Координатор call-центру емоційної допомоги: «Дилетанти можуть з простої посттравматики затягти бійців в психіатрію» (частина 2)
Ольга Олексієнко — координатор call-центру емоційної допомоги «АТОЛ», який працює в Полтаві з вересня 2015 року. З нагоди 100 днів роботи цієї ініціативи Ольга розповіла про роботу «АТОЛу», причини, через які бійці відмовляються від психологічної допомоги, проблеми в сфері охорони здоров’я та поділилася думками з приводу того, як зробити адаптацію військових до мирного життя ефективнішою. До розмови також долучився Волдіс Ажубаліс — засновник фонду «Унія 1219».
Першу частину читайте тут.
Ще ніхто не відміняв статистику в державних службах
Д.С.: Які умови необхідно створити в суспільстві для того, щоб бійці мали можливість проходити повноцінну реабілітацію?
О.О.: Нещодавно, мене попросили зробити невеликий статистичний зріз. Я обдзвонювала бійців і запитувала, чи пропонували їм санаторно-курортне лікування, та чи надавалась їм психологічна допомога. І я можу сказати, що всього 30% з опитаних скористалися запропонованим санаторно-курортним лікуванням.
Велика проблема, що можливість такого лікування надається лише самому бійцю. Краще б їм давали змогу відпочити з сім’єю, яку вони рік не бачили. Не 21 день самому, а 12, але з дружиною.
А так їх там збирають такою самою компанією. Вони п’ють перший тиждень. Потім починаються бійки, дебоші. А ті, хто не п’є — їм це взагалі не цікаво. Годують там посередньо, надають якісь базові безкоштовні процедури. А за інші треба платити.
А про психологічну допомогу — це взагалі жах. Вона надається, а вірніше, пропонується за рахунок соціального забезпечення. Дружина одного з бійців розповіла, що коли її чоловік погодився на надання психологічної допомоги — там записали П.І.Б. і проблему (у нього якраз було безсоння, нічні страхи). Ось і вся допомога. І після цього він почав пити. Пити лише тому, що боявся: те, що він розповів негативно вплине на його роботу (він — водій маршрутки). Думав, що наговорив забагато і тепер його звільнять. У нього був нормальний стан, але тепер, після цієї «допомоги», з’явились проблеми. Він вважає, що нашкодив собі. Що залишиться без роботи і грошей, а він — єдиний, хто працює в сім’ї.
Д.С.: Тобто основа проблеми криється на державному рівні?
О.О.: Наші психологи навчені неправильно. Вони, можливо, і гарні спеціалісти, але зовсім не володіють потрібними методиками. Для них найголовніше — скільки людей вони приймають. Ще ніхто не відміняв статистику в державних службах. І для того, щоб лікарю виплатили заробітною плату, має прийняти певну кількість пацієнтів. Тому всі бійці поголовно відмовляються від такої допомоги. Єдиний хлопець з усіх сказав, що він задоволений санітарно-курортним лікуванням. Він поїхав в санаторій в Одесу і там з ним анонімно працював психолог.
В.А.: Ми були на зустрічі з Лілією Гриневич — це голова комісії по науці і освіті у Верховній Раді. В бесіді теж брали участь Ганна Новосад, начальник Управління міжнародного співробітництва та європейської інтеграції МОН України, та начальник правління ліцензування та акредитації МОН України Андрій Швецов.
Ми хотіли, щоб десь в Україні почали навчати посттравматичних психологів. Тому що люди поступово починають повертатися з війни. І це дійсно проблема. Молода дівчина, яка спеціалізується на міжнародних відносинах, розуміла про що йде мова. А інший — чоловік пенсійного віку, сказав, що нехай полтавський університет займається цим, якщо хоче. Спочатку їм треба отримати акредитацію. Вони б 2 роки перевіряли методику на своїх студентах, а потім би вирішувалося це питання. А потім перші студенти б вчилися ще 4 роки. Це мінімум 6 років. І ще незрозуміло, дадуть університету сертифікат чи ні. Таке відношення держави до цього питання нас вибило з колії.
Ольга Олексієнко
Посттравматична психологія — це та спеціальність, на яку потрібно було готувати спеціалістів ще вчора
Д.С.: А як на проблему посттравматичних розладів у людей мали б відреагувати представники сфери освіти?
В.А.: Система освіти має змінюватися. Посттравматична психологія — це та спеціальність, на яку потрібно було готувати спеціалістів ще вчора. А нею ніхто навіть не почав займатися. Коли до України приїздив дуже відомий американський психолог, який отримав визнання після В’єтнамської війни, він сказав одну дуже розумну річ: «Мало хто знає, що 50% американських солдатів, які пройшли війну, окрім того, що 58 000 з них загинуло, сиділи у в’язниці через злочини вчинені з перевищення допустимого рівня агресії. Війна — це не гра. Надаючи допомогу, не можна припускатися помилок. Інакше рано чи пізно хтось з цих хлопчиків знесе Вам голову».
