Волонтер — це характер

Коли в Україну прийшла війна небайдужі серця згуртувались навколо Владики Федора та прихожан Свято-Успенського собору. Під час інтерв’ю пані Наталя весь час наголошувала — «Коли будеш писати — для мене важливо не я, а ми! Не я, а Полтавський батальйон небайдужих!» Про цю світлу людину, яка переймається проблемами і допомагає нашим воїнам та мирним жителям в зоні АТО — це інтерв’ю.

Пані Наталю з чого все починалось, як з’явився Полтавський батальйон небайдужих?

— Один з напрямів моєї журналістської роботи — це висвітлення християнських тем пов’язаних з єпархією Української Православної Церкви Київського Патріархату. З того часу як в Полтаві з’явився архієпископ Полтавський і Кременчуцький Федір в мене зав’язалися з ним та громадою кафедрального Свято-Успенського собору хороші робочі та дружні зв’язки.

Навесні минулого року почали отримувати прохання допомогти людям, які знаходилися в Криму, перш за все полтавським військовослужбовцям. До мене зверталися знайомі, друзі. Багато людей допомагали своїм рідним, які опинилися в критичній ситуації. В той час ми познайомилися з Олександрою Сиротенко — це людина яка мене здивувала. Незважаючи на свій молодий вік в неї дуже активна громадська, патріотична та небайдужа позиція. І сталося так, що наші зусилля об’єдналися під час загальних розмов, загальних зустрічей. Нас було п’ять чоловік: владика Федір, Наталія Гранчак, Олександра Сиротенко, Наталія Чепела і я. Тоді, ми ще не називалися Полтавським Батальйоном небайдужих.

А як з’явився Полтавський батальйон небайдужих?

— Коли на Сході спалахнула небезпека і розпочались всі ці бурхливі події, ми розуміли, що людям потрібна підтримка. Їдучи з владикою, ми везли Євангеліє, молитовники, здійснювали різні служіння, освяти, молилися разом з бійцями. Це було поєднання матеріального, соціального та духовного підкріплення. Обсяги «про поміч тут» і «допомогу там» почали зростати, як сніговий ком. Ми не думали, що станемо волонтерами, волонтерською командою. Просто зрозуміли, що допомога повинна бути стабільною. Ми вже напрацьовували транспортні зв’язки. В нас з’явилися свої водії-волонтери. Були люди, які пропонували транспорт. І в певний момент ми вирішили, що потрібно якось назватися та в соц. мережах створити сторінку. Тут і почалося наше офіційне утворення, зі сторінки в Фейсбуці.

А хто вигадав назву? Чому саме батальйон?

— Чому батальйон? Тому що в нас з’явилися друзі в різних батальйонах. Хтось запропонував, а давайте і ми створимо батальйон. Коли ми сторінку утворювали, то просто вписали «Полтавський батальйон небайдужих».

У нас зав’язалися тісні контакти з 80-ю аеромобільною бригадою. Це бригада, яка стояла в Луганському аеропорту. Завдяки цим бійцям передавали на окуповані території ліки та харчі для мирних жителів. Ми допомагаємо не лише військовим, у нас завдання допомагати людям у найкритичніших місцях. Поступово географія і кругозір наших поїздок розширювались. Ми були в Ізюмі в найгарячіший час: коли там були перестрілки. Страшно, коли ти їздиш по своїй землі, по Україні і не можеш дістатися в ту чи іншу точку, лише тому, що ти можеш наразитися на небезпеку, ти можеш додому, елементарно, не повернутись.

Що для Вас поняття «волонтер»?

— Волонтер — це людина, яка добровільно погодилася віддавати свій певний ресурс: життєвий, фізичний, ресурс здоров’я, матеріальний, психологічний, добробут своєї сім’ї і її спокій. І ти все це покладаєш і жертвуєш цим задля того, щоб комусь допомогти.

Я категорично проти, коли волонтерів підносять за те що вони начебто герої, їдуть на війну. Так, це важка справа і величезна відповідальність перед бійцями, військовими частинами, підрозділами і громадянами, до яких ти їдеш.

