Анна Політуча: я думала про «Слугу народу», але «Голос» мені ближчий

Анна Політуча — кандидатка від партії «Голос» по 144-му виборчому округу, у якому вона конкурує з Сергієм Капліним, Олександром Мамаєм, Сергієм Чередніченком та кандидатом від «Слуги народу» Дмитром Нальотовим. Вона є донькою Ігоря Політучого — одного із засновників КБ «Аерокоптер», яке виготовляє у Полтаві гелікоптери. Наразі Анна Політуча має власний туристичний бізнес.

— Перед інтерв’ю погортав твою сторінку у Фейсбуці — сім’я, друзі, подорожі. Але принаймні до початку виборів складалося враження, що її веде людина, яка взагалі не цікавиться політикою і тим, що відбувається у місті. Полтавські активісти постійно щось коментують, репостять новини — у тебе цього немає. Чому?

— Я вважаю, що потрібно не фотографіями і словами щось показувати, а реальними своїми діями. Я беру участь у різних прибираннях: ми завжди їздимо з дитиною прибирати Дендропарк, за Білою альтанкою було прибирання, ми брали участь і в толоках тощо. Я не соромлюся такої роботи, не цураюся цього, ми беремо рукавиці, кульки сміттєві, йдемо збираємо сміття. Також я займаюся і благодійною діяльністю, допомагаю хворим діткам, але я не вважаю потрібним виставляти це на показ. Якщо мені щось не так, чи я проти чогось, я не буду поливати людину брудом у Фейсбуці чи Інстаграмі. Я підійду до неї і скажу про це в очі. Фейсбук — це, в першу чергу, для родини. Для політики можна створити спеціальну політичну сторінку, і там уже виставляти свої політичні діяння.

— Наскільки я розумію, ти не зовсім новачок у політиці — у 2015 році балотувалася до Полтавської міської ради від політичної партії «Сила людей»? Тоді їй зовсім трохи не вистачило, щоб пройти прохідний бар’єр.

— Так, було. Чим мені подобалася «Сила людей», що там теж без олігархів, були людські ідеї. Вони не просто займалися піаром, а й давали можливість навчитися. Так, я їздила на навчання від цієї партії — була програма, як балотуватися жінкам. Бо зараз дуже мало місць, де можна навчитися професійної політики. Я вдячна їм за це.

— А що сталося, чому ти пішла з цієї партії? Адже вона і зараз бере участь у виборах.

— Подальшого розвитку, як такого, не відбувалося. Принаймні, свого розвитку я там не бачила, тому пару років тому я вийшла з партії та займалася самостійно тими справами, які я вважала потрібними — на користь нашого міста, безпосередньо того району, де я проживаю.

— Наприклад?

— Благоустрій території, допомога сусідам... Я людей не підбурювала на якісь акції протесту. Власними силами, що я можу зробити чи допомогти: покосити траву, чи вирвати бур’яни, чи посадити квіти — це, звісно, я роблю, але не виставляю такі фотографії на показ. Я вважаю, що кожна нормальна людина і так це робить, тому не потрібно цим пишатись і хизуватись.

— Коли обирала нову партію, не думала піти до «Слуги народу», як це зробили, наприклад, Андрій Боблях і Дмитро Нальотов?

— Я думала над цим, але «Голос» мені ближче.

— Як опинилася в «Голосі»?

— Теж подала анкету через сайт, потім зі мною зв’язалися.

— Всі кандидати при реєстрації в ЦВК сплачують заставу 41730 грн, яку не повертають у разі програшу. Ти сплачувала її зі своєї кишені?

— Ні, сплатила партія. Я думала над цим питанням, розмовляла з друзями, родичами, знайомими, то вони сказали: Аня, якщо бачиш у собі сили, то ми допоможемо тобі з цим внеском, все нормально, іди. Звісно, я зраділа, коли дізналася, що це партія буде сплачувати, а не я особисто.

— А на діяльність партії ти витрачаєш власні кошти?

— Я витрачаю кошти на власну агітаційну кампанію.

— Якщо партія платить за тебе внесок, не боїшся, що таким чином ти у певній мірі стаєш залежною від партії та тих людей, які її фінансують?

