Розмір тексту

На Полтавщині весілля справді веселе

Олена Щербань Олена Щербань | Фото: Наталія Жовнір

У весільному обряді на Полтавщині фігурують опішнянські макітри та глечики

Старший науковий співробітник Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному Олена Щербань зацікавилася весільними обрядами ще 2003 року, коли займалася етнографічними дослідженнями в сільській місцевості Полтавщини. Звідтоді збирає всіляку інформацію, що стосується цих обрядів. Їй допомагають старі люди, які пам’ятають, як усе було в давнину. Особливо цінні відомості дослідниця почерпнула від сестер Марії, Олександри та Парасковії, які родом із села Тарасівки Зіньківського району, і чиє дівоче прізвище було Гончар. Сьогодні це прізвище носить лише Олександра, яка 30 разів була дружкою на весіллях, а сама заміж не вийшла. Олена Щербань вважає небезпідставним застереження, що часто дружкувати не можна, бо так дівчина втрачає багато енергії, яка мала служити влаштуванню її особистого життя. Правда це чи просто так співпало у Парасковії — хто знає...

Олена особливу увагу звертає на використання у весільному обряді глиняного посуду, зокрема знаменитої опішнянської кераміки. Вона вже опублікувала ряд статей на цю тему: «Глиняний перепієць, що відбув п’ять весіль», «Як було в селі весілля, все цвіло», «Весільний обряд у селі Великі Будища», «Сучасні трансформації весільного обряду у селі Велика Павлівка, що на Полтавщині», «Функції глиняного посуду у весільному обряді (на матеріалах Полтавщини)», «Глиняна макітра в побуті жителів села Опішного на Полтавщині» та ін. Молодий науковець Олена Щербань є членом редакційної ради всеукраїнського народознавчого журналу «Берегиня», в якому опублікувала кілька своїх праць, завдяки чому стала лауреатом премії ім. Василя Скуратівського.

журнал берегиняЖурналу «Берегиня»

В одному селі макітру, в якій «росло» тісто для короваю, розбивали, в іншому — ховали на горищі...

В давнину на весіллі дружко носив глечик з міцним напоєм (перепієць) та пригощав гостей. На глечик клали «шишку», випечену з білого борошна, як і коровай. Нещодавно Олена випадково побачила у своїх родичів у селі Писаревщині Диканьського району весільне фото, на якому дружко тримає в руках перепієць. Це фото 1991 року! Як бачимо, давні традиції дожили до недавнього часу, а десь і зараз їх дотримуються. Макітри деінде на весіллях ставилися поряд — бо родини зближувалися. В Опішному макітру розбивали, в інших селах — ховали на горищі... Та коли тісто ще тільки готувалося, усе навколо тієї макітри танцювало! Жінки співали пісні певного змісту, наречену — молоду, чисту — саджали на макітру, нагріту кожухом — щоб тісто росло. Як тісто росте, розмножується, так і вона помножить рід... Поки короваї пеклися, наряджена наречена ходила по селу і запрошувала людей на весілля. А потім усе село співало, гуляло!..

На всі випадки у народу були пісні, які супроводжували обряд від початку до кінця. Якщо молода була сиротою, й пісні були сумні. А взагалі стародавній весільний обряд на Полтавщині був веселим і барвистим, багатогранним. Хоча на весіллі й плакали — мати нареченої, дружки молодої, бо її дівоцтво закінчувалося. Але свекруха раділа, забираючи невістку до своєї хати з приданим.

— Уся інформація про весільний обряд, яку я зібрала, рано чи пізно комусь знадобиться, — переконана Олена Щербань. — Я навіть хотіла б, щоб в університетах відповідний навчальний курс ввели — пояснювали значення стародавніх звичаїв, щоб молодь знала, чому й сьогодні наречені стають на рушник, а в коровай вкладають усю душечку...

«Я вважаю себе українкою і поважаю бога, якого й до мене поважав мій народ — для мене є прийнятним усе, що не суперечить християнству»

— Олено, якщо порівняти сучасну обрядовість із прадавньою, а звичаї, що йдуть від язичництва, з християнськими — що Ви вважаєте прийнятним сьогодні, а що — ні?

