Хто здійме прапор на руїнах української державності?

Так уже історично склалося, що Україна — країна крайнощів і контрастів. Тут мирно співіснують надбагатії і жебраки, світові генії та неосвічені люди. Полярна та контрастна і наша політика — вулицями України снують крайньоправі, встановлюють свої пікети крайньоліві.

В умовах кризи, що відгриміла, політичної реакції (яка зараз панує щодо цінностей і систем давно забутого Радянського Союзу) тенденції до радикалізації та поляризації політики тільки зростають. Подібна ситуація існувала у Франції у середині 1930-х років, коли криза, помножена на зовнішньополітичний чинник, призвела до зростання і проникнення у всі сфери життя фашизму та комунізму (двох напрочуд полярних сил).

Останнім часом у ЗМІ усе частіше зустрічаються дані про «атаки» невідомих на пам`ятки культури, архітектури, а подекуди і просто на політичних опонентів. Не оминула такої участі навіть індиферентна Полтава (підпал офісу Партії регіонів, неодноразове паплюження як комуністичних, так і патріотично-українських пам`яток).

Внаслідок подій 2004 року в Україні виділилися численні екстремістські організації (лівого політичного спрямування: молодіжні відгалуження КПУ, ПСПУ, анархічне «Братство», Євразійський союз молоді; та правого спрямування: «Тризуб», УНСО, скінхедські групи, фашистська організація «Патріот України», іноді надрадикали з партії «Свобода» та КУН). Окрім власних, існують іще гастролери «Лімонівці» (заборонені на території України, але активно діють у Криму), проросійські «Казачества» (зокрема «Верное казачество», члени якого у Полтаві на річницю Полтавської битви «тримали порядок» з метою створення комфорту для російських туристів та російського генералітету, який теж прибув до міста). Існують в Україні навіть єврейські екстремісти «Бей тар» (за даними газети «Ідеаліст України» 1990-х років).

«Верное казачество» на дійстві з приводу річниці Полтавської битви. Що робили тут проросійські радикали із важкими шкіряними нагайками (які мов би не є зброєю за законодавством)? Охорона російських підданих? Утримання порядку чи святкування? Дії цих молодиків нагадували дії професійної охорони, а не мирних громадян | Фото: Олександр Клімов

Не маючи достатньо сил чинити тиск на владу, відносно профінансовані молодики (а склад організацій майже завжди молодіжний) починають війну з архітектурою та пам`ятниками. На Говерлі проросійський Євразійський союз молоді трощить державну символіку, у Криму — намагаються відрізати Перекоп з метою утворення острова Крим.

У Полтаві екстремісти з ЄСМ паплюжать пам`ятний камінь С. Петлюрі, де у подальшому планувалося встановити бюст учасника визвольних змагань. «Евразийский Союз Молодежи официально заявляет, что акт облития краской памятного знака в Полтаве, в ночь с 9 на 10 августа 2007 г. на месте, где планировалось установить памятник русофобу и антисемиту Симону Петлюре, совершили активисты украинских и российских ячеек ЕСМ», — так написали на своєму форумі ЄСМівці про цей акт. СБУ, як відомо, порушило кримінальні справи, але чи хоч одна дійшла до переможного кінця? Та і чи можна довести таку політичну справу до кінця, якщо мер міста сам агітує проти української символіки та українських діячів?

ЄСМівці в Осетії. Ці профінансовані з Москви радикали готові робити подібні прогулянки на БМП російської армії і вулицями Полтави | Фото: Юлія Дмітрієва

Полтавські праворадикали пішли подібним шляхом — у 2008 році неодноразово зазнавав «перефарбувань» пам`ятник Слави, розмальовувалися стіни ансамблю Круглої площі, зазнавав паплюження пам`ятник Леніну. Не спинившись на досягнутому, націоналісти намагаються спопелити офіс Партії регіонів. Навіть даний вчинок поляризоване полтавське суспільство трактує по-різному, — хтось пишається хоробрістю революціонерів, а хтось бачить у їх діях хуліганство. Не розголошуючи таємниць слідства, варто зазначити, що до таких «диверсій» у Полтаві причетна передусім орденська організація «Тризуб» імені Степана Бандери, котра займається подібними акціями по усій Україні.

