Справедливість як корисність. Утилітарна теорія справедливості

В основі утилітарної моралі лежить проголошений Джоном Стюартом Міллем принцип корисності, або Принцип Найбільшого Щастя. Тобто дії є правильними пропорційно до того, наскільки вони сприяють щастю, і неправильними — якщо вони спричиняють нещастя. При цьому кінцевою метою є максимально можливий обсяг щастя не лише для самої особи, а й для всіх людей. Цей самий принцип покладено в основу утилітарної теорії справедливості.

Ну як теорії? Наскільки я зрозумів, ніхто із засновників утилітаризму, ані Мілль, ані його численні прихильники не прагнуть створити окрему теорію справедливості. Вони намагаються довести, що справедливість — це не окрема філософська чи етична категорія. Вона не є якоюсь «вищою», незалежною чи містичною ідеєю, що існує сама по собі.

Це просто назва для групи моральних вимог, які є найважливішими та життєво необхідними для просування щастя та добробуту всього суспільства. А якщо так, то до них цілком застосовний принцип корисності. І все б нічого, але в опонентів виникають питання. Тому обґрунтуванню цієї ідеї Мілль присвячує у своїй книзі цілий розділ.

Але давайте спочатку сформулюємо хоча б невеличку частину тих самих питань. Ну добре, кажуть критики та опоненти, припустимо, ми можемо погодитися з тим, що для окремо взятої людини прагнення до особистого щастя є нормою, а отже, принцип корисності працює. Але як бути з суспільством?

Усе просто, відповідають утилітаристи: якщо принцип задовольняє окрему особистість, то чому б суспільству не дотримуватися точно такого ж принципу і не вважати раціональним стосовно групи те, що раціонально для однієї людини? І якщо так, то наше завдання — досягти найбільшого балансу задоволення для всіх індивідів цього суспільства.

Але хіба можна, запитують опоненти, розглядати суспільство як один великий організм? Якщо організму потрібно ампутувати палець, щоб врятувати життя, це логічно. Але в суспільстві «палець» — це реальна людина, особистість. І ця особистість має такі самі права, і — що характерно — так само прагне щастя, як і всі інші. Невже нею можна пожертвувати як пальцем?

Як вирішити, наприклад, знамениту дилему «зайвого в автобусі»? Чи справедливо викинути одну «зайву» людину з переповненого автобуса, щоб усі інші відчули полегшення? Та й що таке баланс задоволення чи баланс щастя? Якщо в результаті якогось рішення одній людині додасться 100 одиниць щастя, а у 10 людей відніметься по п’ять одиниць, то загальний баланс збільшиться. Але чи можемо ми вважати таке рішення справедливим?

На це Мілль відповідає те, що мені відповідали сотню разів — немає ніякої справедливості. Він зводить справедливість до безпеки. Безпека, каже він, — це найважливіше моральне правило. Це найбільший інтерес людства, оскільки від неї залежать усі інші блага. Якщо ми не маємо впевненості, що нас не вб’ють, не обдурять і не пограбують, ми не можемо насолоджуватися жодними задоволеннями чи планувати майбутнє. Вимоги справедливості здаються нам такими священними й абсолютними саме тому, що вони є моральними вимогами, які захищають нашу безпеку, а безпека — це основа всього щастя.

Але такий радикальний висновок потребує обґрунтування. І Мілль приділяє йому досить багато місця у своїй книзі. Він починає від зворотного: перераховує поширені значення несправедливості, щоб знайти те спільне, що їх об’єднує. Що ми зазвичай вважаємо несправедливістю? Порушення чиїхось законних або моральних прав. Позбавлення людини того, на що вона заслужила, або, навпаки, отримання нею зла за добро. Невиконання обіцянки або договору. Відсутність неупередженості там, де вона необхідна (наприклад, у суді). Порушення рівності, за винятком випадків, коли цього вимагає загальне благо.

