Полотно життя для близнюків Панченків

Хлопці просто розважалися, адже вчилися добре, мали хороші знання, і насправді потреби в такій заміні не було. Але якось Анатолій і Віктор обидва закохалися в одну дівчину.

— Урешті-решт ми обидва її втратили, бо вона ніяк не могла вибрати з-поміж нас одного, — з усмішкою згадує Анатолій Панченко.

Брати народилися й виросли у Ромодані Миргородського району в простій трудовій селянській сім’ї. Батько Анатолія та Віктора мав творчий дар від Бога — гарно малював, хотів стати професійним художником, подавав документи для вступу у Львівську художню академію, та йому зашкодила війна...

Анатолій та Віктор також рано проявили художній талант, який, певно, передався їм від батька. Коли заявили про своє бажання стати живописцями, мама і (несподівано) тато почали їх від того відмовляти, переконували, що професію треба обирати таку, яка гарантовано даватиме шматок хліба... Спочатку сини послухалися батьків і пішли вчитися на токарів. Але швидко зрозуміли, що зі своїм живим, непосидючим характером та багатою фантазією довго не витримають одноманітної, монотонної роботи.

У армії Анатолій та Віктор також служили разом. Плече до плеча їм легше було витримувати випробування «дідівщиною», тим більше, що до армії вони три роки займалися боксом.

— Якось, коли ми з Віктором служили в армії, друзі сказали прапорщику: «Нехай брати побутову кімнату розмалюють — вони уміють...», — згадує Анатолій Панченко. — Наступного дня у нас уже були фарби, і ми розмалювали стіни. Після цього зрозуміли, як багато можна зробити олійними фарбами...

Після демобілізації близнюки знову ж разом навчалися у Полтавському державному педагогічному інституті ім. В. Г. Короленка. Тут вони не лише малювали, а й займалися ліпленням, навіть організували кооператив. Один із найяскравіших творчих здобутків Анатолія та Віктора того періоду — зображені ними фрагменти з історії Запорізької Січі.

Після закінчення ВНЗ брати Панченки певний час працювали в школі. Але робота вчителя поглинає увесь час, а їм хотілося малювати. Серйозне заняття живописом потребує багато часу. Треба було робити вибір... І хлопці вибрали живопис. Вони малювали дні й ночі. Їхні картини купували українці, росіяни й іноземці з далекого зарубіжжя. Та коли творча праця стає ремеслом, душа щось втрачає. Тому художники задумалися: як зробити так, щоб мати можливість малювати картини не на продаж? На думку прийшло одне: зайнятися бізнесом.

Кажуть, у близнюків і долі складаються однаково. Анатолій і Віктор поодружувалися в досить молодому віці, та ні в одного, ні в другого перший шлюб не був вдалим. Обидва брати розлучилися з першими дружинами, а вдруге поодружувалися у віці вже досить мудрому — після тридцяти. Другий шлюб і в Анатолія, і у Віктора щасливий. Вони знайшли супутниць життя, які розуміють і підтримують їхні творчі устремління. Хоча бути дружиною художника нелегко...

Брати довго не можуть перебувати нарізно. Вони навіть поселилися із сім’ями у Полтаві в одному будинку на дві половини — тільки входи окремі.

Нерідко у виставковій залі Полтавського обласного товариства «Художник», членами якого брати-близнюки Панченки є вже 23 роки, відбувалися спільні виставки їх картин.

Картини Анатолія Панченка

Недавно Анатолій Панченко прийняв нелегке рішення: залишив бізнес, тому що через бізнес... мало часу мав для заняття живописом. Тобто, історія повторилася, і Анатолій відчув, що необхідно ще раз зробити вибір. Він вирішив повністю присвятити себе творчості. Чоловіка-художника у його рішенні підтримала дружина Людмила. Каже, що давно йому говорила: «Залишай бізнес і малюй». Бо знала, що без улюбленої творчої справи Анатолій страждатиме, а заняття живописом уривками, у викроєні короткі години спраглу творчості душу не задовольнить.

Віктор же бізнесу не залишив (принаймні, поки-що), тому малює зараз мало, хоча він також художник дуже обдарований. Та, можливо, Віктор у душі трішечки більше бізнесмен, а Анатолій — трішечки більше художник? Чи близнюки таки не можуть нічим різнитися? — Час покаже...

Наталія ЖОВНІР, «Полтавщина»