«Persona grata»: Юлія Палієнко

[Відео було видалено]

ВЕД: 11.20 на студійному годиннику, перед мікрофоном ведуча Інна Якообенко, а на радіостанції «Ваша хвиля» суботній проект «Персона грата» — спільне дітище радіостанції «Ваша хвиля» і інтернет-видання «Полтавщина». Поряд зі мною — молода, гарна, струнка людина, яка уособлює сьогоднішній весняний день, начальник управління культури Полтавського міськвиконкому Юлія Володимирівна Палієнко. Доброго ранку!

ПАЛІЄНКО: Доброго ранку всім слухачам!

ВЕД: Юліє Володимирівно, якось так повелося, що існує кілька сфер, в яких майже всі, принаймні, наші слухачі і читачі, вважають себе мало не професіоналами. Це — медицина, політика, журналістика і це, даруйте, культура. Принаймні, вони можуть давати поради до часу. Дуже часто журналісти молоді на початку становлення своєї кар’єри, коли приходять у редакцію, на запитання: «В чому ви розбираєтесь, чим, насамперед, хотіли б займатися?», відповідають: «Культурою». Їм здається, що це дуже легко. Як вам з середини цієї «кухні» це бачиться?

ПАЛІЄНКО: Чудово просто, що люди вважають себе знавцями і доками у цій галузі. Мені здається, що ця, на перший погляд, «легка», дзвінка, яскрава галузь містить у собі дуже багато такого багатошарового, складного. Це як айсберг: одна третина назовні, а дві третини зсередини, яких і не видно. Стільки треба багато знати, настільки треба глибоко відчувати і не боятися визнавати, що в чомусь ти недосконалий, щось для тебе є невідомо і постійно прагнути вдосконалюватися. В принципі, ця форма притаманна до будь-якої галузі, але щодо культури — це ще помножено на творчість, на яскравість, на видовищність.

ВЕД: Кажуть, що кожній людині, за великим рахунком, в житті достатньо мати одного Учителя з великої літери, решту можна якось перетерпіти. У вас був такий Учитель, чи у вас багато вчителів?

ПАЛІЄНКО: Учитель з великої літери, насамперед, для мене — це мої батьки. І мама, і папа, яких я дуже люблю і дуже вдячна за школу, за виховання, за віру в мене, яку я відчуваю сьогодні. І кожного разу порівнюю себе з імовірними їх вчинками, їх думками у тому чи іншому сенсі. А взагалі мені дуже щастило на людей. Від кожного, з ким працювала, з ким зустрічалася, майже від кожного багато чому навчилася. В одного — бути терплячою, в іншого — бути наполегливою, в одному місці більш розкутою, в іншому, навпаки, бути десь у затінку. У мене був чудовий класний керівник В. П. Герасименко. А ще — Л. Б. Семеняга, яка взяла мене на роботу в культуру після закінчення педагогічного університету до міського будинку культури. І ще дуже-дуже багато людей, яким я вдячна за все, що вони дали мені в моєму житті. І по сьогодні так мені продовжує щастити з ними.

ВЕД: В педуніверситеті ви за яким фахом отримали диплом?

ПАЛІЄНКО: Перша моя освіта педагогічна, я навчалася на психолого-педагогічному факультеті і в дипломі я вчитель початкових класів. А друга спеціальність — хореографія.

ВЕД: Виникла ідея піти не в школу, а в культуру у вас особисто, чи вам підказали, можливо, родина, батьки, друзі?

