Едуард Бородай: ВГО «Сила і честь» ставить перед собою тотожні з військовим комісаріатом завдання

Заступник військового комісара з морально-психологічного забезпечення — Полтавського обласного військового комісаріату Едуард Бородай з першого дня призначення на посаду, а саме після повернення у грудні 2014 року з зони проведення антитерористичної операції, поставив перед собою мету змінити підходи до військово-патріотичного виховання молоді на Полтавщині, стану соціального захисту та психологічної реабілітації колишніх військовослужбовців та вшанування памяті загиблих воїнів.

Очоливши обласний осередок ВГО «Сила і Честь» — яка об’єднує військових, силовиків та ветеранів ЗСУ, він отримав можливість більш ефективно впливати на політичні процеси на Полтавщині та відстоювати інтереси наших захисників.

Для ВГО «Сила і Честь» допомога і підтримка професіоналів надзвичайно важлива, особливо коли йдеться про спільні напрямки діяльності. Саме тому Едуард Бородай вирішив об’єднати зусилля із представниками «Силі і Честь», яка в своїй програмі декларує одним із найголовніших пунктів розв’язання проблем військовослужбовців, їх соціального та медичного захисту.

— Мені імпонує позиція, програма і постаті керівників всеукраїнської громадської організації «Сила і Честь», насамперед лідера організації, кадрового воєнного Ігора Смешка. Вважаю, що ті завдання, які вони ставлять перед собою, повністю співпадають з державною політикою і завданнями місцевих органів влади, що стосується соціального захисту, військово-патріотичного виховання, посилення іміджу Збройних Сил України, — відзначає Едуард Бородай.

— З початку 2014 року, коли наша країна зазнала збройній агресії з боку Російської Федерації, українці нарешті усвідомили, що роками цілеспрямовано, скрупульозно знищувалися самі основи державності. Це добре видно на прикладі військкомату: станом на 2014 рік система військових комісаріатів була максимально скорочена, знищений військовий облік, майже зруйноване військово-патріотичне виховання в навчальних закладах. Тому зараз над важливо продовжити роботу із відновлення обороноздатності держави. І паралельно опікуватися соціальним захистом людей, які присвятили себе служінню Батьківщині та захисту держави.

— Україна фактичне живе в стані війни, хоч і не оголошеної. Військові щороку повертаються із зони бойових дій. Та насправді не всі вони психологічно повертаються з війни у мирне життя. Потрібна реабілітація, але чи отримують таку допомогу бійці?

— Насправді було прийнято чимало програм, постанов Кабміну. Вони, звичайно свою роль відіграють, але цього недостатньо — потрібна увага тут, на місцях. У сфері охорони здоров’я зроблені певні кроки, але, як показує практика, атовець не звернеться у лікарню до психолога за допомогою. Тому потрібно створювати call-центри, цілодобові гарячі лінії, окремі вузько профільні реабілітаційні центри.

Така лінія діяла у 2015 році, коли при ОДА функціонував Центр допомоги учасникам АТО. Насправді було врятовано чимало життів.

— Свого часу в call-центрі чергували волонтери...

— ... а мають працювати професіонали, котрі можуть відчути настрій співрозмовника, витягти на розмову, визначити складність ситуації. Повинні бути й районні осередки. Адже коли людина телефонує із району і психолог розуміє, що потрібна негайна допомога і по телефону це не зробиш, кого відправити за адресою? Бригаду «швидкої»? Ні. У питанні реабілітації бійців АТО/ООС потрібен комплексний підхід і не слід чекати державу — вирішувати на місцевому рівні. І сьогодні ВГО «Сила і Честь» вже виявила ініціативу і займається створенням гарячої лінії для психологічної реабілітації воїнів АТО/ООС, а також розробкою інших заходів, для допомоги воїнам та адаптації їх у суспільстві. Зараз це питання відпрацьовуємо із Мінветеранів.

— Як це було у 2015 році, коли додому поверталася перша хвиля мобілізованих атовців?

— Так, додому поверталися тисячі земляків, яких ми призвали неготовими до війни, а вони після неї виявилися неготовими до мирного життя. Поверталися в сім’ї, де не готові були прийняти вже зовсім іншу людину. Тому ми ініціювали, а місцева влада, насамперед обласна рада, яку тоді очолював Петро Ворона, підтримала цю ініціативу, аби хлопці після повернення безкоштовно відпочили два тижні у санаторіях Полтавської області. На відпочинок були передбачені кошти на умовах співфінансування із обласного та районних бюджетів. Це не було лікування чи класична реабілітація, це була зустріч із бойовими побратимами, із родинами. Вони плавно переходили у мирне життя. Була обласна комплексна програма захисту, вона й зараз існує. Так само Полтавській області потрібен реабілітаційний центр. Бо шпиталі ветеранів війни мають інший напрямок діяльності.

— Вони радше лікують тіло, а не душу...

