Президент України Віктор Ющенко та його команда як… призвідники «полтавського Армагеддону»

Тож і виникає превеликий сумнів, що той «гігант думки» узагалі був мудрим (або ж його слова недбало «видрали» з контексту невдячні нащадки). Інакше коли ж, питається, людству вчитися, долати труднощі, розвиватися і, врешті, сміятися? Останнє – якраз, на мою думку, і слід робити, коли в житті стає особливо «стрьомно».

Для невідомого китайського мудреця «перекладу»... з давньоіндійської: кожне земне втілення для людства – це черговий урок, котрий, якщо не встигнемо вивчити цього разу, довчатимемо вже під час наступного візиту на Землю-матінку. І дай-то Бог, щоб знову – у вигляді людей, а не, приміром, «казлов», «бидла» чи «біомаси»: тоді ж уся філігранна робота Всесвіту над нами, нинішніми «двієчниками», – намарно!..).

Та вибір, урешті, – справа приватна, тож кожен із нас зробить його на свій смак, перепрошую за тавтологію, на виборах – як Космічного (тут – не йдеться про київського мера – авт.), так і цілком земного (чи навіть дуже приземленого, а то й зовсім болотно-амебного) масштабу. Зрештою, такого, котрий переважить у кожногоз нас у годину «Ч».

Президента боятися – вік на вибори не ходити!

А на сьогодні поки що нас, тобто електорат, перед вирішальним забігом, тобто, перепрошую, виборчими перегонами, дресиру..., тобто, ще разперепрошую, загартовують: то палко, причому пришвидшеними (через брак часу), воістину стаханівськими темпами люблять із допомогою улесливо-фальшивих голосів, що лунають із-за гарних картинок на телеекранах (так зазвичай розмовляють із хворими несповна розуму, та й яка це, вибачайте на слові, любов «нашвидкуруч»!); то запрошують зволожити жилетку рясними народними сльозами та обіцяють нарешті заселити нашу українську землю «людьми» (а хто ж ми, нещасні, нині«обретающиеся»?..); або заграють «во всю Ивановскую», закликаючи через спів радянського гурту полишити своє, постійне з дідів-прадідів, місцепроживання й повернутися туди, де взагалі немає ні будинків, ні вулиць, а адреса одна – «всьо вокруг колхозное, всьо вокруг мойо»... Або ж – люто ненавидять, та так, що руйнуються лікарні, музеї і філармонії, горять, то биш, закриваються бібліотеки, від жаху холонуть батареї опалення в будинках полтавців, а на телеекранах спостерігається нервовий зрив у кабельної мережі «Поіск». (Трохи забігаючи наперед, зауважу: цей зрив дивним чином, наче за помахом чарівної палички, повторився і наступного дня – під час виступу Президента у Хмельницькій області. Слабенька усе-таки в нас кабельна телетехніка, до європейського рівня ще не дотягує...) І все це – через команду нинішнього кандидата на пост та й власне Президента України Віктора Ющенка.

Хресна хода діда Силовича

Усі ці жахіття, викладені у виступі нашого шановного міського голови, читаю своїй старенькій 81-річній матусі. Та послухала – і раптом починаєякось не зовсім адекватно страшній загрозі... сміятися. І тут, із деякимзапізненням, розумію: не дуже вдячну слухачку обрала – хіба можнаналякати картинами хоч і локального, полтавського, та все ж «кінця світу» людину, що дивом пережила два Голодомори – 1932-1933 та 1946-1947років!

А хіба можна було б налякати, якби дожили до цього часу, двох моїх розстріляних у полтавських підвалах НКВС дядьків, дітей розкуркуленого «ворога народу» – мого прадіда, народного знахаря, відомого в ті часи далеко за межами тодішнього Диканського повіту? (Питаю в матері: а навіщо ж розстріляли, а не відправили на Соловки,може б, вижили? На що відповідає: а їм же треба було доведений «план» ітут, на місці, виконувати!..).