— Не боюся. Я така людина, яка має власну думку, і якщо у партії в якийсь момент розійдуться погляди з моїми, то я не буду ні під кого підлаштовуватися. Я своїх принципів не поступлюся.

— Вакарчук постійно говорить, що потрібно змінити Раду і потрібно привести нових людей у політику. А що не так зі старою Радою? Тим паче, що у нинішньому складі 60% — це як раз «новачки», які раніше не були депутатами.

— Я не знаю кожного особисто. Можливо, там є непогані люди. Але, можливо, їм не вистачило якоїсь сміливості чи волі, щоб запровадити свої зміни. Можливо, вони якось підлаштовуються під стару владу.

— Чому думаєш, що саме ти зможеш?

— Я сподіваюся на це. Я впевнена у собі людина.

— Не вважаєш, що концерти Вакарчука є такою собі «музичною гречкою»?

— Ні. Знаєш, у нього через день концерти, і це така шкода голосу, його організму. І він, не зважаючи на це, безкоштовно виходить і співає, то ця людина заслуговує на повагу. Для мене він є взірцем, тому що він іде і не відступає від своєї ідеї, не каже «вибачте, я зараз не можу, бо у мене голос хрипить» чи ще щось. Він, окрім концертів, бере участь у ток-шоу на телеканалах. Він не у всіх питаннях компетентний, як ми бачили, але людина не може знати все. Ми люди, ми не роботи. В тому і полягає наша сила — щоб ми об’єднувалися зі спеціалістами з різних галузей для вирішення певних питань.

— Кого, у такому разі, можеш виділити з команди Вакарчука? Які люди тобі імпонують?

— Це Інна Совсун, яка пропонує реформи в освіті. Я вважаю, що шлях кожного громадянина — він починається саме з освіти. Людина народжується і вчиться, ми кожного дня чогось вчимося. Тема освіти є найактуальнішою зараз. Екологія й освіта.

— Так, я читав у тебе в програмі, що «потрібно навести лад в освіті, медицині...». Давай за порядком. Що не так із нинішньою освітою?

— У мене дитина вчиться в школі. Я вважаю, що батькам потрібно впливати на те, хто управляє школою. Бо зараз директорів назначають як? (проводять конкурс — авт.). А батьки? Це ж не люди з «гороно» йдуть вчитися у цю школу, а батьки віддають своїх дітей. Це по кожній школі потрібно йти і дивитися, кого поставлять? Або 1 вересня ти приходиш у школу, а там вже новий керівник зі своїми правилами. І батьки ніяк не можуть на це вплинути? Я вважаю, що їх потрібно також залучати до вибору таких керівних посад.

Також я за розвиток «нової української школи», щоб брати фінські методики навчання. Потрібне впровадження командної роботи, щоб діти могли спілкуватися, а не сиділи кожен окремо за своєю партою, сам собі на думці. Потрібно, щоб вони не соромилися ставити свої питання і висловлювати свої думки.

Коли я вчилася в школі, я вставала і питала «а чому так?» і на мене всі так дивилися, так було не прийнято. Розкажу приклад зі свого життя, коли я дуже образилась на вчительку. Я повинна була на шкільному святі грати головну роль, але за три дні до свята її віддали дівчинці, батьки якої зробили цій вчительці подарунок. Я тоді не змовчала, встала і сказала вчительці, що думаю з цього приводу. З такими проблемами я стикаюся і досі, але багато людей мовчать і нічого не роблять. Я думаю, якщо ми замовчуватимемо якісь проблеми, то ні до чого хорошого це не призведе.

— Тобі подобається, як Уляна Супрун реформує медицину?

— Я не дивлюся, хто і як реформує. Я веду здоровий спосіб життя, є спеціалістом по здоровому харчуванню і хворію рідко. Але коли інколи доводиться з дитиною відвідувати медичні заклади, то вони, по-перше, виглядають так, що туди не хочеться заходити, по-друге, величезні черги — у дитячій поліклініці черга до лікаря — це щось нереальне. «Грудничкові дні» — вибачте, але якщо дорослішій дитині погано, то що їй робити?