— А потрібна реабілітація. На жаль, маємо випадки суїцидів серед атовців, скандали в родинах. Бійців накриває наступна хвиля посттравматичного синдрому. І це питання буде актуальне найближчі десятиліття. Ті ж Сполучені Штати Америки й досі не відпускає в’єтнамський синдром, хоча війна закінчилася ще у 1975 році. А ми на стадії війни, що триває. Тому потрібен і реабілітаційний центр, і громадські організації учасників АТО, щоб людина могла звернутися до своїх бойових товаришів, поспілкуватися, вилити душу. Це теж метод психологічного розвантаження. І так й було, коли під час демобілізації атовці об’єднувалися в ГО, підтримували один одного. Дещо ми в цьому допомагали. Але зараз процес пішов інший, ці громадські організації не на стільки активні, як хотілося б. І тут прикладом і допомогою можуть бути організації афганців. Вони готові прихистити новостворені ГО учасників АТО, поділитися своїм досвідом. Адже ці люди вже більше 20 років, як відвоювали і готові надавати допомогу, як робили це у 2014 році, так і зараз.

— А як із пільговим перевезенням атовців? Питання так і не вирішене?

— І вирішувати його потрібно не на рівні держави. Хоча пільга державна і компенсація повинна надаватися із державного бюджету, але ж розуміємо, що цього доведеться довго чекати. Тому кожна область повинна мати свій рецепт вирішення проблеми. Або в ручному режимі співпрацювати із перевізниками, або ж шукати інші шляхи компенсації. У грудні 2014 року я повертався додому із зони бойових дій, мене висадили на автовокзалі у Дніпрі — брудного, немитого, зі зброєю в руках. Як всі, став у чергу до каси, бачу, що не встигаю на автобус. До мене підійшла працівниця вокзалу. Сказала: «Ви не в тій черзі стоїте». Підвела до іншої каси, запитала про документи — дав посвідчення офіцера. Мені видали «нульовий» квиток, тобто вказана була вартість квитка — 0. Так дістався до Полтави. На жаль, у Полтаві такого немає й досі. Ніхто не компенсував проїзд, просто видали «нульовий квиток». Зрозумів, що не все втрачено у цій державі. Так має вирішуватися проблема і на Полтавщині. Принаймні, намагатимемось так зробити.

— Ще один маркер для суспільства на людяність — це ставлення до пам’яті про загиблих на війні і їхніх родин.

Сім’ї, які втратили найдорожчих, найрідніших, як ніхто відчули, що таке війна. І ми повинні пам’ятати про загиблих хлопців і дівчат. Це наш обов’язок — піклуватися як про членів їхніх сімей, так і про пам’ять полеглих. Військовий комісаріат тримає на контролі заходи щодо вшанування цих бійців — де відкрили меморіальну дошку, де назвали на честь бійця вулицю, де відкрили обеліск загиблим воїнам. Днями я був на сесії Новосанжарської ОТГ, відзначали афганця, старшого сержанта Дмитра Лелюха. То квіти загиблим афганцям у центрі селища ми поклали, а от обеліска загиблим учасниками АТО, на жаль, у Нових Санжарах немає. Я звернувся до громади, думаю, що вони приймуть виважене рішення. Так не має бути. Ще один приклад, у Семенівці уже тривалий час не можуть відкрити меморіальну дошку загиблому земляку Роману Кандулу. Він був членом екіпажу вертольоту, який розбився у зоні АТО під час виконання бойового завдання. Мені, як людині, яка бачила смерть, ця ситуація взагалі не зрозуміла. Військкомат неодноразово звертався до місцевої влади, школа підтвердила, що згодні, аби на будівлі з’явилася меморіальна дошка. Та селищна влада чомусь зволікає. Такі випадки, на жаль, є. А ми повинні виховувати молодь якраз на героїчних прикладах сучасної війни з Росією.

До слова, дуже потрібно продовжити займатися військово-патріотичним вихованням молоді. Я взагалі не знаю жодного іншого предмета у школі, який би так систематично знищували, як колишнє ДПЮ, а нині «захист Вітчизни». Військово-патріотичне виховання військовий комісаріат почав відновлювати у 2015 році. На сьогодні дещо зрушили питання із мертвої точки. Полтавщина — єдина в Україні область, котра повернула до школи навчальну зброю. Тому що раніше предмет захисту Вітчизни фактично викладався на пальцях. Було обладнано кімнати для зберігання зброї у 30 школах. Адже навчальна зброя зберігається за таких самих умов, як і бойова. Кімнати обладнали разом із органами місцевого самоврядування, директорами шкіл. Нині такі кімнати обладнали ще 30 шкіл.

Не слід забувати і про відновлення матеріальної бази. Бо раніше для викладання предмету в школі мав бути стройовий плац, стрілецький тир. Учні відвідували уроки у військовій формі. Це питання потрібно вирішувати вже з новоствореними ОТГ, на рівні місцевих громад. Ну і велика роль в цьому питання належить якраз депутатському корпусу обласної ради. Саме тому я балотуюся від «Сили і Честь» до Полтавської обласної ради, щоб займатися вирішенням питанням обороноздатності, соціального захисту військових, психологічною реабілітацією ветеранів АТО/ООС та військово-патріотичним вихованням молоді.

Пресслужба політичної партії «Сила і Честь»