеться. А мама каже, щоб мій хлопець переїжджав жити до мене. А я не маю хлопця...
Я люблю тишу більше, ніж хто інший. І самотність. А що у цьому поганого? Ти можеш їсти, що завгодно, лягати спати у будь-який час чи взагалі не лягати. Ти можеш завжди притягти друзів до себе і влаштувати паті-на-хаті. І ти взагалі крутий та модний чєл, і вже тіпа дорослий, бо живеш сам і сам собі господар. Але я не буду вдавати незалежну та самовдоволену леді, бо самому жити — це галімо. Їсти нічого, ніхто не сходить в магазин за тебе і не принесе велику курячу ніжку та йогурт з біфідобактеріями.
Сльози накотилися на мої очі, та я вчасно згадала, що нафарбована. А ще потім згадала, що саме новою водостійкою тушшю, і почала невпинно ридати. І солона рідина сочилася із моїх очей, синіх від природи та сіро-зелених від лінз за п’ятсот гривень. І я занадто рано подорослішала. Часто ностальгія за дитинством не дає мені жити теперішнім днем. Ах, яке у мене було дитинство!... Найсолодше. Найтравматичніше. Найкраще.
Я перестала ляльками гратися років в десять, а потім і в Діда Мороза більше не вірила. А ось тепер доросла. А вірити потрібно людині у щось. І всі у щастя вірять. Вірять, вірять... А потім їх, як і мене... з Дідом Морозом... Обдурять! Бо щастя не існує. Як і Діда. Фантастика, розумієте?
Я зробила дреди рік тому. Зв’язалася з ними і мене просто поглинула ця культура. Так, я спробувала все. Починаючи від легкого реггі і закінчуючи тяжкими... Так-так. ВСЕ.
Але з цим вже покінчено, і на згадку залишилася лише ця губка на голові. Хай ще буде, доки не вигадаю щось нове.
Яна САЛАШНА