Я вважаю, що реформувати потрібно і варто прислухатися до людей, які відвідують ці заклади, а не платні клініки, де їх обслуговують по дзвінку. Зробіть окремо відділення для «грудничків», окремо зробіть по районах. Зараз ми підписуємо договори з сімейними лікарями. А що робити людині, якщо вона поїхала в інше місто? Так, там є черговий лікар, але є ще питання благодійних внесків. У нас безкоштовна медицина. Якщо внесок благодійний, то я маю право його не сплачувати. Якщо я хочу віддати свої кошти на благодійність, то я маю 50 гривень — я віддала, маю 250 — я віддала, але коли мені пишуть, віддайте 3000 грн на благодійний внесок, то яка ж тут благодійність? Це явно не благодійний внесок.

— Якщо вже говоримо про благодійні внески та корупцію, то скажи, коли останній раз у тебе вимагали хабар?

— Я так швидко навіть і не згадаю... Мабуть, колись пачку паперу хтось попросив, але не знаю, чи можна це віднести до хабара. Я по таких структурах не ходжу, де вимагають хабарі.

— Але ж ти займаєшся бізнесом. Невже не доводилося стикатися з хабарами?

— Ні, у мене ніхто не вимагав.

— Просто всі політики, у тому числі Вакарчук, наголошують на необхідності подолання корупції. Але якщо запитати когось, коли ти в останній раз давав хабар, то мало хто і згадає.

— Я тобі скажу на прикладі підприємства, де я працювала. Не буду його називати. Там я стикнулася з цією проблемою. Кожній службі необхідно було щось — або виписати якісь пожежні журнали по техніці безпеки, людям сплатити якісь певні суми, комусь потрібно було бензином віддати. З таким я стикнулася, але це велике було підприємство, яке займалося виробництвом. У мене зараз підприємство не таких масштабів, тому зараз до мене, мабуть, і не ходять люди з такими питаннями.

— Але тоді все ж таки доводилося сплачувати хабар?

— Так. Бо без цього неможливо було сертифікувати продукцію, отримати певні дозволи.

— А не пробували якимось чесним способом вирішити питання?

— Пробували. Не вдалося.

— Розкажи про свій нинішній бізнес. Ти є директором ТОВ «Поляр Інвест». Чим це підприємство займається?

— Зараз здебільшого це туристична діяльність. Ми займаємося продажем турів як за кордон, так і по Україні. Але я думаю, що це не якась цікава тема. Розкажу дещо більш цікаве.

У мене багато друзів за кордоном, і багато хотіли приїжджати в Україну. І якось я розіслала своїм друзям пропозицію щодо зеленого туризму. Я взяла в нашому управлінні культури та туризму облдержадміністрації список садиб зеленого туризму по Полтавській області. Там є всі дані, хто власник, номери телефонів, можна зв’язатися. І людям дуже цікаво було б приїздити влітку або восени, або відправляти своїх дітей з великих міст, щоб вони пожили в селі без телевізора, без інтернету, без мобільного зв’язку, і подивилися, як відбувається життя: як ростуть фрукти, овочі, як можна піти на рибалку і зловити рибу, як виглядає корова і як її доять, звідки береться те молоко.

Дуже багато людей зацікавилось, хотіли приїжджати, я вже почала налагоджувати зв’язки, хто може прийняти, як це оформити, але потім мені багато людей написало: «Аня, ми не можемо приїхати і привезти дітей, бо у вас війна». Я пояснюю — у Полтавській області немає війни. Вони кажуть: «там вже до Харкова дійшли, може післязавтра вже у вас будуть, як ми дітей своїх відправимо?» Хто його знає, які новини там у них показують. Ми бачимо одне, вони бачать інше. Моя бабуся, яка проживає у Російській Федерації, коли вона приїздить то каже: «Ви ж не бачите, що у вас відбувається. А я бачу, нам всю правду показують, а вас дурять». Ну як ти будеш з такою людиною сперечатися? Ніяк. Тому вирішили з родичами з РФ та Криму не спілкуватися на цю тему. Родинні зв’язки, на мою думку, більш вагомі ніж політика, яка сьогодні одна, а завтра інша.

— Як спеціаліст по туризму, як вважаєш, чи доцільно у Полтаві розвивати туризм?