А як би я пояснювала «підривну» діяльність Президента Ющенка та його команди на полтавській землігероїчному трудареві, справжньому християнинові, нині покійному дідуСиловичу родом із Орданівки того ж Диканського району? За сталінськихчасів він відсидів 15 років за те, що відмовився йти в колгосп; за молодих літ посивів через свою рідну сестру, яку так мордували, за його виразом, «емгебісти», шукаючи останні зернини в хаті під час Голодомору, що понівечіли їй здоровя, життя, перекреслили всю долю!.. Отак вони вдвох й дожили віку: вона – невимовно страждаючи від наслідків знущань нелюдей, а Силович – у повсякденній праці (його золоті руки вміли робити, здавалося, усе на світі!), щоб годувати свою сестру, хоч чимось зарадити її стражданням, і безвідмовно допомагаючи – за мізерну плату! – всім добрим людям.

Тільки-от не мав дід Силович до кінця своїх днів... паспорта – ще з тих часів, коли селян, як худобу, котру вели на забій, позбавили можливості виїжджати в якесь найближче містечко бодай закуском хліба – на знак вселенського протесту не забажав брати навіть жодного папірця, не те що якихось пільг, від радянської влади! Приїжджаючи до Полтави на базар продати свою продукцію, заходив у гостіі припадав до телевізора (бо в сільській його хатинці розмовляло тільки стареньке-благеньке радіо), спостерігаючи за змінами в нашій державі і всьому світі. І – щасливо усміхався! Я точно знаю: дожив би наш Силович до встановлення пам’ятника жертвам Голодомору та політичних репресій, то разом із сестрою низько вклонився б Президентові Ющенку! Як це робить, дай їй Бог ще життя! – моя мати.

І, нарешті, мій батько, якби дожив до наших днів, міцно потис би рукунашому Президентові. Як він мріяв дожити до того часу, коли подорожі Європою стануть звичним явищем для українців, і не треба проходити тривалі, часом принизливі, перевірки в КДБ, аби потрапити до своїх рідних, які опинилися по обидва боки кордону після передвоєнного й повоєнного перешматування України. Знаючи п’ять мов і розуміючи ще щонайменше 2-3, йому не треба було вивчати «Краткий курс истории ВКПб» (у своєрідній транскрипції Президента ) - він завжди знав справжнюісторію України, як і радянського соцтабору в цілому, і в своєму паспорті у графі «національність» писав «українець», хоча материнською його мовою була угорська.

Тож як смішно чути сьогодні від частини українців, що вони неспроможні вивчити державну – вона для них складна, їх аж верне від цього «нарєчія»! А тим часом ті ж люди легко вчатьанглійську, німецьку, іврит тощо, щоб відправитися разом зі своїмидітками за кордон, щоб там хоч якось зачепитися. Та Бог їм суддя, бо вони не винні в тому, що колись їх батьків із Росії ешелонами звозили на «зачищені» Голодомором українські землі й розселяли тут.

Та особисто я дуже вдячна не стільки Президентові, як… нашому міськомуголові – за послідовний поступ у Європу, а зокрема (без жодних жартів!) – за баки для сміття на полтавських вулицях. Щойно я їх побачила нанаших вулицях – поринула спогадами у далекий 1967-й рік. …Із мамою і татом ми стоїмо на ранковому, абсолютно пустому, до блиску прибраному пероні на одній із залізничних станцій поблизу Праги (до Чехословаччинимене вперше привезли знайомитися з родичами), і просто біля колії насзустрічає одиноким вартовим… красивий залізний оригінальної конструкції бак для сміття! І мої батьки, ніяково озираючись, – чи не побачить хто із перших перехожих? – опускають у нього пакуночок зі скромним радянським «переїзним» взуттям (які там статки були в ті часи в архітектора-проектувальника й тренера з футболу!..).