— Бог один, але називаємо ми його по-різному. Я вважаю себе українкою і поважаю Бога, якого й до мене поважав мій народ. Для мене є прийнятним усе, що не суперечить християнству. Генетична спорідненість до українства у мене в крові, хоча народилася я ще в радянську епоху, батьки мої були комсомольцями...

— У радянські часи на весіллях горілка лилася рікою, а дехто й зараз, не зважаючи на економічну кризу, не зраджує цій «традиції»...

— На жаль, у нас на весіллях справді багато п’ють, і весілля перетворюється з веселища на... Вважається, що три дні треба випивати. Дуже негарна традиція! В давнину на весіллях пригощали тричі — наливав батько, а дружко з глечиком — перепійцем обходив гостей у проміжках, але в тому глечику був якийсь літр наливки на всіх. Та на весіллі було весело! Раніше співали — не було часу пити. Окрім того, зараз молоді не питають порад у батьків, а батьки й самі не знають, що розповісти.

— Правильність обряду має велике значення для майбутнього молодих? Коли щось зробив не так — чи вважається, що це негативно позначиться на їх долі?

— Є народна приказка: «За „не знаю“ не караю». Але дуже важливі стосунки мами і дочки — нареченої. Мама мусить пояснити багато прадавнього, жіночого.

— Рушник — це оберег?

— Так. Кожна людина у щось вірить. Варто звертати увагу на традиції народу. Зараз вінчання у церкві для багатьох стало модним обрядом, а раніше молоді йшли просити благословення і допомоги у Бога зі справжньою вірою. Під час постів українські обряди були заборонені. Люди намагалися цього дотримуватися, відчували, що це — важливо. Тепер же в одного своя релігія, в іншого своя...

— Традиції Полтавщини суттєво відрізняються від традицій інших регіонів?

— Суми, Полтавщина, Харківщина, Одещина відрізняються одягом, поведінкою, навіть подача страв різна. Але народ, що живе на південній території України, змішується з населенням центру і так далі. Та коли території й сусідні, навіть візерунок на плахті різний. Між Сходом і Заходом є спільне, але багато й відмінного. До того ж, село може бути етнічним, а може його населення складатися з переселенців. Та ще й глобалізаційні процеси змивають традиції, мов хвилею на піску... Ми стаємо однаковими, стає не модно виділятися.

— Ви досліджуєте тільки сільські весілля?

— Так — я вивчаю архаїчне сільське весілля. Але ж серед міського населення багато колишніх мешканців сіл. І в місті дехто сьогодні ще намагається слухати бабусь, чути голос предків. Полтавське традиційне архаїчне весілля не можна порівняти з весіллями інших регіонів. Це весілля справді веселе. А є регіони, де не дозволяється гучно гуляти. Є регіони, де гуляють тільки гості, а молодим не можна.

— Багато людей і досі вірить у прикмети...

— Прикмети дуже живучі. Такими ми, українці, є — віримо, що, не дай Бог, коровай не допечений або підгорілий, то вже недобрий знак. Прикмети «дожили» й до сьогодні.

— Ну, якщо підгорілий коровай і означає, що сімейному життю додадуть гіркоти сварки, це ще не настільки погана прикмета. От у селі Дружба Решетилівського району колись гості настільки перепилися на весіллі, що один зп’яну подавився вареником і помер прямо за столом...

— Це дуже погана прикмета. Поцікавтеся, як живе те подружжя... А взагалі це і є та проблема, про яку я говорила — що гості на весіллях вживають занадто багато спиртних напоїв.

Олена Щербань хоче в майбутньому видати книгу або альбом, де буде зібрана вся інформація про весільний обряд на Полтавщині з ілюстративним матеріалом. Вона вже готує це видання — і назва йому є: «Весільний обряд Полтавщини ХХ-го століття».

Наталія ЖОВНІР, «Полтавщина»

Читайте також:

Теги: весілля

Останні новини

Полтавщина:

Наш e-mail:

Телефони редакції: (095) 794-29-25 (098) 385-07-22

Реклама на сайті: (095) 750-18-53

Запропонувати тему