Бездомність в Україні: допомога, стереотипи та наукові дані

Вони змушені були мерзнути у під’їздах та напівзруйнованих будівлях. Зараз же ситуація покращилася: з’явилися центри адаптації, де безпритульні можуть переночувати, помитися та поїсти. Однак, вчені намагаються довести, що і такої допомоги для бездомних замало. Потрібні глибокі зміни у свідомості суспільства та держави, щоби розв’язувати цю проблему.

Бездомний чи БОМЖ?

Коли люди, що мають дах над головою, їжу, квартиру, автомобіль, зустрічають на вулиці бездомних людей, то реагують на них по-різному. Одні співчувають, інші — дивляться з презирством. А є й такі що допомагають. Благо, що зараз ми маємо таке просте право — допомогти.

У часи Радянського Союзу такого права не мав ніхто. Бездомність визнавалася владою та міліцією, як спосіб існування, а не як відсутність житла. Тож і покарання за бездомність було відповідним — тюрма і тавро, яке перескакувало на людину з міліцейського протоколу. БОМЖ (без определенного места жительства — рос.) — ярлик, який вішали на бездомних у СРСР. Він і досі комфортно почувається в лексиконі пересічного українця. З цього витікають і всі наступні стереотипи.

Бездомні опинилися в таких умовах тому що захоплювалися алкоголем і вели розгульний спосіб життя?

Такий стереотип є найпопулярнішим в нашому суспільстві. Однак, подібна думка часто є хибною. Яскравий тому приклад — історія пенсіонера В’ячеслав Івановича. За плечима бездомного — Київський університет ім. Т. Г. Шевченка. Кваліфікований біолог, він об’їздив у наукових експедиціях увесь Радянський Союз. Поїздки тривали іноді по року. Напевно, тому стосунки з дружиною, яка не розуміла чоловікової одержимості наукою, поступово охолоджувалися. Та ось прийшов час «виходу на заслужений відпочинок», час, коли тепло родинної оселі стає найважливішою цінністю і заслугою. Те, що сталося потім, було несподіванкою для чоловіка. Швидке розлучення і квартирна афера, як наслідок, заповзятій колишній дружині вдалося виписати чоловіка з квартири — і пан В’ячеслав опинився на вулиці.

Тож, погодьтеся — статися може з кожним. Ошукати нас можуть як рідні, так і професійні шахраї. У новинах часто згадують про таких. Вони ходять по квартирам пенсіонерів, доглядають, потім підсовують їм документи на підпис і все: квартира — шахраю, пенсіонер — на вулиці.

Наукові дані

У «Рекомендаціях по роботі з бездомними людьми», виданих у рамках українсько-нідерландського проекту, подано результати соціологічного опитування бездомних, проведеного у Чернівцях, Києві та Львові.

Бездомність в Україні (інфографіка)

Більшість безхатченків — це особи працездатного віку від 30 до 49 років (54%). Осіб категорії 18–29 років — 8%, від 50 років — 38%. Щодо освіченості: 18% опитаних закінчили ВНЗ. Майже 40% бездомних здобули середню спеціальну освіту та близько 30% — середню. Лише 15% безхатченків не завершили навчання у школі. Майже половина стали безпритульними через сімейні конфлікти, розлучення та шахрайство (часто з допомогою родини). Тільки 4% бездомних втратили житло внаслідок проблем із залежністю. Ще 11% мають дім в іншому населеному пункті або й країні, проте не повертаються у зв’язку з не підтриманням соціальних контактів з рідними та відсутністю роботи.

Центри адаптації

У Полтаві з 2011 року функціонує центр адаптації, де бездомні можуть переночувати, прийняти душ, поїсти, отримати новий одяг. Якщо ж вони хочуть розпочати нове життя, то їм допоможуть відновити втрачені документи, знайти роботу і пропишуть в центрі адаптації.

Подібні заклади працюють і в інших містах України — Києві, Львові. Однак, міжнародні експерти вважають, що таким способом проблему бездомності все-одно не вирішиш до кінця. Спеціаліст з FEATSA (Європейська федерація національних асоціацій, що працюють з бездомними) Дж. Еванс пише, що реабілітаційні програми (хоч би яким був рівень надаваної підтримки) мало чим допомагають, якщо кінцевим результатом не є надання доступного житла для бездомних.

Висновки

Поки держава і громадські організації будуть вирішувати питання уразливих верств населення, бездомним зможе допомогти зміна у ставленні до них з боку інших людей. Важливо розуміти, що така біда може статися з кожним, і допомагати: їжею, одягом, медикаментами. Не дарма говорять, що рівень розвитку країни можна виміряти тим, як суспільство ставиться до бездомних та малозабезпечених. Тож, якщо хочемо змінити свою країну, варто починати ці зміни із допомоги тим, хто цього потребує.

Роман ГРИЦУН, асистент PR-відділу БО «Світло надії»