— Звісно, у Полтаві багато історичних місць. Я стикнулася з тим, що за кордоном багато людей цікавляться історією і вони приїжджають подивитися на наш музей історії Полтавської битви.

— Музей Полтавської битви цікавий, беззаперечно. Але чи є сенс комусь приїздити у Полтаву, наприклад, на тиждень?

— Дивлячись, що людей цікавить у Полтаві. Якщо пройтись по Соборності, то так — глянув і все. Але ж є і багато інших місць: і оглядовий майданчик, і Біла альтанка і пам’ятник галушці, хатина Котляревського, музей Котляревського — вони вже один день займуть, якщо людина піде і буде дивитися ці місця. Музей авіації і космонавтики займе точно день, якщо людина бере там екскурсію, дивиться, цікавиться. Я його відвідую з дітьми кожного року, дуже подобається. Краєзнавчий музей, музей важкої бомбардувальної техніки у нас на військовому аеродромі. Багато, дуже багато місць. А ще є такі, про які особисто я навіть не знаю. Є люди, які спеціалізуються на цьому, які б могли шикарні екскурсії влаштувати.

— Чиновники постійно говорять, що вони намагаються розвивати туризм. Що вони роблять не так?

— Їх діяльність полягає в тому, що вони пишуть методички, але вони їх ніде не застосовують. Щоб зробити Полтаву туристичним містом, треба, по-перше, зробити нормальні дороги, щоб люди захотіли до нас приїхати і заїхати у Полтаву, а не шукати якийсь об’їзний шлях. По-друге, потрібно зробити велосипедні доріжки. Полтава хоч і невелике місто, але пішки по ньому все ж важко пересуватися

— Велодоріжки — це, мабуть, більше до зручності самих мешканців, а не до туризму?

— Чому? Взяв велосипед напрокат і поїхав собі. Якщо людина турист — вона приїхала, Полтави не знає. На машині — це блукати туди-сюди, тим паче у нас односторонній рух по одній вулиці, по іншій, це не дуже зручно. А так машину поставив, взяв велосипед — вільний простір, свіже повітря, чим це погано?

— Як вважаєш, аеропорт Полтаві потрібен, враховуючи скільки коштів на нього витрачають?

— Потрібен, бо Полтава знаходиться в центрі України. Поруч з Полтавою такі міста як Суми, Кременчук, Решетилівка — з них до Полтави набагато ближче добиратися, ніж до Харкова чи Києва. Та й нам до Харкова далеченько, а до Києва ще далі.

— Чому тоді не літають?

— Ну, це ж не до мене питання, правильно? Літав один авіаперевізник — це SkyUp, якому, на мою думку, вставляють палки в колеса інші авіаперевізники й олігархи, які мають владу, і їх не цікавить, чи зручно це нам, людям, їхати по такій спеці 5 годин до Києва, щоб злітати на море. І багато людей думають, та ні, ми краще тут будемо відпочивати. І це недешева штука — доїхати до аеропорту. Якщо одна людина, це десь 300 гривень доїхати з Полтави до Києва в одну сторону. Якщо це їде родина — це вже як половина туру.

Взагалі, я вважаю, що у нас достатньо місць для відпочинку і потрібно розвивати туризм, зокрема й у полтавському регіоні, тому що багато людей-патріотів, які хочуть провести свій відпочинок в Україні. Ми проводили серед наших туристів опитування: за однакової вартості й умов проживання, ви би залишилися відпочивати в Україні, чи поїхали подивитись іншу країну, то було 50/50. Тобто я вважаю, що ми маємо шанс.

— Ти багато подорожуєш. Є якісь ідеї з-за кордону, які б ти хотіла реалізувати у нас?

— Я не знаю, чи зміниться це за один день. Але коли потрапляєш до іншої країни, там люди бачать, що ти турист і хочуть тобі всіляко допомогти. Мабуть, вони бачать, що це і їхні гроші також, що на них цей бюджет буде поділено і витрачено на те, щоб створити для них гарні умови для життя. У нас, коли турист приїздить до України, то люди думають, як би з нього викачати побільше грошей — це мені, це моє. А держава? Там є, кому брати, там люди розберуться. Це відношення, його потрібно якось змінити, якось показати людям, що давайте будемо більш гостинними, більш привітними, з відкритою душею до тих людей, і вони до нас повернуться з друзями. Скільки разів я була за кордоном, я ніде не бачила, щоб на мене хтось якось дивився не так через те, що я не того кольору шкіри, чи не тієї національності.

