Розмір тексту

«Коли лечу під куполом парашута, у мене таке відчуття, ніби я вдома»

За бортом літака – Наталя Тимошенко За бортом літака – Наталя Тимошенко

Кажуть, земля притягує всіх, а небо — найсміливіших

Я стрибнула з парашутом раз (хоч і в тандемі з інструктором, зате одразу — з висоти 3600 метрів) і навряд чи колись одважуся цей стрибок повторити. Проте в Полтаві є чимало сміливців, котрі піднімаються в небо знову і знову, оскільки не уявляють свого життя без парашутного спорту. Їх не зупиняє навіть те, що цей вид спорту відчутно б’є по кишені (стрибок з десантним парашутом обходиться нині в 250 гривень, зі спортивним — дещо дорожче: у 300 гривень, а за стрибок-тандем з інструктором викладете всі 900 гривень). Ці любителі екстриму «тусуються» в парашутному клубі, який не так давно змінив «дах» — переїхав до клубу дозвілля «Спеллерс» технічного університету. Багатьох із цих людей, «звихнених» на парашутизмі, знаю в обличчя й по імені — усі вони мені надзвичайно симпатичні. Заради того, щоб якусь мить ширяти в повітрі, вони добираються потягом до дропзони, що аж біля Волновахи, що на Донеччині (у Полтаві також є багато місць, де можна було б стрибати з парашутом, проте вони досі заростають бур’янами).

На борту кукурудзникаНа борту кукурудзника

Серед довгожителів клубу — вчитель англійської мови Полтавської середньої школи № 25 Юрій Маканов. Парашутний спорт, за словами Юрія, усе в його житті врівноважує. Юрій уже доріс до інструктора. Навчаючи новачків азам парашутної справи, намагається наслідувати свого колишнього інструктора Володимира Муханова. Захоплення парашутизмом привело Юрія 10 років тому до авіаційно-технічного спортивного парашутного клубу при СПТУ-21.

— Коли, стрибаючи з парашутом, загинув очільник клубу (він же — директор СПТУ-21) Андрій Чепіга, парашутний спорт у Полтаві завмер. Проте знайшлися люди, котрі продовжили справу Андрія Олександровича, — розповідає Юрій. — За ці 10 років я здійснив 21 стрибок з парашутом. Звісно, хотілося б більше, однак зарплата вчителя не дозволяє. Та навіть стрибаючи з великими перервами, я все ж дійшов до вільного падіння. Останнього разу стрибав з висоти 2200 метрів. Висота мене вже давно не лякає.

— Знаю, що парашутистам неприємне це запитання, але не можу його не озвучити: чому захоплення парашутним спортом декому коштувало життя?

— Аналізуємо з новачками всі відеосюжети з Інтернету про НП у небі. Знаєте, яка моя думка? Часто люди розраховуються життям за свої ж помилки, — вважає Юрій. — Скажімо, комусь хочеться почудити, вийти за рамки дозволеного задля більшої кількості адреналіну в крові — і це раз-два проходить. Людина звикає до такого стану безпечності, і рано чи пізно ота звичка зіграє з нею злий жарт.

— Дехто вважає, що захоплення парашутизмом — це свого роду залежність.

— Мені вкрай не подобається, коли так говорять. Повірте, це не залежність, а стан душі. Коли я вперше повис під куполом, у мене було таке відчуття, ніби я повернувся додому. Мене тягне в небо, бо це моє. «Сродна праця», як сказав Сковорода. Можливо, це в крові, не знаю.

