Володимир Гнітько: «Україна не є українською»

З ініціативи В’ячеслава Чорновола в політичних таборах з 12 січня 1975 року почали відзначати День українського політв`язня — на пам`ять про арешти української інтелігенції в цей день 1972 року.

12 січня 1972 року в Україні здійнялася нова хвиля арештів української інтелігенції. За ґратами опинилися лідери шістдесятництва: Іван Світличний, Євген Сверстюк, В`ячеслав Чорновіл; цього ж дня були заарештовані Василь Стус, Зіновій Антонюк, Данило Шумук, Іван Коваленко, Микола Плахотнюк, Леонід Плющ, Олесь Сергієнко, згодом Іван Дзюба, Надія Світлична, Семен Ґлузман та інші вірні діти України.

Як живуть нині політичні в’язні Полтавщини та що робить обласна громада, аби допомогти їм вижити та не допустити повторення тих, жахливих часів для української інтелігенції, розповів голова Полтавського обласного Товариства політичних в’язнів та репресованих Володимир Гнітько.

— Пане Володимире, розкажіть, будь-ласка, як виникло Товариство політичних в’язнів та репресованих.

— Наша організація створена у 1995 році на базі районних осередків і входить до Всеукраїнського товариства політв’язнів та репресованих, яке очолює Герой України, колишній народний депутат Євген Пронюк.

Тих цілей, які були намічені при створенні товариства, ми не досягли. Чому, запитаєте ви? Тому, що сьогодні ми бачимо не Україну національного відродження, а посткомуністичну систему. У ній колишні комуністи, що перефарбувалися, взяли символи, за які ми боролися, і продовжують свою комуністичну роботу в регіонально-кланових об’єднаннях. Така робота дуже шкодить нашій Україні.

Сьогодні комуністи проводять роботу з відродження імені Йосипа Сталіна. Але Парламентська асамблея Ради Європи (ПАРЄ) визнала «сталінізм» і «нацизм» однаковими по відношенню до людства. Тобто, вони однаково відповідальні за злочини проти людства.

— Пам’ятаю, як ви встановлювали хрести на знак загибелі української родини в часи Голодомору, а через кілька днів їх невідомі познімали. Чи робите ви зараз щось подібне?

— Ми зараз зовсім по-іншому підходимо до проблем українського відродження на Полтавщині. Адже бачимо, що люди старої формації розривають Україну зсередини. Вони не можуть реформувати ані владу, ані економіку. Вони не можуть дати дорогу новому поколінню. Ми сьогодні бачимо, що країна втратила ціле покоління, яке не зможе у глобалізованому світі впродовж наступних років стверджувати Україну як державу і захищати її інтереси.

Ми брали участь у всіх громадських заходах, які проходили останнім часом на Полтавщині. Особливо це стосується заходів із ушанування жертв Голодомору, репресій, 300-річчя Полтавської битви, а також в різних культурно-просвітницьких заходах. Наприклад таких, як «Пам’ятай свій рід».

— Що заважає Полтавському обласному Товариству політичних в’язнів та репресованих виконувати поставлені цілі та нормально працювати?

— Заважає сьогодні те, що Україна не є українською. Люди ходять на українську роботу, отримують українські гроші, але української справи вони не роблять. Ось що страшно. Для усіх заходів потрібні фінанси, матеріальне забезпечення, а грошей для цього нам ніхто не дає.

— Володимире Івановичу, а скільки політичних в’язнів проживає на Полтавщині і яку конкретну допомогу ваше товариство їм надає?

— Конкретна допомога — це в першу чергу матеріальна допомога. Все упирається у владу, вона повинна сприймати на належному рівні цих людей, які постраждали від комуністичного режиму. На рівні тих людей, які брали участь у боях Великої Вітчизняної війни. Гроші на матеріальну допомогу нам виділяє держава. Політичних в’язнів на Полтавщині близько 250 чоловік, але членами нашого товариства можуть бути і їхні діти, інші близькі родичі. У Росії 18 жовтня був прийнятий закон про жертви політичних репресій, згідно з яким пільгами людини — жертви політичної репресії можуть користуватися його діти, дружина, інші родичі. В Україні такого закону немає. Верховна Рада не прийняла у новій редакції закон про жертви політичних репресій, який би гарантував дітям і родичам статус жертви політичної репресії. У Росії такий закон діє вже з 1990 року.

Ярослав КАДУК, «Полтавщина»