Якщо держава не візьме під контроль експорт сільськогосподарської продукції, ми ризикуємо втратити галузь — полтавський фермер

Про проблеми аграріїв видання «Полтавщина» поспілкувалося з Олегом Слизьком, головою Полтавської районної Асоціації фермерів і приватних землевласників.

Що ми сьогодні бачимо?

Нам говорять, що через блокаду портів ціна на соняшник становитиме не 33 000–35 000 грн за тонну, як було навесні, а близько 17 000–19 000 грн у кращому разі. Тобто вдвічі менше. А щойно перша фермерська машина із соняшником цьогорічного врожаю заїде на елеватор агрохолдингу, ціну ще знизять. Та чи намагався хтось дізнатися, за якою ціною трейдери, що скуповують збіжжя у дрібного фермера, продаватимуть його за кордон? На світовому ринку ця продукція не подешевшала.

«Через війну на Близькому Сході ціни на нафту різко зросли. Виник дефіцит, усім потрібні нафтопродукти, інші країни готові платити дорожче. То чому ж ми не можемо так само вигідно продавати український соняшник? На Україну та країну-агресора припадає 70% світового експорту соняшникової олії. Тобто тут також виникає штучний дефіцит», — констатує фермер.

Так, є проблеми з логістикою, але навіть без розблокованих портів зерно можна вивезти залізницею та автотранспортом, хоча це й потребує більше часу. Грошей на це у великих трейдерів вистачить. Навіть якщо вивозити збіжжя протягом року, витрати на логістику не можуть становити 100% вартості самої продукції. Це нонсенс.

«Трейдерів добре кредитують банки. Навіть якщо взяти позику під 25% річних, то це далеко не 100%. Висновок: на дрібних фермерах хтось хоче дуже добре нажитися. І якщо держава не візьме під контроль експорт сільськогосподарської продукції, ми втратимо цілу галузь і весь інститут фермерства», — наголошує Олег Слизько.

Що можна зробити?

Залишаючи поза увагою міжнародні домовленості, поставимо запитання: чому немає державного трейдера, який міг би запропонувати фермерам справедливу ціну? Держава при цьому заробила б чимало коштів, яких так бракує в нинішній надскладний час. Нехай із відстрочкою платежу — фермери б трохи зачекали, але натомість могли б отримати дешеві кредити, щоб придбати насіння, добрива, засоби захисту рослин, пальне тощо.

На жаль, розмови про доступні кредити для аграріїв так і залишаються розмовами. Позики видають, але мало і не всім. У банках не приховують: якби дрібний фермер брав кредити мільйонів на двадцять, його б охоче фінансували. А возитися заради одного-двох мільйонів — це в десятки разів більше паперової роботи. Тому дрібні господарства банкам просто нецікаві.

Про податкові канікули ніхто навіть не згадує

За прогнозами фахівців, експортний потенціал країни за нинішніх обставин скорочується із 60 до 30 мільйонів тонн, тобто вдвічі. Величезні обсяги зерна залишаться в Україні:

• По-перше, це пряма можливість використати його на внутрішньому ринку: оперативно сприяти збільшенню поголів’я свиней та великої рогатої худоби для нарощування виробництва м’яса й молока.
• По-друге, слід допомогти харчовій промисловості збільшити переробку зерна на крупи, борошно тощо й експортувати вже продукцію з доданою вартістю.
• По-третє, варто спрямувати частину збіжжя в енергетику.

У це складно повірити, але полтавський фермер, депутат обласної ради Володимир Ярошенко запропонував офіційно визнати зерно кукурудзи паливом в Україні. Під час згоряння воно виділяє значно більше енергії, ніж традиційні паливно-мастильні матеріали, і є набагато екологічнішим. До того ж золу після спалювання можна використовувати як добриво для наших земель, ціни на яке нині просто космічні. Територіальні громади могли б купувати кукурудзу у фермерів і опалювати школи, дитсадки та лікарні звичайним зерном. Це було б вигідно всім.

Чим фермер кращий за агрохолдинг?

