Далекий близький Захід

Вірменська площа - історичний центр Кам’янця-Подільського | Фото: Олександр Згурський

Про Західну Україну ми — полтавці — чудово обізнані, проте поглянути на красу гір з самих гір доводилося не всім. Нам, у цьому сенсі, пощастило.

Вперше в житті потрапивши до Кам’янця-Подільського швидко розумієш, що життя тут кардинально різниться з нашим. Місто, користуючись чудовими краєвидами та історією, розвинуло туризм, що сформувало особливий колорит. Історичний центр міста — Вірменська площа та її околиці просто всіяні церквами, костелами і кірхами. Такого поєднання архітектури, церковних споруд (в яких поєднуються католицькі готичні будівлі із турецькими мінаретами) важко знайти ще десь в Україні.

Якщо ваша мета — поглянути на середньовічну фортецю голландського стилю — вам знову ж таки у Кам`янець. Взагалі фортеці, замки, форти — справжні перлини Заходу. Тут вони засіяні дуже щедро — і в містах, і в містечках, і навіть у селах. Економічною особливістю міста є надзвичайно низькі ціни на черешню та вишню у сезон. Приблизно 3 гривні за кілограм. А розмаїття сортів задовольнить смак будь-кого.

Далі наш шлях лежав через низку західних міст і містечок. Особливість місцевих будинків — всі вони тягнуться до гори. Західноукраїнське житло — здебільшого три-чотириповерхове. Будинки у два поверхи на Заході — велика рідкість. Одноповерхові (попри поширені уявлення про бідність регіону) відсутні взагалі. Під час проживання в Яремче на півдні Івано-Франківської області (саме так насправді зветься більш звична полтавцям Яремча) виявилася ще одна особливість Заходу — погода. Приблизно по три-чотири рази на день тут йде дощ. Можливості милування веселкою безмежні (у горах вона майже після кожного дощу). Тутешні ріки дуже стрімкі, і під час дощу вмить розширюються. Часто потічок товщиною у сірник, що б`є просто з асфальту, у дощ стає струмком, який проблематично перескочити.

Попри поширений міф — населення Заходу (особливо міст і містечок) не відрізняється від полтавців ані щедрістю, ані гостинністю. Проте у будь-якому населеному пунктові Івано-Франківської, Тернопільської чи Закарпатської областей з вами зможуть говорити щонайменше трьома мовами — польською, угорською та українською (остання явно не у фаворі в Ужгороді). До речі, щодо Ужгорода — так звані «східняки» (тобто й ми з вами) тут викликають в угромовного населення скоріше обережність, ніж гостинний порив. Взагалі, капіталістичні принципи — розплачуватися за кожне слово і кожну дію, іноді не зовсім радують.

Основним транспортом західного українця є кінь або віз, зрідка легковики УАЗ (хоча у гаражах здебільшого стоять новенькі «Шкоди», «Мерседеси» тощо).

Говорячи про кулінарію — боже вас збав замовити традиційну страву — бануш (особливо, якщо харчуєтеся не у дорогому ресторані, а поряд із місцем проживання). На колір і смак, як то кажуть, товариша немає, але з 20 чоловік нашої групи чудо-страва не сподобалась нікому. Стосовно кулінарії — найдешевші кафе Заходу знаходяться на прикордонні з Румунією. Комплексний обід (цілком достатня порція навіть для кремезного чоловіка) обійдеться вам не більше ніж у 10 гривень. Обслуговування тут теж на висоті.

Знову ж таки міфом став західноукраїнський націоналізм. Пам`ятники УПА і ковпаківським партизанам, у Яремче, наприклад, мирно співіснують поряд. Яка б не була ідеологія Сходу України, на Заході вона буде сприйнята скоріше за все терпимо.

Якщо ви їдете на Захід з метою придбати сувеніри, напевне будете не задоволені. Перелік сувенірів, окрім стандартних магнітиків на холодильники, щонайменше не вражає. Майже все (навіть знамениті «кептарі» — жилети з овечого руна), можна придбати у Полтаві, і, здебільшого, за нижчими цінами.

В цілому, Захід не лишає байдужим. Водночас, якщо ви не остаточно спрагли за пригодами, і авантюризм першовідкривача у вас ще не забуяв — тут, щоб увійти в атмосферу, буде потрібен незначний час.

Олександр ЗГУРСЬКИЙ, «Полтавщина»