І яка ж спільна якість притаманна всім цим діям, що відрізняла б їх від інших, просто морально неправильних вчинків? А її немає. Є лише два елементи, які надають їм більшої чутливості порівняно з іншими моральними категоріями:

Перше — емоційна складова: бажання покарати того, хто заподіяв шкоду, або інстинкт самозахисту та почуття співчуття до того, кому завдано збитків. Це природний інстинкт, який Мілль називає інстинктом помсти. Сам по собі цей інстинкт не є моральним. Друге, раціональна складова: бажання помсти стає моральним тільки тоді, коли воно поширюється на всіх і керується суспільним благом. Ми відчуваємо обурення, тому що бачимо порушення загального правила, необхідного для безпеки суспільства. А отже, почуття справедливості — це моралізований природний інстинкт. Він відрізняється від простого інстинкту тим, що свідомо бере до уваги інтереси суспільства.

Крім цього, продовжує Мілль, обов’язки справедливості — це ті обов’язки, що підпадають під правило принципової симетрії домагань і обов’язків. Це обов’язки, які створюють відповідні вимоги до інших членів суспільства. Інакше кажучи, якщо окремій людині приписано діяти в певній ситуації певним чином, то вона має право вимагати, щоб інші члени суспільства в подібній ситуації діяли так само.

Отже, згідно з Міллем, справедливість — це не просто морально правильна дія, а дія, яка може бути примусово здійснена, бо вона відповідає чиємусь моральному праву. А моральне право — це те, що суспільство має захищати, бо це найважливіший вид корисності. Тобто справедливість — це саме «право вимоги» однієї людини до іншої. При цьому найважливіше моральне правило, на якому тримається суспільство, — це правило безпеки.

І другий аргумент Мілля проти справедливості як окремої категорії: найпереконливішим доказом того, що справедливість не є автономним принципом, а підпорядкована корисності, є наявність конфліктів справедливості. Наприклад: чи справедливо платити талановитому працівникові більше, чи платити всім порівну? Чи справедливо оподаткувати всіх однаково, чи справедливо встановити для багатших вищий податок?

Мілль вказує, що коли дві вимоги справедливості вступають у суперечність, немає жодного «вищого принципу справедливості», який міг би їх розв’язати. Єдиний спосіб обрати між ними — звернутися до загальної корисності. Як і у випадку з будь-яким іншим моральним вибором, ми обираємо той принцип справедливості, який за даних обставин принесе найбільше благо або запобіжить найбільшій шкоді.

Наш огляд буде неповним, якщо ми промовчимо про погляди на справедливість двох інших теоретиків утилітаризму. Учитель Мілля і засновник утилітаризму Єремія Бентам підходить до питання ще прагматичніше й радикальніше. Якщо Мілль намагається зберегти за справедливістю бодай якийсь «особливий статус» через безпеку, то Бентам прямо називає природні права та «вічну справедливість» — «риторичною нісенітницею» або «нісенітницею на милицях». Для нього справедливість — суто технічне питання. Є закон, встановлений державою для максимального задоволення громадян. І цього достатньо. А обговорення «вищої справедливості» лише заважає реформувати закони. І краще замінити туманні моральні суперечки чітким математичним розрахунком щастя.

Інший представник класичного утилітаризму, Генрі Сіджвік, у своїх «Методах етики» проводить аналіз нашого здорового глузду і доходить невтішного висновку: наші інтуїтивні уявлення про справедливість вкрай заплутані й сповнені суперечностей. З цим важко не погодитися. Сіджвік вважає, що ми не можемо побудувати логічну систему суспільства, спираючись лише на «почуття справедливості». Єдиний спосіб надати моралі наукової суворості — це визнати, що в основі всіх наших уявлень про чесність і право лежить один-єдиний самоочевидний принцип: принцип раціональної доброзичливості (або загальної користі). А отже, справедливість — це допоміжний механізм, який має служити загальному благу, а не диктувати свої умови. І без неї цілком можна обійтися.

Як думаєте, про що свідчить такий розвиток ідеї справедливості в роботах класиків утилітаризму — від радикалізму Бентама через шукання Мілля до поміркованості Сіджвіка? Сумнівалися чуваки? Цілком імовірно.

Комменти, лайки, підписки щиро вітаються!