Як у Полтаві живеться безхатченкам

Петро Сегеда: «Який не який, а МІЙ будинок хороший!» | Фото: Каріна Тютюнник

У Полтаві журналісти нашого інтернет-видання познайомилися з безхатченком, тим, кого у народі називають «бомжем».

Як чудово прийти після важкого робочого дня до рідної оселі, сісти на м’яке ліжко та зігріватися прохолодними осінніми вечорами, тримаючи у долонях чашку з гарячим чаєм. А якщо приходити нікуди? Якщо ні домівки, ні ліжка, ні чаю у тебе немає?

Нашого співрозмовника звуть Петро Сегеда. Після того, як він вийшов з в’язниці, одразу ж опинився на вулиці.

— Три роки я був за гратами, — розвовів він «Полтавщині». — За що? Ніби-то за крадіжку люків. Міліціонер змусив мене стати біля каналізайного виходу і нахилитися так, щоб я мав вигляд крадія люків. Потім він мене сфотографував — і я отримав строк. Єдине, що пам’ятаю, те, що його звали Андрій. Йому треба було покращити статистику розкриття злочинів, це розумію. Чому я на це пішов? Аби уникнути ще більшого ув’язнення. А сталося так, що, на свою голову, я вліз у серйозну бійку. І от якби не сів за люки, сів би за ще серйозніший злочин.

За словами Петра Сегеди, коли він вийшов на свободу, йти було нікуди. Ще перед тим, як чоловік потрапив до тюрми, його будинок підпалили — у вогні згоріли всі документи: і на місце проживання, і особисті — паспорт, ідентифікаційний код. До ув’язнення відновити документи чоловік не встиг, а коли вийшов — було вже запізно.

— Свою теперішню халупку я собі збудував сам, — поділився з «Полтавщиною» теперішній безпритульний. — Живу тут з кінця квітня цього року з Малюком. На смітник люди викидають багато потрібних речей, а я їх підбираю. Ви бачили моє ліжко — намостив я собі непогано: м’яко, тепло. Хоча інколи ночі бувають такими холоднючими, що спати не можу. Коли прийде зима — шукатиму іншу місцину. Узимку тут померти від обмороження можна. А поки що моя «квартира» хороша. І від дощу сховатися у ній можу, і затишно у мене — нічого сказати.

Роботи Петро Сегеда не має. Говорить, що без документів його брати відмовляються. Та найбільше роботодавців бентежить «уніформа» та специфічний запах чоловіка.

— Помитися мені ніде, поголитися — теж, — говорить Петро Сегеда. — Речі змінюю майже щодня. Якби було де прати, прав би, а так вивішую светри провітрюватися, аби не було смороду. На життя заробляю завдяки тому, що у світі є папір, метал та скло. Як ви розумієте, здаю макулатуру, металолом та порожні пляшки. Де їх беру? За цілий день по всьому місту можна-таки знайти необхідне, а красти — не краду. Мені одного ув’язнення вистачило. Ось так і виживаю.

У Полтаві безхатченками займаються соціальні організації. Провідний спеціаліст пенітенціарного направлення Полтавської благодійної асоціації «Світло надії» Дмитро Чикуров розповів, що його робота перш за все направлена на людей, які вийшли з місць позбавлення свободи.

— Якщо у тих, хто вийшов з тюрми, немає документів, ми допомагаємо їх відновити, — говорить він. — На жаль, поки що ми не маємо змоги надавати їм хоча б тимчасове місце проживання. Зате можемо перенаправляти людей у спеціальні християнські центри — наші партнери, де безхатченки отримають дах над головою і деякі речі, необхідні для життя. У трьох колоніях — 16-ій, 64-ій і 69-ій — ми проводимо програми ресоціалізації — спеціальні програми по відновленню людини у суспільстві. По завершенню тюремного строку ми зустрічаємо людей і одразу ж надаємо їм кваліфіковану допомогу.

На запитання про те, як могло статися, що Петра Сегеду ніхто не зустрічав і не допомагав у подальшому заново приживатися у соціумі, Дмитро Чикуров відповів так:

— Колонія нараховує близько 700 чоловік. Знаєте, яка кількість в’язнів відвідує заняття з ресоціалізації? 15-20 чоловік. Найбільш ймовірним є те, що Петро чув про подібну програму, але не приходив на заняття. Головне у такій ситуації — бажання змінюватися. Були і такі випадки, що до нас двічі приводили безпритульних, але ми їм не допомогли нічим, бо безхатченки не хотіли змінювати своє життя. Якщо людині подобається те, у чому вона знаходиться, насильно навіть до хорошого життя її ніхто не вводитиме. І допомогти таким людям фактично неможливо.

Наразі Петро Сегеда хоче жити по-іншому. Дізнавшись про його долю і бажання повернутися до нормального життя, Полтавська благодійна організація «Світло надії» погодилася допомогти чоловіку. Скоро він буде доставлений до асоціації і отримає шанс стати іншою людиною та жити в іншому «світі».

— Я обов’язково використаю таку можливість, — поділився з «Полтавщиною» Петро Сегеда. — Набридло, коли на тебе дивляться, ніби ти людські екскременти. Це що значить, якщо ти «бомж», то ти — ніхто? Якщо у тебе немає дому, то у тебе немає душі? Я знаю, що є інше життя — без помиїв та смітників на сніданок і товариства пса — єдиного твого друга. І у це життя я обов’язково увійду.

Каріна ТЮТЮННИК, «Полтавщина»