ПАЛІЄНКО: Це, мабуть, був випадок. Той випадок, який трапляється в житті у кожної людини. До того, як пішла працювати по закінченню інституту, в мене вже був трудовий стаж, трудова книжка — 6 років. Офіційно я пішла працювати з 11 класу в школі. І це був досвід роботи хореографом, досвід під час навчання в педінституті, в університеті, потім у школі в мене були години і в літній період я працювала в дитячому міжнародному центрі «Молода гвардія» в м. Одеса. Це надзвичайно потужний такий досвід, який і сьогодні дуже часто використовую. А ще це багато друзів. І найближчі з них — це двоє, які сьогодні супроводжують мене по життю. А потім після закінчення інституту сталося так, що зустрілася на вулиці з Ларисою Борисівною, вона запропонувала посаду методиста. Оце той Випадок! Зайшла в міський будинок культури — і все почалося. Почалося, мається на увазі, робота саме у галузі культури. Потім трішки зміна у бюрократичну таку складову — робота у відділі у справах сім’ї та молоді виконавчого комітету Полтавської міської ради, а потім Анатолій Тихонович дав поштовх і пропрацювала певний час в апараті міської ради і зав. організаційним відділом виконкому — така трошки чоловіча посада була.

ВЕД: Я вас пам’ятаю в ролі методиста міського будинку культури, і коли свого часу до Лариси Борисівни я звернулася порекомендувати когось в якості ведучого, вона сказала: «Краще за Юлічку цього не зробить ніхто!» Досвід роботи ведучого вам багато дав для теперішньої посади?

ПАЛІЄНКО: Я думаю, що головне, що дає такий досвід, це відсутність страху перед аудиторією, здатність спілкуватися, говорити на великий загал і не боятися. Тому, що, мабуть, у більшості людей і вміння говорити, і мова гарна, але є певний страх внутрішній, який треба подолати перед великою аудиторією, коли перед тобою багато пар очей.

ВЕД: Зараз ваша робота дає можливість їздити, не лише по Україні, а й за межі, і презентувати там не себе, а ціле місто. Як в цій ролі ви себе почуваєте?

ПАЛІЄНКО: В цій ролі почуваю себе не надто впевнено. Якщо говорити про закордон, тільки повернулася із Німеччини, де була церемонія підписання, продовження офіційної угоди про партнерство. І тут мої лінощі вже... бракує знання мови! Звичайно, треба працювати над цим. А решта — є про що розказати, є чим похизуватися, і я вмію це робити. Тому презентація міста ... є що презентувати і ,я думаю, рекламіст з мене не надто поганий.

ВЕД: Коли ви прийшли на роботу на посаду методиста, все було новим, кожен день щось ніс нове, цікаве, те, з чим не стикалися. Людина, зазвичай, на початку своєї кар’єри, як губка все всотує, їй надзвичайно цікаво жити. Тепер ви в управлінському кріслі. Кажуть, найважча наука — наука управління людьми. Вам цікавіше коли було?

ПАЛІЄНКО: Кожен наступний — цікавіший, ніж попередній. Тому, що при його виконанні ти використовуєш потужність попереднього руху. Тут можна і працювати творчо, (але не дуже вистачає на це часу), і адміністративно, і господарську, і фінансову якусь складову проявляти свою. Другу освіту я получала економічну, я закінчувала наш кооперативний колишній вуз. До речі, про Німеччину. Такий момент був, коли ми подорожували, пішохідна екскурсія була по Штудгарту: міністерство фінансів в одному крилі будівлі, міністерство культури — в іншому. То екскурсовод говорить: «Тут кошти заходять в мін. фінансів і в мінкультури — виходять». Я собі роблю такий висновок: якщо навіть у педантичних таких німців ситуація аналогічна до нашої української, то ми все робимо правильно. На культуру треба витрачати кошти.

ВЕД: Юліє Володимирівно, ви очолювали управління культури за каденції Андрія Матковського, ви очолюєте управління культури при міському голові Олександру Мамаю. Це свідчить про вашу суперлояльність?

ПАЛІЄНКО: Так, я почала працювати в управлінні культури трошки менше, ніж 3 роки тому, начальником управління культури. Брав мене на роботу на цю посаду А. В. Матковський і на сьогодні я продовжую працювати на цій посаді. Це, мабуть, свідчить про вибір керівника, який цей вибір робить на користь людей, що мають і досвід роботи, і віддає належне напрацюванням і певним цілям, що зроблені на майбутнє керівником певної галузі, незалежно — культура там, освіта, медицина, спорт і решта. Зазвичай, робота... це як пазли, які повинні скластися. Керівник складає пазли, пазли повинні співпадати. Є співпадіння при тому, хто хоче побачити загальну картинку, картинку розвитку міста — добре. Якщо якийсь пазл не співпадає, його треба замінити. Але, в принципі, все повинно працювати на благо територіальної громади, на користь територіальної громади. Тоді все буде гаразд.

