Археолог людських душ знає, «як предки нашії жили»

Зрештою, одне з них переросло в покликання, ставши улюбленою професією, а інше так і залишилося хобі. Утім, обидва вони сплелися в людську долю, і у Полтаві Віталія Закладного нині знають як талановитого лікаря-психіатра і водночас — ерудованого краєзнавця, дослідника міської старовини і безсмертної «Енеїди».

У дідусевих розповідях оживали гоголівські герої

— І по лінії батька, й по лінії матері я — нащадок козацьких родів, — розповідає про витоки одного зі своїх захоплень головний лікар Полтавського обласного психоневрологічного диспансеру Віталій Закладний. — Збереглися навіть автентичні грамоти, які це підтверджують. Мені вдалося батьків рід простежити до 1780 року. У дитинстві багато спілкувався зі своїми дідусями. Вони обидва добре знали історію, мали видатне почуття гумору. Один із дідусів жив у Диканьці, пам’ятав садибу Кочубеїв, розповідав про цікаву колекцію української старовини, зібрану там. А ще він дуже яскраво описував побут тих часів, розваги молоді. У цих розповідях ніби оживали сторінки творів Гоголя.

Здавалося, сама доля вела Віталія стежкою історичної науки. Музей І.П. Котляревського був одним із улюблених місць його дитинства. Тут працював знайомий родини Петро Лобас. Він розкривав семирічному хлопчику цікаві сторінки біографії письменника й таємниці старого міста. Та особливе враження на дитину справила загадкова «Карта обіду вічній пам’яті І.П. Котляревського», виставлена в експозиції. Цей обід відбувся 1903 року з нагоди відкриття пам’ятника письменнику. Назви страв, указаних у «Карті обіду...», виявилися зовсім не схожими на «салат», «компот» чи «картоплю-пюре» з меню їдальні за рогом. Як вам, скажімо, «борщ до шпундри з буряками»? Або «мандрики» чи «пундики»? І хто б тоді міг подумати, що цей, здавалося б, незначний, епізод колись виллється у серйозне дослідження «Енеїди».

Колекція української кераміки | Фото: Ганна Козельська

— Історія для мене — як машина часу, — зізнається Віталій Закладний. — Тільки звичайно всім хочеться побувати в майбутньому, а мені це чомусь не дуже цікаво. А ось подивитися, як люди раніше жили, завжди хотілося.

Утім, було ще й бажання допомагати людям. Тому довго вагався: віддати перевагу вивченню історії, точніше, — археології, чи вступати до медичного інституту.

— І я знайшов компроміс, — усміхається Віталій Петрович. — Став археологом людських душ, тобто психіатром і психотерапевтом. Наступного року буде вже три десятиліття, як працюю на цих теренах. Якось підрахував, скільки пацієнтів пройшло через мої руки, а скоріше — через душу. Виявилося — понад 80 тисяч.

Чого не їли предки наші?

Та прагнення перенестися в минуле не зникало. І незвичайним «маршрутом» отієї машини часу стало дослідження побуту полтавців, зроблене на основі «Енеїди» Івана Котляревського. Будь-який з наших сучасників, читаючи й перечитуючи цей яскравий витвір геніального пера, мимоволі намагається перекласти на сучасну мову слова, які були цілком зрозумілими 200 років тому. Віталій Закладний вирішив розкрити таємниці цих архаїзмів не тільки для себе, а й для всіх, кого цікавить українська старовина. У двох книжках про «Енеїду», опублікованих Віталієм Петровичем, — «Чого не їли предки наші» і «Старі полтавці, хто вони?» — поданий не лише переклад назв страв, посад чи предметів одягу, а й невеличкі статті про кожну річ. Причому, іноді доводилося проводити справжнє розслідування.