Вільне падіння Юрія МакановаВільне падіння Юрія Маканова

Парашутним спортом у Полтаві захоплюються багато дівчат (і хто тільки таке придумав: слабка половина?). Мені цікаво спостерігати, як вони ростуть. Парашутистка зі стажем Наталя Тимошенко задля того щоб мати більше свободи й часу на стрибки з парашутом, залишила навіть пристойну роботу продавця ЦУМу. У Наталі — 56 стрибків. Коли я познайомилася з дівчиною 2 роки тому, вона стрибала з парашутом з висоти 1200 метрів. Нині ж взяла висоту 3600 метрів, освоює вільне падіння. Щоправда, поки що виходить за борт літака разом з інструктором. «Сама ще боюся, — зізнається, -— мені спокійніше, коли хтось летить поряд. Особливо якщо цей «хтось» — інструктор світового рівня (він тренував свого часу збірну парашутистів СРСР) Олександр Нечехов, на рахунку в якого 11 тисяч стрибків. Тож коли мене запитують, чи страшно в небі, відповідаю: ніскілечки, бо стрибаю з самим Олександром Нечеховим. Досі не можу розслабитися у вільному падінні. А коли ти напружений, повітряні потоки починають перевертати тебе — їм це за іграшку. Інша справа — якщо розслабишся. Тоді просто планеруєш, як лист, що падає з дерева. Думаю, визначною спортсменкою я не стану (все-таки парашутизм — дуже дорогий вид спорту), але хоч раз на тиждень одержувати кайф від стрибка з парашутом хотілося б.

Тривалий час Наталя найдужче боялася, щоб про її захоплення екстремальним видом спорту не дізналася мама.

— Мама й досі не знає, що її донька часто проводить вихідні на дропзоні? — цікавлюся.

— Та вже знає, — посміхається Наталя. — Хоча й досі не говорю, коли саме їду на стрибки. Це для її ж душевного спокою.

Два роки тому подруги Тетяна Шаповал і Антоніна Рубан здійснили перший стрибок з парашутом. Про те, щоб залишитися в парашутному спорті, дівчата тоді навіть не думали (принаймні восьмеро з десяти приходять до клубу, раз стрибають з парашутом і більше не з’являються). Нині в Тетяни — 35 стрибків, вона вже спортсменка-парашутистка. А в Антоніни — 31 стрибок, і вона от-от наздожене подругу:

— Уже освоїла висоту 3600 метрів — щоправда, мене ще підстраховує інструктор. Найбільший кайф одержую від вільного падіння. На дропзону тягне знову і знову: коли приїжджаєш туди — ніби потрапляєш у інший вимір...

Антоніна Рубан після вдалого стрибкаАнтоніна Рубан після вдалого стрибка

Коли студентка технічного університету Настя Білоусова вперше прийшла до парашутного клубу, у неї також не було ніяких планів. Та вже після першого стрибка, зізнається, зрозуміла, що прийшла в парашутний спорт надовго. Нині в Насті — 25 стрибків. З огляду на те, що дівчина встигає відвідувати лекції, семінари, займатися ще й туризмом, це не так уже й мало. Що її тримає в парашутному спорті?

— А де ще дістанете такі враження? — запитанням на запитання відповідає Настя. — Хіба можна з чимось порівняти оце відчуття свободи під час вільного падіння? Як і атмосферу на дропзоні — тут просто відпочиваєш душею.

23-річний інженер-механік Олександр Трушин також починав зі стрибків з парашутом. Стрибати зараз, за його словами, не має змоги — через фінансові проблеми. Тож зайнявся пара- планеризмом. «Парашутизм — це в будь-якому разі залежність, — вважає Олександр. — Навіть коли в силу якихось причин перестаєш стрибати з парашутом, оте відчуття польоту хочеться чимось компенсувати».

Вдале приземленняВдале приземлення

А от 34-річний Володимир Петренко, який працює в одній з торговельних фірм, — парашутист досвідчений: у нього майже 450 стрибків. Володимира «перемкнуло» після того, як під час стрибка з парашутом 29 січня 2006 року загинув його друг Андрій Бобриш. Відтоді Володимир не стрибає з парашутом. А оскільки не стрибати зовсім не може, придбав параплан. 

— За перший рік польотів на ньому травмувався більше, ніж за всі 15 років, коли стрибав з парашутом. Парапланеризм — жорсткіший вид спорту і, якщо чесно, дещо нудніший — у парашутизмі було більше драйву, — порівнює Володимир. — От люди думають: якщо немає літака і стрибків з нього, то це вже безпечніше. Насправді ж у парапланеризмі свої «приколи». Буває, перш ніж злетиш, ударишся об планету разів 10–15. Адже з ганчірки потрібно зробити крило. Поки цьому навчишся, самими синцями не відбудешся.

Ганна ЯРОШЕНКО для «Полтавщини»

Останні новини

Полтавщина:

Запропонувати тему