ВЕД: За каденції А. Кукоби хтось із його соратників, чиновників, проголосив месідж: Полтава — духовна столиця України. З того часу не підсміювався над цим ну хіба що ледачий журналіст. Як вам це бачиться?

ПАЛІЄНКО: Анатолій Тихонович дуже мудра людина був, він не дарма формулював, можливо, не на 100%, що... з думкою співпадає реальність, чи з мрією реальність. Він чітко знав, що якщо сформулювати і подати у Всесвіт свою мрію, то вона потім виконається. Тим більше, що духовності в Полтаві багато, це і, ми знаємо, батьківщина літературної української мови, багато письменників, літераторів, митців, географічне становище надто вигідне, історична, архітектурна спадщина у нас є. А те, що це столиця — це авансом. Нам постійно треба доводити, що ми найкращі в чомусь, що ми — перші у чомусь: у проведенні або реалізації певних проектів. Тобто, це те, що треба постійно доводити. Самій собі і світу. Це мета на все життя для Полтави.

ВЕД: Проголосити й повірити...

ПАЛІЄНКО: Проголосити, повірити і зробити.

ВЕД: Пригадую студентські роки, коли була ненависна «Історія КПРС» і і нас змушували кілограми творів Леніна конспектувати. У нього є робота «Материализм и эмпириокритицизм», де є цитата: «На духе с самого начала лежит проклятье быть отягощенным материей». Мабуть, це десь приблизно з цієї царини?..

ПАЛІЄНКО: Ідея — матеріальна.

ВЕД: Ви буваєте за кордоном, по роботі — в тому числі. Що з останньої поїздки до педантичних німців хотілось би запозичити. Зокрема, для культури побуту міста?

ПАЛІЄНКО: Що мені сподобалось, або не сподобалось, на що я звернула увагу, скажімо так... Надзвичайно спокійне, виважене ставлення до свого життя, до свого власного часу, до часу людей, з якими спілкуються, і глибока повага. Чистота на вулицях, але це, мабуть, закладено вже роками. Абсолютно важко, майже неможливо побачити сміття просто десь на асфальті, на тротуарі, на проїжджій частині. Здатність робити вишуканий, гарний простір навколо себе. Від квітів на балконах або на вікнах, до клумб навколо дому. Просто таке відношення до свого простору, який потім об’єднується з простором сусіда і створює гарне комфортне середовище вцілому.

ВЕД: Знаєте, я абсолютно не проти, щоб Полтава була духовною столицею. Більше того — за! Як людина, яка живе в цьому місті. Але коли я заходжу в наші запльовані під’їзди, коли бачу з вікон наші несанкціоновані смітники, мимоволі згадую жартівливий лозунг Андрія Книшева, творця передачі «Весёлые ребята»: «За высокую культуру быдла!». Мене просто безвихідь опановує від цього всього: я не знаю, як треба з нашими людьми спілкуватись, на якій мові? Що їм робити? Вам, як управлінню культури, як виховувати цих людей ( тому, що культура побуту — це теж складова розуміння культури у широкому сенсі)?

ПАЛІЄНКО: Так, велике починається з маленького! Наскільки дбайливо, наскільки акцентовано ставляться до чистоти в душі, і чистоти назовні у сім’ї, в родині, в домі, настільки це ж буде потім розповсюджуватися на місто, на країну. Тут свій храм треба уміти тримати в чистоті і порядку, і з повагою ставитися до того, що оточує. Навряд чи людина, яка прибирає у себе вдома, буде там і смітити. Так само і на вулиці: якщо чітко я буду знати, що ось моя територія, ось тут я... Ці славнозвісні суботники, які проходили... Якщо я в цьому парку прибирала разом з колективом, з колегами, з друзями, навряд чи я в найближчий час кину там сміття, чи його залишу. Мабуть, такими кроками!

