У мене за спиною, в Полтаві, мої рідні. Ми знаємо, для чого ми тут
Підрозділ Полтавської бригади Сил ТРО, у якому воює Іван, отримав завдання втримати позиції неподалік Бахмута на Донеччині. Вони приїхали туди в січні і впродовж майже двох тижнів мали відбивати безперервні атаки рociян. Щоночі заходили нові групи окупантів на заміну тих, кого знешкодили наші бійці. Українські воїни відбили усі атаки, втримали наші позиції та зберегли людей.
Ми поспілкувалися з Іваном з позивним «Берлін», який виконував бойове завдання під Бахмутом у складі зведеного підрозділу 116-ї полтавської бригади Сил ТРО ЗСУ.
До повномасштабного вторгнення він проживав у Польщі уже три роки, працював на заводі майстром, грав у футбол, подорожував світом. 24 лютого Іван повернувся у Полтаву, щоб захистити рідних. У військкоматі його не взяли, бо не було місць. Згодом став до лав Полтавська окрема бригада територіальної оборони.
Впродовж 10 місяців Іван проходив службу в області, охороняв важливі об'єкти. У січні підрозділ, у якому перебував «Берлін», вирушив стримувати ворога під Бахмутом.
«Я не мав військового досвіду раніше. Однак впродовж того часу, поки ми знаходились на службі в Полтавській області, в нас були навчання з медицини, стрільби, фізична підготовка, були також різноманітні спортивні заходи та змагання між підрозділами. Але найкращий учитель — це власний досвід, звичайно», — каже він.
Під щільним артилерійським обстрілом підрозділ стримував ворога.
«Ми старались робити так, аби не ми боялись, а щоб нас pociяни боялись. Взаємодіяли з іншими підрозділами, з артилерією. Настрілювали, щоб штурм захлинувся на початковому етапі».
«Наш командир був з нами скрізь, сидів з нами в окопах»
Іван поділився, що саме допомогло їм успішно виконати бойове завдання:
«Наш командир був з нами скрізь, сидів з нами в окопах. Якщо були якісь питання, то ходив дивився, як краще зробити, викопати. Командир має не боятись або не показувати, що боїться. Це найважливіше. Бо якщо командир іде першим, веде за собою, то ти відчуваєш впевненість.
Командир має слухати. Наш командир завжди слухав нас. Якщо були якісь питання, він їх вирішував. У мене максимальна повага до нього. У ці дні, коли ми були під мінами, під кулями, він вирішував все. Наприклад: коли ми заїжджали на позиції, то в перший день були певні питання з харчуванням — і він все залагодив. Наступного дня привезли газові балони, пальники, щоб можна було підігріти їжу. Людина робила все, щоб у всіх усе було в порядку.
Дуже важливо, як поводиться командир, однак колектив важливий. Сам підрозділ має бути як сім’я. У нас був зведений підрозділ — з різних підрозділів зробили один, але ніхто не злякався, всі хлопці — молодці, ми навіть жартували. Ми просто працювали, робили свою роботу, йшли на допомогу один одному».
«Лінь — теж ворог»
«Коли приходиш з холодного сирого окопу в погріб або якусь напіврозвалену хату, топити не можна: ворог побачить дим — одразу „прилетить“. Спиш теж в холоді. Треба з собою мати багато запасних пар шкарпеток, устілки у взуття, можливо, зігріваючі подушечки у взуття.
Я витрачав свій час, призначений на відпочинок, на те, що запалити свічки, повісити шкарпетки, щоб воно все просохло, і тоді вже з сухим, теплим йти на позицію. Така погода, що ноги часто мокрі, промерзають — і це дуже впливає на стан бійця.
З часом люди звикають до звуку мін і перестають на них зважати, однак цього робити не можна. Повинен бути інстинкт самозбереження, краще зайвий раз прихилитися, пригнутися або навіть лягти, бо осколки летять дуже далеко. Краще не лінуватись і реагувати на все.
Коли приходиш з позиції і не йдеш в погріб, а йдеш на якийсь диван, щоб спина відпочила, то так не слід робити. Краще спуститись у підвал, поспати сидячи, але бути в безпеці.
Не треба боятись. Страх треба залишати. І пам’ятати, що ворог боїться не менше, ніж ми. І треба так роботи, щоб боялись вони, а не ми.
Амуніція: все повинно бути максимально зручним, щоб у ньому було легко бігати, переміщатись в окопі, залізти у вікно. Бо це може вартувати життя.
Дуже важливо, щоб на кожному пункті спостереження був тепловізор. Бо вночі нічого не видно, а довкола можуть бути якісь кущі, очерети на річці. Своїм зором в темряві багато не побачиш. А з тепловізором можна набагато раніше виявити ворога чи його переміщення. Це збереже життя. Бо дуже часто окупанти підлазять на відстань 20-30 метрів і просто закидають гранатами. А коли їх через „теплик“ побачиш раніше, то можна вчасно знешкодити або змусити відступити — і штурм закінчиться.
Дуже важливо не тільки командиру входити вступати у взаємодію з іншими підрозділами, а й самим бійцям потрібно знайомитись з тими, хто працює поряд», — ділиться «Берлін».
Іван каже про свою мотивацію:
«У мене за спиною, в Полтаві, мої рідні, моя дівчина, друзі, з якими я виріс. Ми знаємо, для чого ми тут. Не можна повертатись додому з опущеною головою і дивитись батькам, дівчині в очі і розуміти, що ти, вибачте, обісрався».