У нас є дуже багато цікавих місць, але про них мало хто знає. Мене дуже дивує, коли в тій же Туреччині якась печера, бозна де знаходиться, в ній якийсь нещасний сталактит чи сталагміт, я люди їдуть по 20-30 доларів, щоб на нього подивитися. У нас же є місця і набагато цікавіші — є піраміда у Березовій Рудці, є замок у Шарівці.

Це наші місця, наша історія. Можна і в полі стати, і так розповісти, що люди будуть думати — о, це ж треба таке! А можна стояти на визначній пам’ятці культури і не знати, що про неї сказати. Люди сфотографувалися на її фоні та пішли далі, не знаючи, що там відбувалося і для чого його будували, і який там зміст. Тому проблема не в тому, що пам’яток не вистачає, а проблема в тому, що про них ніхто не знає.

— Екологія — це теж твоя «тема». Тож як ти вважаєш, яким чином можна розв’язати проблему Макухівського сміттєзвалища?

— Я знаю людей, які вже декілька років займаються технологією переробки сміття, яка розроблялася ще при Радянському Союзі, а після розпаду її розробники залишилися в Україні. Технологія полягає в тому, що сміття не спалюється, а на 90% воно розкладається.

— Чому тоді досі цим ніхто не займається? Мамай, наприклад, ще у 2010 році обіцяв будівництво сміттєпереробного заводу.

— Якось я зіткнулася з такою ситуацію, що ми з друзями їздили на Макухівку і зустріли там людей з рушницями, нас далі не пустили. Там йде сортування сміття, тож я думаю, хтось гроші з цього отримує. Ці люди при владі і їм не вигідно прибирати цей смітник. Я за те, щоб цього позбутися. Ви ж погіршуєте життя і здоров’я людей. Це ж пріоритетніше, ніж ті гроші.

— Давай я задам тобі кілька простих питань-маркерів, за якими люди зможуть визначити, наскільки вони поділяють твої думки. Наприклад, як ти ставишся до декомунізації?

— Гарно ставлюся. Я вважаю, що від цього потрібно відходити. Ми йдемо в новий вік, вік нових технологій, де немає суспільного. Якщо вся власність буде суспільною, то відповідальність ні на кого буде покласти. Я вважаю, що кожен має нести відповідальність за ту сферу, яка за ним закріплена. За мною, якщо закріплене здоров’я моєї дитини, благоустрій моєї території, то я не маю права у своєму будинку чи квартирі якісь ядерні відходи зберігати, чи здавати її під те, що шкодить людям, їх здоров’ю. Я несу відповідальність за здоров’я моїх дітей і наступних поколінь.

— До речі, не боїшся, що якщо станеш депутатом, то доведеться набагато рідше бачитися з донькою?

— Я вже кілька років так живу, що практично сама займаюся дитиною. Звісно мені допомагають і колишній чоловік, і бабусі, але в основному я сама організовую весь час так, щоб було зручно зробити і собі, і дитині. У мене вже є великий досвід, тому я не вважаю, що це буде якоюсь проблемою, тим більше, що дитина вже не дуже маленька. Їй сім з половиною років і вона вміє самостійно обслуговувати всі свої потреби.

— Повернемося до «маркерів». Як ти ставишся до гей-парадів? Вони щоразу викликають неабияке збурення у суспільстві.

— Я вважаю, що кожна людина має право на своє віросповідання, на те, яку музику їй слухати, яку їжу їй їсти. Ми не можемо заборонити людям їсти м’ясо, щоб вони стали вегетаріанцями, не вбивали тварин. Так само ми не можемо заборонити людям бути ґеями чи лесбіянками — це їхній вибір. Але я не вважаю, що це потрібно виносити на показ. Я не проти, щоб ці люди десь збиралися, але я проти популяризації цих заходів.

— Як ти ставишся до легалізації марихуани?