У німців, вони розповідали, що стимулювали грошима за те, що приносять сміття розділене: скло, пластик, побутові відходи. Тобто, там певні повернення, як колись, коли ми здавали скляні пусті пляшки з-під молока і потім отримували молоко у магазинах давним-давно. То німці роблять зараз таким чином, тобто, стимулюють людей до того, щоб було сміття розібране по видах і не насмічувати навколо. Мабуть, там і питання таке не стоїть.

ВЕД: Ви знаєте, хочеш-не-хочеш, просто починаєш в це вірити: з того часу, як світ вигадав Золотого Тільця, тобто гроші, інших більш переконливих аргументів не існує. Ті самі німці стимулюють те, що сусід на сусіда «настучит», коли той кине сміття десь, залишить пакет не в смітнику, а десь під чужим парканом, чи не там припаркується. І це дуже впливово працює: не штрафи, а стимуляція того, хто вчасно повідомить,— «бдительного соседа».

ПАЛІЄНКО: Ну слава Богу, в нас ментальність інша. Нам навряд чи захочеться говорити на сусіда правду чи неправду, хоча, можливо, й такі випадки є, але тут не той важіль, мені здається, це не найкращий. Хоча...

ВЕД: Західна є культура...

ПАЛІЄНКО: Да, да, абсолютно так.

ВЕД: Юліє Володимирівно, зараз, на даний момент, наша полтавська, обласного центру, культура складається з багатьох таких сегментів, але найпроблемніше вам зараз які питання вирішувати?

ПАЛІЄНКО: Полтавська культура розгалужена, так. Це 5 шкіл естетичного виховання, серед яких 3 — музичних, Мала академія мистецтв і художня школа. Це 5 музеїв комунальної сфери управління: 3 літературних, художній музей і державний історико-культурний заповідник «Поле Полтавської битви». Це централізована бібліотечна система, міський будинок культури, комунальне підприємство «Духовий оркестр», парк «Перемога» і палац дозвілля «Листопад». Працює майже тисячу людей в галузі культури. Тисячу спеціалістів, що, в принципі, стимулом для яких є тільки любов до культури. Тому що заробітна плата не настільки велика, і допоміжних засобів не настільки багато, але якщо вже потрапляють люди в культуру, якщо співпадають, то лишаються аж до самої пенсії, а може, навіть і трошки після пенсії працюють. Є такі випадки в нас, коли приходять вже діти працюючих у культурі або учні у випадку, якщо це викладач дитячої музичної школи. Вже потім його учні, закінчивши вже музичне училище або консерваторію, повертаються на роботу в музичну школу в якості викладача. Найважче, мабуть, у цей складний період економічний не тільки для Полтави, не тільки для України, а в цілому для світу, — це втриматися, зберегти галузь вцілому, з кожним професіоналом, з кожним відданим культурі з їх досвідом, з талантом, з прагненням працювати далі. І тому величезне спасибі всім, хто з розумінням ставиться до такої необхідності, як піти за власний рахунок на 2 тижні протягом року ( тому, що бюджету, на жаль, не вистачає, щоб утримати повністю галузь протягом року). Спасибі всім, хто розуміє складність, можливо, з енергоносіями, тому, що ми змушені їх економити ( як і кожен в себе вдома дивиться, де горить світло, як тече вода). Дякую батькам, які з розумінням поставилися до підняття батьківської плати за навчання у школах естетичного виховання. Багато складових у роботі культурних закладів: і господарські — дахи, підвали, стіни, вікна; і фінансові. Але головне надбання, як і будь-якої організації, будь-якого організму, що зветься установою, а тим більше галузі, це, звичайно, кадри. Це людина, яка працює віддано, щиро, яка досвідчена, яка фахово підходить до виконання своїх завдань. Не просто підходить функціонально, нормативно, але з усією душею. І це велике надбання, це найбільше, що є.