У всьому прогресивному світі роблять ставку на розвиток фермерства: існує багато дрібних виробників, які дбають не лише про врожай, а й про землю та місцеві громади, беручи активну участь у їхньому соціальному житті. Натомість в Україні роками «душили» дрібного фермера на догоду великим корпораціям.

Олег Слизько наводить порівняння: сьогодні дрібний фермер пропонує власникам паїв навіть вищу орендну плату, ніж агрохолдинги. На гектар посівної площі у фермерських господарствах працює значно більше людей. А отже, більше сімей мають постійний дохід, більше податків надходить до бюджетів громад. Холдинги ж щорічно оптимізують процеси та постійно скорочують персонал, обробляючи землі важкою технікою. На посівну, обробіток полів та збір урожаю вони привозять у села «трудові десанти» вахтовим методом, тоді як місцеві жителі сидять без роботи.

І найголовніше: про село дбає саме фермер — людина, яка там живе і чиї діти ходять до місцевої школи. Фермер не виводить капітал в офшори, а витрачає зароблене на місці, інвестуючи в українську економіку та допомагаючи ЗСУ. На думку Олега Слизька, саме малий агробізнес, а не гіганти-холдинги, підтримує життя в селах. Фермер чистить дороги від снігу взимку, косить бур’яни, допомагає односельцям обробляти їхні присадибні ділянки (оранка, культивація, обмолот зерна для свійської птиці та худоби). Він фінансово підтримує школу, дитсадок, амбулаторію, будинок культури й місцеві спортивні команди, безкоштовно виділяє техніку для комунальних потреб і навіть самотужки латає дороги.

Різницю між селами, де господарюють місцеві фермери, та тими, які занепадають під контролем суто агрохолдингів, можна побачити у сюжеті, який полтавські аграрії зняли спільно зі всесвітньою службою новин BBC.

Проте земля нікуди не зникне. І великі агрохолдинги вже «потирають руки», свідомо очікуючи, коли малий фермер збанкрутує. Їхня мета — за безцінь перекупити права оренди на земельні паї, які селянам просто не буде за що обробляти.

Які можуть бути наслідки після цього сезону для галузі?

Пшениця по 4000–5000 грн за тонну, соняшник по 19 000 грн, кукурудза по 5000 грн — цих коштів не вистачить навіть на посівну кампанію наступного року. Для малого агробізнесу це означає пряме банкрутство. Десятки тисяч фермерів ризикують втратити все, що мають. Зникнуть сотні тисяч робочих місць, а разом із ними — і соціальна база для розвитку українського села.

Де зберігати зерно?

Елеватори вже переповнені ранніми зерновими культурами, які належать холдингам. Державних потужностей на всіх не вистачить. Полтавським фермерам обіцяють надати так звані пластикові рукави для тимчасового зберігання збіжжя. Проте ця система не вирішить проблеми. Мало хто згадує, що ця технологія потребує дорогої спецтехніки — як для пакування зерна в рукави, так і для його вивантаження. Дрібний фермер не може дозволити собі таких витрат. Тим паче соняшник у таких рукавах зберігати не можна.

Олег Слизько констатує:

«Пам’ятаєте, як великі корпорації під час скуповування колишніх колгоспів масово розбирали складські приміщення та ангари, бо мали власні потужні елеватори? Продавати ці склади місцевим фермерам вони категорично відмовлялися, щоб не посилювати конкурентів. І що ми маємо тепер? Катастрофічну нестачу місць для зберігання врожаю. Куди тоді дивилася влада і чому не запобігла цьому? Сотні тисяч квадратних метрів ангарів були цинічно розібрані на будматеріали».

«Можна ще довго говорити про те, що в селі вже нікому працювати: кваліфікованого тракториста чи комбайнера вдень із вогнем не знайдеш, а землю обробляти треба. Якщо держава негайно не вживе рішучих заходів, наслідки для всієї галузі будуть катастрофічними», — підсумовує фермер.

Ян ПРУГЛО, «Полтавщина»