«Повернення до себе»: історія випускника ПДМУ, ветерана і лікаря Павла Дегтяренка

Серед його пацієнтів — військовослужбовці, ветерани та люди з інвалідністю внаслідок війни. Павло розуміє їх не лише як лікар. Він знає, що таке перший бій, втрата побратимів, повернення з фронту і довгий шлях назад до мирного життя. Бо сам пройшов цей шлях.

З грудня 2025 року Павло працює у Стоматологічному центрі Університетської клініки ПДМУ, де допомагає тим, хто звертається за стоматологічною допомогою після складного досвіду війни.

Ми поговорили з Павлом про шлях у медицину, навчання в університеті, війну, повернення до професії та про те, чому сьогодні допомога людям стала для нього справою особливого сенсу.

— Павле, сьогодні ви лікуєте ветеранів і військовослужбовців. Але колись самі були по інший бік цієї історії. Якщо повернутися на багато років назад, із чого почався ваш шлях у медицину?

— Якщо чесно, спочатку цього дуже хотіли мої батьки. Старша сестра навчалася в Красноградському медичному коледжі, і в 2007 році я побував на її випускному. Саме тоді вперше відчув особливу атмосферу медицини: білі халати, урочистість, поважне ставлення до людей цієї професії. Пам’ятаю, тоді ще пожартував, що хочу навчатися там, де стільки красивих дівчат у білих халатах, аби не бути обділеним увагою. Але за цим жартом було й щось значно глибше.

Я ще не до кінця розумів, що таке медицина, але бачив, що люди цієї професії викликають повагу, і це мене дуже захопило. На тому випускному я навіть виконував пісню про людей у білих халатах.

Саме тоді зародилася моя мрія. Пам’ятаю, що сказав: колись куплю велику будівлю, відкрию власну клініку, у якій нікому не відмовлятимуть у допомозі й надаватимуть якісне лікування. Мені було 16 чи 17 років, і відтоді я зрозумів, що медицина стане справою мого життя. До речі, у мене й досі збереглося відео з того випускного.

— Чим ви займалися після коледжу?

— Після закінчення у 2010 році Красноградського коледжу (нині — Берестинський фаховий коледж, Харківська область) я працював фельдшером на фельдшерсько-акушерському пункті, який нині функціонує як амбулаторія сімейної медицини. Хоч і недовго, близько двох з половиною місяців, але це був дуже цінний досвід роботи з людьми та знайомства із сільською медициною.

Згодом мене призвали до армії. Спочатку відслужив рік строкової служби, а потім майже рік без десяти днів перебував у зоні проведення антитерористичної операції у 2014 році.

Після повернення знову влаштувався працювати на той самий ФАП, де пропрацював ще рік. Після цього вступив до Полтавського державного медичного університету.

— Ви потрапили на війну ще у 2014 році, коли вам було лише 24 роки. Якими були перші місяці служби в зоні АТО і що найбільше закарбувалося у пам’яті?

— Так, у 24 роки мене мобілізували. Я потрапив до Станично-Луганського прикордонного загону, а згодом проходив службу на 83-й окремій бойовій заставі. Майже рік провів у зоні проведення антитерористичної операції на території Станично-Луганського району. Служив молодшим сержантом на різних посадах.

Спочатку я навіть не до кінця усвідомлював, що таке війна. Хотілося проявити себе, показати, на що здатний. Але все змінилося, коли ми прибули до Харківського розподільчого центру, а потім — до прикордонного підрозділу «Веселе». Саме там почалася серйозна підготовка. Приблизно півтора-два місяці нас навчали спецпризначенці, готуючи до боїв у міській забудові. Нам чесно говорили: повернуться не всі. Саме тоді прийшло справжнє розуміння, куди ми їдемо. Водночас це навчання дало навички, які залишилися зі мною на все життя.

За мужність і самовіддану службу був відзначений державними та громадськими нагородами. Серед них — грамоти Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України (2014), подяка Прем’єр-міністра України (2014), медаль «Незламним героям російсько-української війни» Всеукраїнського об’єднання «Країна» (2022), а також нагрудний знак Полтавської обласної ради «За вірність народу України» ІІ ступеня (2023).

У 2024 році як студент закладу вищої освіти я був звільнений з військової служби та повернувся до навчання в ПДМУ, щоб реалізувати ще одну свою місію — лікувати й допомагати людям уже в білому халаті.

— Під час служби на фронті ви також мали медичну підготовку. Чи використовували ці навички в бойових умовах?

— Не так, щоб я постійно працював як бойовий медик: турнікети накладав, шви знімав. Там були бойові медики, і я свідомо не хотів брати на себе роль медика на фронті — у мене була інша місія.

— Що було найважчим після повернення? Як вас підтримали в ПДМУ після поновлення на навчання?

— Період адаптації був складним. У моєму випадку велику роль відіграла декан стоматологічного факультету Алла Іванівна Сидорова, а також інші викладачі — зокрема заступник декана Олександр Євгенович Омельченко. Усі мене підтримали, мене поновили на навчання, і я зміг успішно його завершити.

Перший час був дуже важкий. Я був ніби «зашуганий», усе здавалося страшним, я не розумів, де знаходжуся, боявся залишатися наодинці. Я повністю змінився, по-іншому дивився на оточення.