ВЕД: Я років 2 тому була вражена інформацією про те, що (але йшлося про область, не про місто), що працівників культури для того, щоб просто зберегти за ними робоче місце, переводили на 0,25 ставки. Люди погоджувалися у сільських будинках культури, тому що вони взагалі могли залишитися без роботи. В місті, я розумію, такої надто кричущої проблеми немає?

ПАЛІЄНКО: Ні, в нас такої проблеми немає. Є певний момент економії, я вже говорила про нього, це 2 тижні за власний рахунок, це змушені ми були так зробити. Можливо, ситуація покращиться при перегляді бюджету. Держава дотує галузь культури, як і інші, за формульними розрахунками, тобто, незалежно від того, скільки закладів на території того чи іншого міста знаходиться. Формула розрахована на кількість населення. Якщо наш сусід — Суми не має жодного музею, міського я маю на увазі, не має міського будинку культури, є 5 шкіл, музичних шкіл, але в них працює в половину менше викладачів, як наслідок, в половину менше дітей мають змогу отримати естетичну освіту. А коштів майже стільки отримує культура сумська, як і полтавська, тому, що різниця в населенні десь трошки більше 10 тис. мешканців міста. Отакий іде розрахунок. Не від кількості закладів у галузі, а від кількості мешканців міста.

ВЕД: Власне, наша передача «Персона грата» будується на кістяку такому, що називається анкета Марселя Пруста. За нею працює і В. Познер, і ми вирішили: чому б і нам за нею не попрацювати. Таке маленьке дослідження: як люди з різних галузей, різних іпостасей, які займаються зовсім різними речами по життю, відповідають на одинакові запитання. Ми хочемо і вас також випробувати...

ПАЛІЄНКО: Давайте спробуємо.

ВЕД: Отже, знак Зодіаку?

— Рак.

— Кішки чи собаки?

— Відданість собаки, самодостатність кішки.

— Авангард чи класика?

— Швидше, класика.

— Блондини чи брюнети?

— Головне, щоб мужчина був мужчиною, а перший погляд — на брюнетів.

— М’ясо чи риба?

— Швидше м’ясо.

— Шампанське чи горілка?

— Шампанське.

— Синиця в руках, чи журавель в небі?

— Я погоджуюсь на синицю в руках, але продовжую мріяти про журавля в небі — той журавель також повинен бути моїм!

— Дія чи споглядання?

— Спочатку споглядання, потім — обов’язково дія.

— Принцип чи компроміс?

— Я людна принципова, але у відносинах з друзями, з людьми компроміс обов’язково повинен бути.

— Ваше життєве кредо?

— Як говорить одна з моїх улюблених поетес, Цветаєва:

Быть, как стебель, и бать, как сталь,
В жизни, где мы так мало можем.
Шоколадом лечить печаль
И смеяться в глаза прохожим.

— Дуже гарно! Ваші кумири серед історичних особистостей?

— Анна Ярославівна.

— Що б ви змінили у собі, якби мали таку можливість? Я зараз про форму.

— Про зовнішню форму, так? Ну я би хотіла, мабуть, бути більш спортивною, більш такою гнучкою.

— Спортивною, але — не в спортивному одязі! Бо ця вінтажна брошка — я не можу відвести від неї очей!

— Дякую.

— Без чого ви не можете вийти з дому?

— Ніколи не виходжу з дому без себе.

— Що може змусити вас розсміятися?

— Будь що справді смішне: дитина, гарний жарт. Сміюся із задоволенням.

— У вас є улюблені кольори?

— Не в одязі, а на що подобається дивитися: жовтий, помаранчевий, абрикосовий. Теплі кольори, гарячі навіть.

— Жовтий взагалі — колір радості. І помаранчевий також. Хоча, до речі, у Франції, у жінки, одягненої у помаранчеве, якщо вона пише заяву про зґвалтування, не приймають заяву, кажуть, що це — дуже провокативний колір. Вона сама ...