— З одного боку мені здається, що це значно поповнило би бюджет України, а з іншого — наші люди, я вважаю, не знають міри у цих питаннях. В багатьох країнах дозволено якусь кількість алкоголю випити і сісти за кермо, але я вважаю, що наша нація ще до цього не готова. Тому я вважаю, що вирішення питання легалізації марихуани потрібно відкласти, і років через 10 повернутися до нього знову.

— А як щодо медичної марихуани, яка може полегшити страждання онкохворих людей?

— Я б легалізувала її, але під наглядом лікаря. У спеціальних місцях, щоб це не було доступно масово, щоб це було під наглядом спеціалістів.

— Як ти ставишся до легалізації проституції та грального бізнесу?

— Я вважаю, що не варто легалізовувати проституцію. Я не вважаю це гарною справою, є набагато кращі професії, і їх дуже широкий вибір, тому можна розвивати себе в якійсь іншій сфері.

З приводу грального бізнесу, то особисто моя думка, я б його легалізувала, але на певних територіях, по типу Лас-Вегасу. Якщо людина досягла 18 років, має свої власні кошти, то може розпоряджатися ними. Тому що гральний бізнес в нас у місті — він є, але чи його хтось «кришує», я не знаю цих схем, ми його не позбулися. І куди йдуть ці гроші? Де податки від грального бізнесу? І прихильники таких ігор виїжджають за кордон, і відвозять свої кошти туди, в ті країни, де це доступно, де це нормально. Якщо люди хочуть віддати свої кошти, чому бюджет України не може їх прийняти?

— Як ти ставишся до легалізації вогнепальної зброї? Кілька років тому навіть була петиція до Президента, яка набрала дуже велику кількість голосів.

— До цього питання я б теж повернулася за кілька років. Мені здається, спочатку нам потрібно навчитися поважати себе, своїх сусідів. А зараз якщо дозволити зброю, то вони повбивають один одного. Поки ми не подолали корупцію, і можна купити медичну довідку, я не бачу доцільним легалізовувати зброю. Коли ми налагодимо ці процеси, і коли людина пройде дослідження у наркологічному диспансері, психдиспансері, отримає довідку, що вона буде адекватно реагувати, отримавши цю зброю — тоді можливо.

— Як ти ставишся до блокування окремих сайтів задля державної інформаційної безпеки?

— Я вважаю, що необхідно блокувати сайти, які несуть загрозу національній безпеці і пропагують тероризм, насилля, принижують честь і гідність громадян України. Такі сайти потрібно блокувати. Я не думаю, що вони потрібні, щоб наші діти могли їх дивитися.

— Більш складне питання. Уявімо, ти стаєш народним депутатом. У Полтаві є проблема, що через борги Полтававодоканалу перед Полтаваобленерго половина міста залишається без води. Це питання досі не вирішено, і цілком можливо, що за кілька місяців воно знову стане ребром. Ти будеш втручатися? Яким чином цю проблему можна вирішити?

— Звісно. Я думаю, що не тільки це питання стане ребром, а ще взимку настане період опалення і воно теж стане ребром. Багато людей не зможуть потягти оплату комуналки. Я вважаю, що потрібно не боротися з наслідками, а працювати на випередження цих проблем. Потрібно на місцевому рівні і рівні держави впроваджувати енергоефективні технології і альтернативні види енергії. Я знаю декількох людей, які в Полтаві займаються питаннями, як зробити свій будинок автономним і не залежати від центрального постачання води чи електроенергії. Я думаю, що потрібно об’єднувати цих людей і державі разом з ними запроваджувати нові технології.

Чому ми повинні сплачувати за якісь неефективні енергоносії, коли, поки тепло дійде до моєї квартири, то половина цього тепла зникне? У нас, як завжди, тільки зробили дорогу, лопнула якась труба, то потрібно її розібрати, потім виникає яма, і це замкнуте коло.

— З впровадженням енергоефективних технологій зрозуміло, але наразі проблема вже є. Водоканал винний обленерго понад 320 млн грн. Ці борги тягнуться ще з початку двотисячних. Як вирішувати цю проблему?

— Я вважаю, що державі потрібно втрутитися у цей процес і якось вирішувати питання з боржниками, бо не завжди боржник є боржником. Я вважаю, що потрібно створити комітет, який би зайнявся цим питанням, зробив би перерахунки, і якось реструктурував борги людям, щоб їм було під силу їх сплатити.