Ось скільки часу за мого життя знадобилося рідній Полтаві, щоб наблизитися до Європи. Отже, Полтава чепурнішає з кожним роком. Та залишилося найважче: поновити загублену європейську ментальність українців. А на це може знадобитися, на жаль, теж чимало часу. Бо, на думку провідних українських журналістіві політологів, Україна, яка за Президента Ющенка зробила найбільший крок у демократизації суспільства і свободі слова серед колишніх країн СНД, за останніх два роки найстримкіше… починає повертатися назад. І це, до речі, вже відчувається і в нашій «духовній столиці» – як у ставленні до журналістів, справжніх професіоналів і людей з почуттям власноїгідності, так і суттєвому звуженні «ареалу» суто українського духу. Можливо (аж ніяк не погоджуючись із його деякими висловлюваннями), саме це і викликало надмірні різкість і безкомпромісність ВіктораЮщенка? Можливо, на ці запитання ми отримаємо дуже швидку відповідь – вибори не за горами!..

Репортаж навздогін...

Я сиджу в «Листопаді», а Президент України Віктор Ющенко (він же ікандидат на пост Президента) негучним голосом нагадує зі сцени палацу: «Ми – не бидло, не хохли, ми – українці!» і закликає шевченковимисловами: «Не спіть на волі!». Він звертається як до всієї України, так і до мого сусіди праворуч – повненького полтавця, який трохи прикуняв малоне на моєму плечі (очевидно, заколисаний хвилями президентової ненавистідо нашої духовної столиці), періодично прокидаючись і сміючись на кожен вдалий жарт Віктора Андрійовича і зовсім не реагуючи – на вочевидь невдалі.

Зате пані похилого віку з іншого боку ніяк, бідолашна, розслабитися собі, за висловом одного з кандидатуючих у президенти, у таборі «помаранчевої чуми» не дозволяє (навіть якщо б у залі був не Віктор Ющенко, а сам Кашпіровський зі своїм на весь колишній Союз:«Спа-а-ать!!!»): вона водить по залу настороженими очимай маленькими, насторбученими, мов локатори, вушками (до речі, маю сутопрофесійну втіху спостерігати щодня одну анатомічну особливістьтаких вух: вони... у чомусь однакові за своєю будовою у всіх своїх носіїв і користуються неабияким успіхом у владах будь-яких часів і кольорів), і жоден із жартів Президента їй вочевидь дуже не подобається. А шкода! Бо, упевнена, не тільки краса, а й почуття гумору врятує світ. Та й чого його, врешті, так нервуватися через «якогось там» Ющенка з його жалюгідним, порівняно з важковиками президентських перегонів, рейтингом (який, на думку «стратегічного партнера», висловлену близько 1,5 місяця тому через один із тамтешніх телеканалів, «приближающегося к нулю» – цеж треба через «нуль» так захлинатися злобою, куди вже там нашомугаранту!).

P.S. От тільки за незалежного й гордого звіра й справді прикро. Не дужебуло етично з боку шановного Президента вживати вислів: «тигрюля з бубликом». Бо це не відповідає дійсності: на передвиборному плакаті Прем’єр-міністр – із розплетеною косою. Захиститися ж від людської несправедливості чарівне тигренятко не може. Як і перефарбуватися в будь-який інший колір, виходячи з «політичної доцільності» (не хамелеон же і не «слуга народу»!).

Єдине, у чому я точно переконана: мав-таки рацію Президент Ющенко, попереджаючи як полтавців, так і українську націю в цілому: у разі перемоги будь-кого із фаворитів виборчих перегонів зі свободою слова буде покінчено. І в цьому «духовна столиця» вже сьогодні, крім, звичайно, «сала в шоколаді», демонструє, як і під час Майдану, чималі «надбання».

P.P.S. Щойно несподівано надихнулася виступом прем’єр-міністра на зустрічі з представниками ЗМІ. Зокрема, її словами, що «демократія – це сміливі політики, чесні і професійні вільні журналісти», що «журналісти є чесністю нашого народу» і – вимогою: «Я хочу, щоб Україна не мовчала». Щось тут вочевидь не збігається...

Світлана ТРЕНИЧ, член Національної спілки журналістів України