Виїзна комісія у Карлівській ліцей — не для припинення булінгу, а для збереження системи

Виїзна «комісія» — це було не розслідування, а, на мою думку, спроба зам’яти тему

До Карлівського ліцею прибула комісія від відділу освіти Полтавської обласної військової адміністрації, на чолі з начальником Кончаковським Є.О. 
Запросили всіх — вчителів, адміністрацію, батьків і мене. Я йшла туди з надією. Мені хотілося почути просте: «Ми почули вас. Ми допоможемо вашій дитині.»

Але замість цього я знову побачила формальність, холодну дистанцію й небажання занурюватися у суть проблеми. Мені боляче це говорити, але складалося враження, що захищають не дитину, а дорослу людину, яка, на моє переконання, не повинна була допустити такої ситуації взагалі.

Цього навчального року класним керівником 7-А призначили Слєпцову Людмилу Миколаївну. І саме після цього в класі почався масовий відтік дітей: дві дитини пішли ще до початку навчального року, коли дізналися, хто буде класним керівником; троє одразу після початку навчання; 21 листопада я перевела свого сина в іншу школу; після мого сина, ще хлопчик і дівчинка покинули клас. Усього — 8 дітей за короткий період.

Вибачте, але коли з класу тікають діти — це не «особливості характеру дітей».
Це — дзвін, який чути навіть крізь бетон. Але складається враження, що цей дзвін ніхто «не чує».

У нашому місті вже давно можна почути різні розмови про те, що коли пані Слєпцова раніше обіймала посаду начальника відділу освіти Карлівського району, стиль її роботи нібито був доволі жорстким у спілкуванні з підлеглими.

Я не знаю, наскільки ці розмови відповідають дійсності. Але сьогодні серед батьків та частини педагогів поширюються чутки про те, що «краще не висловлюватися проти неї», бо це може нібито мати негативні наслідки для працівників та дітей у майбутньому.

І мені здається, що директор школи також чує ці розмови — і тому жодним чином не реагує на цю ситуацію. Я не хочу нікого звинуватити. Я лише хочу передати атмосферу, яка склалася: атмосферу страху, де дитина залишається беззахисною.

Найбільше мене вразило те, що увага комісії, здається, була спрямована не на те, що пережила дитина, а на те, як би пояснити, що «він сам винен».

Мій син: боявся йти до школи, плакав після уроків, ночами погано спав, просив не зустрічатися з класним керівником. Ніхто не запитав, як почувається, як справляється зі стресом, з яким навіть дорослий не в змозі впоратись.

І коли я чую: «можливо, він неправильно поводиться», я не знаю, чи мені плакати, чи кричати. Це — дитина, яка пережила втрату батька. Це — дитина, яка потребує підтримки. А я бачу спроби перекласти відповідальність на нього.
Це, на мою думку, жорстоко й абсолютно неприпустимо.

Мені здається, що система захищає сама себе. І це страшно. Бо дитина залишається одна — між байдужістю адміністрації й мовчанням тих, хто боїться. Хіба так має працювати сучасна українська школа?

Я не можу змиритися з тим, що у власній школі йому доводилось боротися за повагу, безпеку та право бути дитиною. Я хочу, щоб чиновники почули. Щоб педагоги згадали, що вони — дорослі. Щоб хтось у цій системі нарешті подивився на дитину, а не на посади.

З болем і вірою в справедливість,
Ольга, мама хлопчика