— Спровокувала...

— Так... Ваш найстрашніший сон?

— Намагаюся не запам’ятовувати, тому навіть не хочу говорити про них. Хай ідуть!

— Що для вас щастя?

— Щастя, це коли ти не задумуєшся, що таке щастя. І ще мені подобається фраза героїні фільму «Доживем до понедельника»: «Счастье — это когда тебя понимают».

— Чого ви в житті найбільше боїтеся?

— Звичайно, боюся втратити близьких. А як просто для себе, без прив’язки до близьких людей, до друзів... боюся висоти!

— Які риси характеру не любите в собі?

— Я би хотіла позбутися тих лінощів, про які я говорила, таки вивчити мову. Оце, мабуть, найперше і найголовніше. І іноді мені важко говорити — Ні!

— Чого найбільше не любите в інших?

— Зради, підлості.

— Хто із сучасників викликає у вас захват?

— Мені подобається М. Тетчер, В. Путін.

— Яким є на даний момент ваш внутрішній стан.

— Набагато кращим, ніж на початку інтерв’ю.

— Які якості найбільше поважаєте в чоловіках?

— Чоловік повинен бути надійним.

— А в жінках?

— А жінка — жіночною.

— Де і коли відчували себе найщасливішою?

— Я би хотіла відчувати себе щасливою якщо не кожної хвилини, то хоча б через одну. І намагаюся цьому себе навчити.

— Ваші улюблені письменники?

— Я люблю Ремарка, Хагерта, Маркеса, Булгакова, Акуніна.

— Улюблений літературний герой — десь від них?

— Ну в продовження останнього, Акуніна — Фандорін.

— Яку музику ви слухаєте?

— Розподіляю для себе на 3 категорії музику: музика для ніг — танцювальна, це будь що, під що не хочеться я стояти на місці; музика для голови: слухаю «Машину времени», «Океан Ельзи» і для душі — це класика або сучасний композитор Ігор Крутой інтрументалка.

— Як ви ставитеся до творчості почесного громадянина Полтавщини В. Сердючки?

— Це перша категорія музики.

— Про що у своєму житті шкодуєте найбільше?

— Я ні про що не хочу шкодувати.

— В яку епоху воліли б жити?

— Сьогодні, зараз, тут, але б хотіла одним оком побачити майбутнє і побувати трошки у минулому. Така собі машина часу якби була.

— Я тільки хотіла сказати, що треба машину часу. Ким ви мріяли стати в дитинстві?

— Ну в мене було декілька таких професій під прицілом, серед них балерина, а потім якось в нас була екскурсія на літовище, я десь років з півтора хотіла бути льотчиком.

— Хто відмовив рухатися в цьому напрямку?

— Якось пройшло саме по собі.

— Самая заветная мечта — высота, так?

— Але вона може бути різна.

— Так.

— В культурі можна також мріяти літати. Рейтинг власного життєвого успіху за 10-бальною шкалою?

— Десь близько 2 на початку, треба багато що зробити.

— Ого-ого-ого, «планов громадье» я так розумію, тому ви ще готові нас всіх дивувати. Оскільки в нас сьогодні як би тема: культура в тих чи інших її проявах, я згадала просто анекдот такий. Говорят: Р. Лоретти, Р. Лоретти — ерунда полная. — Откуда ты знаєшь? — Мне вчера Циперович напел. А ваш улюблений анекдот, можливо, із царини культури?

— Знаєте, ви тільки почали розповідати, і я відразу думаю: перехопила мою історію. Тільки в мене там був інший герой. Там у мене був Паваротті.

— Але те ж саме, так...Я вам дякую за те, що ви знайшли час. Нагадую нашим радіослухачам, що сьогодні у передачі «Персона грата» взяла участь начальник управління культури Полтавського міськвиконкому Юлія Володимирівна Палієнко. Дякую.

— До побачення!