Екстремісти України (і Полтавщини, звісно, також) — це не доморощені ідеологи та ідейне студентство 1990-х років, це, передусім, гарно вишколені, а у випадку з проросійськими організаціями — ще й гарно профінансовані, молоді люди, здебільшого гарно освічені та заангажовані політично. Майже усі екстремісти в Україні мають свої вишкільні табори (здебільшого неподалік великих міст), де проходять вправи на фізичну підготовку. ЄСМ навіть брав пасивну участь у грузино-осетинському конфлікті 2008 року на стороні російських військ (звісно, нелегально).

Полтавські ідеологи ЄСМ. Їх шукає СБУ та націоналісти, а вони в цей час вільно фотографуються коло полтавської ОДА

Що пропагують полтавські екстремісти? Далеко не свободу та демократію. Вони мало переймаються проблемами агонізуючої української економіки, замість цього даючи своїм прихильникам приємну обгортку ідеології. Але, як відомо, ідеологією державу не побудувати (згадаймо перехід до непу в СРСР — фактично це була констатація, що ідеологія не може взяти під суцільний контроль економіку, яка є основою держави). Тож комусь вигідна все ж ідеологічна руїна. І далеко не демократична сильна Батьківщина.

Кому вигідна українська руїна? Навряд чи молодикам із ЄСМ чи фанатикам-націоналістам. Хтось має фінансувати, очолювати, цькувати ці структури. На жаль, дії правоохоронних органів у боротьбі з екстремізмом в Україні — жалюгідні.

Та ж таки Полтавщина наповнена нелегальними, незареєстрованими організаціями. Значна частка політичних мітингів проводиться без згоди місцевої влади, а ті, що мають відповідні дозволи, почасти, представляють тільки одну політичну сторону, призводячи до міжпартійних та міжорганізаційних конфліктів. Полтавська влада проводить вкрай однобоку національну політику, мало уваги приділяється толерантності у ЗМІ, не існує відповідних курсів у школах та ВНЗ. Намагання розширити межі толерантності серед полтавців проектом під загальною назвою «BETOL» у жовтні 2009 року є гарною спробою, але три семінари для дрібної групи студентів, викладачів та бібліотекарів не можуть забезпечити спаду екстремістських настроїв. До того ж, навіть дані семінари організувала далеко не наша держава і навіть не проукраїнські організації. Водночас, роз’єднувати молоде покоління влада, працююча за подвійними стандартами, дозволяє: від самого дитинства дітей з особливо ідейних сімей на заході України віддають до Пласту — скаутської організації націоналістичного спрямування; на проросійському Сході діти з дитинства можуть увійти до піонерської організації, де прищеплюються погляди соціалізму та комунізму. Таким чином, конфлікт двох Україн зароджується навіть у наймолодшому віці — чим не основа для подальшої радикалізації двох полярних точок зору.

Протистояння ведеться навіть у сфері духовного життя, де вже не один рік конфліктують між собою церкви Московського та Київського патріархату (які є виразниками ідеологій російського шовінізму та українського націоналізму). У Полтаві справжня баталія і по сьогодні точиться навколо Свято-Миколаївського храму, який щорічно переходить від одного патріархату до іншого. Неодноразово справа закінчувалася бійками між духовенством за участі як проукраїнських сил, так і проросійських. Як це позначається на мирянах, думаю, зрозуміло.

Святомиколаївський храм міста Полтава став ареною баталій представників заполітизованого духовенства, підтриманого екстремістами | Фото: Віктор Ткаченко

Важливим фактом є те, що законодавча база, яка мала б омежувати ріст екстремістських угруповань, є недосконалою (закон України про об`єднання громадян окрім своєї недосконалості виконується далеко не завжди), а порушення такими організаціями громадського правопорядку здебільшого розглядається правоохоронцями без жодного політичного підтексту, а отже і покарання радикали несуть виключно адміністративні.

Слабкість нашої державної системи все більше віддзеркалюється в очах молодого покоління, яке, не будучи зайнятим суспільно корисною та соціально значимою роботою, шукає застосування власним силам у радикальних політичних ідеологіях. Зупинити цей процес у змозі тільки держава. Але ж чи є справа до проблем власного народу напередодні виборів політикам, які й у спокійні часи ним не турбуються?

Олександр КЛІМОВ, «Полтавщина»