Наталю, буваючи у зоні АТО, Ви багато фільмуєте. Але Ваші сюжети, які ми бачимо на екрані досить стримані. Чому?

— Важливо, щоб ти своїми діями не видав якусь інформацію, яку не потрібно висвітлювати. Наприклад, я як працівник ЗМІ, прекрасно розумію скільки шкоди завдають мої колеги нашим бійцям, нашим захисникам.

Нехай на мене не ображаються, але я скажу правду: часто бійці та командири, розповідають, що для них клопітно і небезпечно спілкуватися з представниками засобів масової інформації. По-перше, мої колеги, коли женуться за гарячими матеріалами і коли хочуть стати першими у сповіщанні тієї чи іншої інформації, далеко не всі мудро та виважено висвітлюють все те, що там відбувається. Вони обнародують позиції, пересування бійців, проводять ландшафтні зйомки стратегічних та геодезичних об’єктів, знаходження в тих чи інших будинках, архітектурних спорудах, а це елементарна шкода. І бійці потім там, на передовій говорять, що після того як журналісти поїхали одразу починається такий обстріл, якого вони не відчували до цього. А також, коли їде знімальна група, для неї виділяються спецпідрозділ,щоб забезпечити охорону. А це означає, що частина озброєних військових, повинна їздити, хвилюватись за здоров’я та безпеку цієї команди. А, можливо, ці військові могли б знадобитися десь в іншому місці. Це стосується не всіх, не всіх моїх колег.

Але деякі діють зухвало і знімаючи класний, крутий матеріал шкодять нашим військовим. Коли я знаходжусь в зоні АТО, то розумію, що не можу, не маю права розмістити, ту чи іншу фотографію, оприлюднити ту чи іншу інформацію.

А пам’ятаєте свою першу поїздку на Схід?

— Так, я пам’ятаю. Ми везли медикаменти, воду, продукти харчування, тактичну оптику і амуніцію. Я навіть пам’ятаю ім’я командира з тилового забезпечення, пам’ятаю бійця який був з ним, він був пропахлий цією війною. Це вперше я почула запах війни: бронежилет, кевларовий шолом, зброя.

Перша небезпечна поїздка була в Дебальцеве, коли через обстріли ми не могли в той же день повернутись і були змушені заночувати у бійців. Сьогодні для мене один з найдорожчих документів — це моє волонтерське посвідчення Полтавського батальйону небайдужих. Коли на деяких блокпостах ти показуєш своє посвідчення, бійці нас вже знають, мені не треба показувати паспорт. У нас одна з найбільших команд в Україні. Нас розшукали українці з різних країн світу, з закордону: Канада, Америка, Британія. Німеччина, Італія, Іспанія, Австралія. В нас зараз сотні волонтерів і ми дивимося чим будемо займатися в мирні дні. Уже зараз ми займаємося соціальною роботою.

Сьогодні Полтавський батальйон небайдужий вже зареєстрований, як Громадська організація «Команда небайдужих». Нещодавно вони були в Києві по запрошенню патріарха Філарета, Глави Української православної церкви Київського патріархату. Він нагородив полтавських волонтерів спеціальною церковною відзнакою «За жертовність та любов до України».

До краєзнавчого музею волонтери передають експонати — ворожі снаряди та міни, а нещодавно у музеї з’явився ще один експонат — бойовий прапор 93-ї аеромобільної бригади.

В березні Полтавському батальйону небайдужих виповнився рік, що найбільше запам’яталося за цей час?

— Найбільша цінність — це люди, які не перестають тебе вражати. Цей рік показав обличчя багатьох. Хтось — показав своє істинне обличчя і відпав. А ще — цей рік подарував і відкрив мені нових людей. Ми розуміємо, що стаємо своєрідним зразком морально-етичних норм. Сам собор став духовним осердям.

Пані Наталя, щоб ви хотіли сказати всім українцям та глядачам «Лтави» зокрема?

— У студії дитячого телебачення «Разом» телерадіокомпанії «Лтава» є девіз — «Ми лише тоді чогось варті, коли ми — разом!» Я хочу щоб всі українці пам’ятали про це.

Альона МИХАЙЛИК