Але водночас я намагався повернутися до життя. Сьогодні, наприклад, я препарував зуб — пацієнтка була задоволена. Завтра прийде дідусь і скаже: «Доктор, ви молодець». І цим я живу. Я завжди намагався ставитися до всіх однаково, з позитивом.

Приблизно два місяці я не міг повністю прийти до себе, мене фактично «тримали» й підтримували. Далі була інтернатура і робота у Полтавській обласній клiнiчній лікарні ім. М. В. Склiфосовського.

У цей період адаптації мене довго переслідував один і той самий сон, який я пропрацьовував із психіатром. Я взагалі погано спав, особливо коли лежав у Харківському шпиталі, тоді мені казали, що я кричав уві сні, свистів — я буквально воював. Зранку подушки були розкидані, а що відбувалося вночі, я не пам’ятав.

Найбільше мене тоді підтримувало оточення, люди поруч допомагали мені поступово відновитися. ПДМУ відіграв дуже важливу роль у моїй адаптації, і фактично дав мені можливість повернутися до професійного життя.

— Ви щодня працюєте саме з військовими. Вони бояться стоматолога?

— Часто до нас приходять люди, які мали страх перед стоматологом, але з часом у нашій клініці вони змінюють свою думку і починають довіряти лікуванню.

Я як лікар-стоматолог-терапевт працюю в команді. Мій напрям — первинний прийом пацієнта, діагностика, направлення на панорамний знімок, професійна гігієна, лікування карієсу, пульпіту, періодонтиту, усунення гострого болю, реставрації. Якщо випадок складніший — залучаємо хірурга або ортопеда для подальшого лікування: коронки, мости та інше.

У середньому за день я приймаю 4–5 пацієнтів, інколи 7–8 — залежно від складності випадків. До нас приїжджають пацієнти і з інших міст, з Києва, іноді навіть із-за кордону. Часто звучить фраза: «Ми прийшли сюди за якістю». І це, мабуть, найкраща оцінка нашої роботи.

— З якими проблемами найчастіше приходять ваші пацієнти?

— Найчастіше вони приходять із простим проханням: «Зробіть хоч щось». Часто це вже запущені ситуації, але ми нікому не відмовляємо. Під час прийому не лише лікуємо, а й багато спілкуємося, підтримуємо.

Військові дуже часто бояться стоматолога. Іноді навіть дивуєшся: чим сильніший фізично боєць, тим більше він може боятися лікування зубів. Можливо, через специфіку роботи стоматолога — гострі інструменти, незвичні відчуття та необхідність довіритися лікарю.

Можливостей лікувати зуби на війні немає. Якщо починає боліти зуб, його найчастіше просто видаляють. Саме тому до нас приходить багато пацієнтів із запущеними випадками. Крім того, у польових умовах зростає ризик інфікування, немає можливості повноцінно дотримуватися гігієни порожнини рота, впливають постійний стрес і те, що багато військових починають більше палити.

Хочу також принагідно сказати про наш Стоматологічний центр і подякувати його директору, доценту кафедри хірургічної стоматології ПДМУ Павлу Яценку за підтримку та можливість працювати у сильній професійній команді. Окремі слова вдячності хочу висловити професору кафедри пропедевтики ортопедичної стоматології ПДМУ Руслану Козаку, який дав мені велику базу знань, адже лікар має постійно навчатися й розвиватися. Також дякую ректору ПДМУ, професору Вячеславу Ждану за підтримку та увагу до розвитку Стоматологічного центруПДМУ.

— Що б ви хотіли сказати сьогодні студентам ПДМУ?

— Мені б хотілося, щоб наші лікарі, випускники та молодь залишалися відкритими до людей. Часто кажуть, що «добро має бути з кулаками», але я вважаю, що головне — це залишатися людяним і готовим безкорисливо допомогти.

Хотілося б, щоб ми частіше звертали увагу на простих людей, могли підтримати, запитати, допомогти навіть у дрібницях. Але робити це щиро, не заради піару чи лайків, як це часто буває в соцмережах, а тихо, по-людськи, для себе.

Сьогодні я не викладаю студентам, але мені подобається навчати й ділитися досвідом, тому, можливо, все ще попереду. Поки що я звичайний лікар-стоматолог.

— Ви багато пережили. Про що сьогодні найбільше мрієте?

— Щоб закінчилась ця страшна війна. Війна — це те, чого не має бути, і я щиро хочу, щоб вона завершилася і більше ніколи не повторювалася. Вона виснажує всіх, і тих, хто на фронті, і тих, хто в тилу.

Я хочу жити і працювати тут, бути корисним людям, допомагати ставати на правильний шлях тим, хто після війни втратив надію. Поки б’ється моє серце, я буду робити те, для чого, як мені здається, я прийшов у цю професію.

Павло проводить чергового пацієнта й лише на мить зачиняє двері кабінету — попереду наступний прийом. Він добре знає: шлях до одужання починається не лише з якісного лікування, а й із довіри. Колись він захищав Україну зі зброєю в руках. Сьогодні — робить це як лікар, допомагаючи людям повертати здоров’я, усмішки й віру в майбутнє.

Пресслужба Полтавського державного медичного університету