О.О.: До речі, першими, кого тоді почали вбивати ці солдати в мирний час, були саме психологи, які неправильно їх лікували. Вони знаходили в них своїх ворогів. Тож потрібно жаліти свій народ. І ставитись дуже серйозно і обережно до надання психологічної допомоги. Дилетанти можуть з простої посттравматики затягти хлопців в психіатрію.
Д.С. З якими проблемами найчастіше звертаються люди?
О.О.: Комусь не дають посвідчення УБД, комусь землю, безпроцентні кредити, іпотеки. Дружини телефонують з приводу егоїзму, рукоприкладства, пиятики. Це на першому місці. Не треба забувати також про героїзацію. Звичайно, вони всі герої. Але коли вони приходять сюди — про це пам’ятають перші кілька тижнів. А потім починається буденне життя. Бійцю треба ставати за станок і заробляти собі на хліб.
В.А.: Біда в тому, що людям, які повертаються з зони бойових дій, буде важко знайти роботу в майбутньому. Бо вони не будуть визнавати керівництво. Ось уявіть. Вони приходять на завод. І там є майстер. Він не воював, просто працював весь цей час, виготовляв якісь деталі. І коли він вказує цьому солдату на помилки — «ти неправильно щось зробив, ось тут брак», чи запитує, чому той не працює, а стоїть палить в робочий час — починаються конфлікти. Боєць скаже: «Ах ти негідник, я воював за тебе, а ти мені вказуєш, що робити». Може легко дійти і до рукоприкладства.
Є вихід, ми говорили про це з воєнними психологами: робити з них бригади, і ставити бригадиром якогось військового командира, якого вони визнають авторитетом. А якщо перемішати солдатів зі звичайними робітниками — буде велика проблема. Служба соцзахисту вже має на це відреагувати.
Валерій Довженко (справа) і Волдіс Ажубаліс (засновник Фонду Унія 1219)
В нас вже все розписано до січня. У всіх відкрите серце для допомоги
Д.С.: Чи є люди, які телефонують по декілька разів?
О.О.: Так, є наші постійні друзі, в основному це дружини бійців. Вони вже знають всіх волонтерів. Наприклад, одна жінка консультувалася на кожному етапі. Чоловік служив — вона телефонувала, він був на ротації — вона телефонувала, він знову пішов на війну — вона телефонувала, зараз він демобілізувався — вона телефонує. Вважаю, що це показник ефективності.
Д.С.: Наразі існує можливість стати волонтером call-центру «АТОЛ»?
О.О.: У нас є список людей, які хотіли б працювати в сall-центрі. І як тільки буде додатковий набір, я одразу їх повідомлю. Скоріш за все, він відбудеться навесні. І, до речі, дуже багато людей звертається з цього приводу. Коли дивишся їх анкети — у них набагато більш виражена мотивація, ніж у тих, хто приходив до нас під час першого набору. Тоді люди просто казали: «мені цікаво», «можливо, варто спробувати», а зараз у кожного дуже сильна мотивація допомагати. Є сліпий, який телефонував вже двічі. Каже: «Я не бачу, але можу ж говорити. Дуже хочу допомагати».
В.А.: Люди приходять працювати з дуже великою мотивацією. Ті, хто прийшов просто отримати «корочку» — вони не витримують і не проходять відбір. Я взагалі дивуюсь: люди працюють і без жодних проблем безкоштовно приходять на чергування. Не треба нікого змушувати, люди роблять все за власним бажанням. Навіть на Новий Рік. В нас вже все розписано до січня. У всіх відкрите серце для допомоги.
Д.С.: Які подальші плани в «АТОЛу»? На що націлений центр у своїй роботі протягом наступного року?
О.О.: Зараз нам потрібно закріпити результат. Плануємо запровадити цілодобові чергування. А для цього маємо розширити штат волонтерів.
В.А.: В Литві нам одразу запропонували навчити волонтерів працювати в режимі call-центру. Тепер вони приїдуть і дадуть нашим працівникам курс військової теорії. Навіть вже надіслали програму на 6 занять. Їх кваліфікація стане набагато вищою, а отримані знання допоможуть сприймати проблеми фронту більш наближено.
Поки що ми не бачимо сенсу відкривати call-центри в інших регіонах. Навіщо нам це, якщо ми і так приймаємо дзвінки з усіх регіонів. А коли запрацювала служба при Центрі допомоги АТО при Адміністрації Президента, взагалі стало набагато легше. Є номери, куди можна перенаправити хлопців, які потребують соціальну або юридичну допомоги.
Нагадаємо, що телефон call-центру «АТОЛ» — 0-800-20-30-20.