— Коли книжка «Чого не їли предки наші» була практично готова, залишалось одне слово, яке ніяк не вдавалося «розшифрувати», — згадує дослідник. — Є в «Енеїді» такі рядки: «...Пили сикизку, деренівку І кримську вкусную дулівку...». Із деренівкою і дулівкою все зрозуміло. Перша — це алкогольний напій із кизилу (дерену), а друга — настоянка з груш-дуль. А от про сикизку ніяких відомостей розшукати не вдалося. Я навіть до ботаніків звертався. Думав, може, це наливка з якогось особливого виду ягід. Але й ботаніки лише плечима здвигали. А потім якось прокинувся вночі і ледве «Еврика!» не загукав. У той момент розгадка з’явилася десь на рівні підсвідомості. Я подумав, що козаки-троянці не могли не покуштувати церковного вина. Та, звісно, в церквах для причастя тоді використовували не дорогий французький кагор, а так звані секкарії — міцні настоянки на червоних ягодах. Та це ж і є та загадкова сикизка! Я порадився з філологами щодо своєї версії, і вони зі мною погодилися.

Участь у дослідженнях Віталія Петровича взяв і його син Максим, ставши співавтором книжок. Він проілюстрував кожну статтю цієї своєрідної енциклопедії прислів’ями й приказками, зібраними на Полтавщині. Унікальне видання побачило світ чотири роки тому, відразу ставши місцевим бестселером, а зараз уже — й бібліографічною рідкістю.

Люди віддають раритети за символічну ціну, а той дарують

Паралельно з роботою над книжками Віталій Закладний збирає колекцію старожитностей. Зараз у ній сотні екземплярів. В основному, це речі, які наші предки зробили приблизно за 100-150 років, починаючи з першої половини XIX століття. Причому, більшістю з них люди користувалися в побуті. У сорочках колись ходили полтавські дівчата, на рушники вони ставали разом із своїми нареченими, намистами прикрашали себе, у горщиках варили борщі... Є серед експонатів і такі, призначення яких сучасний українець може збагнути лише після пояснень фахівця.

Українські вишиті сорочки | Фото: Ганна Козельська

— Ось це — жлукто, — показує Віталій Петрович на вузьку високу діжечку. — Насправді це — білильний агрегат. У нього ставили сувій полотна і золили — відбілювали.

Значну частину своєї колекції Віталій Закладний зберігає у величезній старовинній скрині. Давні майстри зробили її без єдиного гвіздка, ще й на дубові коліщата вмостили. А збирав колекціонер усі ці раритети переважно на території нашої області.

— Деякі речі залишилося від дідусів, інші знаходив по всій Полтавщині, — говорить Віталій Петрович. — Одним із перших раритетів стала ікона, яку мені подарували знайомі. Узагалі-то я хотів її купити, але вони сказали, що ікони не можна продавати. Потім якось зайшов до товариша, а він якраз старе лахміття викидає. Подивився — а це ж речі, яких немає в жодній колекції. Наприклад, юпки — жіночий одяг, схожий на півпальто. На них навіть збереглися мідні застібки й кістяні ґудзики. А ще я спеціально їздив по селах, давав оголошення про купівлю старовинних речей. І часто люди, коли дізнаються, навіщо мені ці речі потрібні, віддають їх за символічну ціну або навіть дарують.

Колекція поступово ставала все багатшою. Іноді власник діставав речі з шафи, розкладав, милувався. І одного разу відчув себе скупим рицарем. Тоді й вирішив, що не можна тримати зібрання старожитностей під замком, а треба показати їх людям. Отже, наприкінці минулого року порадував земляків, влаштувавши виставку під назвою «Як предки нашії жили». Про те, в якому із музеїв міста розмістити експозицію, довго не думав. Виставка в літературно-меморіальному музеї І.П. Котляревського стала даниною поваги великому земляку-письменнику і знаком вдячності колективу закладу, в якому Віталій Петрович з дитинства прилучався до історії.

А нещодавно Віталій Закладний став лауреатом обласної премії імені Івана Котляревського у номінації «Медицина». На церемонії вручення премії лікар сказав, що приємно вражений нагородою і зізнався, що це для нього — аванс для ще більш плідної роботи.

Ганна КОЗЕЛЬСЬКА, «Полтавщина»