Я думаю, що потрібно залучати спеціалістів, брати якийсь успішний досвід в таких ситуаціях і спиратись на нього. Ми ж розуміємо, що борги старої влади нам треба якось віддавати, але я одна з такою величезною проблемою не впораюсь. Потрібно об’єднуватись і першочерговими ставити не законопроекти з «дематюкації», а на перше місце ставити проблеми, як нам зиму пережити, що нам робити сьогодні, завтра, післязавтра, які наші кроки, щоб першочергово вирішити ці проблеми, бо зима прийде і нам треба буде якось жити.

— Якщо ти не пройдеш до Верховної Ради, є якісь подальші плани? Будеш іти на місцеві вибори?

— Я подумаю над цим питанням. Ми ще не знаємо, хто пройде в Раду. Якщо там опиниться більшість старої влади, то один в полі не воїн, і одним своїм голосом щось змінити майже нереально. Якщо більшість пройде нових людей, з новими поглядами, щоб покращити наше життя, то тоді, я думаю, так, я піду на місцеві вибори.

— Як ти агітуєш людей зараз?

— Я проводжу зустрічі на підприємствах, зустрічі з людьми у дворах. Іноді просто на вулиці запрошую на заходи, які я створюю з командою. Або ми також запрошували на концерт Славка Вакарчука, коли він приїжджав. І тим самим ми спілкуємося з людьми, питаємо у них про проблеми, що б вони хотіли змінити. Багато дуже запитів у мене у соціальних мережах — або пропозицій, або якихось питань, то я теж запрошую людей прийти, поспілкуватись і якось спільно вирішувати ці питання. Людям подобається такий підхід, бо їм ніхто не каже «добре, ваш запит враховано, очікуйте», просто, що ми вас почули. Я такого не кажу, я всіх запрошую до обговорення. Будь ласка, я відкрита людина. Хочете щось мене особисто спитати — спитайте, хочете якусь ініціативу внести — давайте разом, якщо я можу чимось допомогти, я тільки за.

— А взагалі, які враження від спілкування з людьми у дворах, бабусями..?

— З бабусями? В основному кажуть: «Ой, дитино, ну що ж ти, тебе ж там затопчуть, в тебе такі гарні думки, але вони все одно будуть красти. Як же ти — така мала, слабка — це все подолаєш?» Я на такі питання відповідаю, що не така вже я і слабка, і в мене є команда, яка мені допомагає.

— Мені просто здається, що багато людей вважають кандидатів у депутати такими собі мішками з грошима, які ходять по дворах і ремонтують їм щось — лавочки, майданчики, під’їзди.

— Якщо якесь таке питання мені задають, я так кажу: вам треба відремонтувати щось у дворі? Давайте скинемося, на мене теж діліть цю суму. Я теж візьму у цьому участь, я прийду і допоможу вам фізично: стану з вами, буду фарбувати, буду саджати дерева.

— Що робитимеш із бізнесом, якщо оберешся у Раду?

— В мене бізнес зараз так працює злагоджено, що і без мене він працюватиме.

— Наостанок нескромне питання — ти багато заробляєш? На мою думку, виборцям це потрібно знати, щоб розуміти, чи зможе їх депутат бути фінансово незалежним, працюючи на громаду.

— Чи багато я заробляю? Дивлячись, для кого. Для когось може багато, для когось — взагалі мало. Я вважаю, що середній клас в Україні — це люди, які заробляють десь від $1000 на члена своєї сім’ї. Щоб люди могли мати нормальне житло, сплачувати комуналку, могли дозволити собі сходити в кіно, в театр, заправити свою машину, відремонтувати її, відправити дитину в школу, нормально її вдягти, відправити її у якісь гуртки, мати можливість нормально подорожувати. Тому я думаю, людей середнього класу в нас немає. Зараз я поки теж не заробляю тисячу доларів на кожного члена своєї сім’ї, але я вважаю, що до цього слід іти. Я маю на меті створити і собі, і людям, які зі мною працюють, такі умови, щоб ми цього досягли. Ми вже близенько.

Розмову вів Едуард ТКАЧЕНКО