Координатор call-центру емоційної допомоги: «Дилетанти можуть з простої посттравматики затягти бійців в психіатрію» (частина 1)

Деякі з лікарів взагалі не пройшли відбір на навчання

Д.С.: Волонтерський рух є дуже розвиненим в Україні, але, здається, до Вас ніхто не створював call-центрів, які б спеціалізувалися на наданні бійцям та їх сім’ям емоційної допомоги. Як виникла ідея такої ініціативи?

О.О.: Ідея створення call-центру емоційної допомоги належить фонду «Унія 1219». Але передумови для цього виникли ще до того, як з’явився фонд. Ми були на Майдані і побачили очі людей, які пережили розстріли. Одразу стало зрозуміло, що буде потрібна допомога психологічного характеру. Після створення фонду ми почали розвивати цю тему.

Спершу хотіли створити реабілітаційний центр для бійців, але один з представників Міністерства охорони здоров’я Литви порадив починати з меншого і поступово розвиватися. І він виявився правий. Справа в тому, що в Литві вже 25 років працюють такі call-центри емоційної допомоги, створені громадськими організаціями. І працюють доволі ефективно. По-перше, це розвантаження для державної системи охорони здоров’я. А по-друге, не всім по кишені приватна психологічна допомога.

Д.С.: Ваш call-центр є громадською організацією на зразок литовських?

О.О.: Так. Довіра до громадських організацій сьогодні набагато більша, ніж до державних. Люди звертаються до нас анонімно та безкоштовно. Вони називають свої дані тільки якщо самі цього захочуть. Інколи ми навіть не знаємо, звідки нам телефонують.

Д.С.: Чи надаєте Ви іншу допомогу бійцям, окрім емоційної?

О.О.: Коли люди звертаються до нас за допомогою, існує можливість переадресації. Це відбувається в тому випадку, якщо співбесідник потребує більш глибинної допомоги. Ми маємо змогу направити співрозмовників до нарколога, психолога, організацій, які посприяють вирішенню юридичних або соціальних питань.

Крім того, в кожній області України зараз створені центри допомоги учасникам АТО від Адміністрації Президента. Ми також переадресовуємо людей туди. Це дуже зручно, тому що люди іноді не знають куди їм іти. Їх ганяють з одного кабінету в інший, а результату немає. А тут не потрібно «тикатись-микатись». Все просто: людину заспокоїли, зняли стрес та напругу і дали номер телефону, за яким їй допоможуть у вирішенні проблемних питань. До речі, керівником такого центру в Полтавській області є наш волонтер — Валерій Довженко.

Валерій Довженко на борту американського есмінця

Д.С.: Серед волонтерів call-центру, окрім лікарів, є і колишні бійці АТО, і просто небайдужі полтавці. Кому було легше на першому етапі?

О.О.: Насправді, непсихологам було набагато легше на першому етапі. Деякі з лікарів взагалі не пройшли відбір на навчання. Я розмовляла з одним іменитим доктором, який хотів у нас працювати і він сказав, що вантаж його знань тільки заважає. Він проектує на діагноз усе почуте. Так само і я, одразу починаю вибудовувати в голові схему, які б таблетки призначити співрозмовнику. А цього робити якому жодному разі не можна.

Крім того, ми не маємо права наполягати на власній правоті. Звичайно, кожен хоче сказати: «правильно ось так», «роби це», «не роби того». Але тут мова йде про емоційний супровід. І це набагато важче. Ми знімаємо негативні емоції і підводимо людину до самостійного прийняття рішення. Тобто, по суті, людина шукає вихід сама. І коли вона знаходить його, це додає сил і впевненості в собі.

Волонтери на навчанні

Д.С.: А як співрозмовники реагують на волонтерів, які також є бійцями АТО?

О.О.: До бійців АТО набагато більша довіра. Якщо телефонують солдати (а іноді дзвінки надходять з самого «передка»), волонтери, які самі служили, одразу починають запитувати: «А де ти був? Хто командир?». Вони знають, які військові підрозділи існують, кого і з якою інтенсивністю обстрілювали. Співрозмовники одразу відчувають, що це свої, і відкриваються.

Багато АТОшників вважають, що алкоголь і наркотики полегшують їх внутрішній стан

Д.С.: Наразі в Україні не дуже розвинена культура психологічної допомоги. Чи не викликало це у вас якихось сумнівів при створенні call-центру?

О.О.: З самого початку у мене були сумніви. Наші люди не завжди розуміють, що таке психологічна допомога. Вони не звикли до її надання. У багатьох одразу з’являється думка: «Ага, запишуть мої прізвище, ім’я, по-батькові, запишуть, де я працюю — потім будуть проблеми». Але якщо ти надаєш допомогу вдало і кваліфіковано, такі думки одразу зникають. Більше того, починає працювати «сарафанне радіо». Дружини АТОшників дружать між собою. І, як правило, якщо допомогли одній — вона обов’язково розповість про це подружці. А та передасть інформацію ще далі.

Д.С.: Наскільки я знаю, члени сімей учасників АТО телефонують майже вдвічі частіше, ніж самі бійці. Як Ви думаєте, чому склалася така ситуація?

О.О.: Посттравматики не завжди можуть реально оцінити свій стан. Всім здається, що вони здорові. І вони здорові. Але ніхто не знає, як їх психіка зреагує на будь-який подразник. Найбільше від цього страждають дружини. Чоловіки, як правило, мовчатимуть, якщо щось в сім’ї іде не так. Але вони замість того починають випивати, або наодинці, або з друзями. Взагалі, багато АТОшників вважають, що алкоголь і наркотики полегшують їх внутрішній стан. Але насправді вони лише ускладнюють загальну картину. Алкоголізм — це дуже страшна річ для них. І, на жаль, дуже велика кількість людей, які пройшли війну, зараз заглядають в чарку.

Д.С.:А взагалі, як складають відносини в сім’ях у бійців? 

О.О.: Є декілька типів людей. Перші — ті, хто послабше. Вони в армії звикли до команд, коли їм кажуть — іди туди, стріляй сюди. І вони можуть шукати таку сім’ю, щоб дружина віддавала накази. І другий — коли люди йдуть на війну звичайними, спокійними. А повертаються начальниками. Тоді в сім’ї вони роблять воєнізовану частину. Вона агресивні, егоїстичні. І змушують все робити в наказовому порядку.

Ольга Олексієнко

Особливо сильно бояться психологів у Нацгвардії

Д.С.: Ви казали, що чоловіки звикли виношувати проблеми в собі. А чи телефонують Вам батьки? Чи лише матері?

О.О.: Нещодавно дзвонив один батько. Він воював на Кавказі, прийшов з посттравматикою. Так само з посттравматикою повернувся з зони бойових днів на сході і його син. І батько каже: «Я його вб’ю, але врятую від нього сім’ю та сусідів. Я сам чинив так само, коли повернувся з війни. І тепер це розумію, і я знаю, що далі буде лише гірше. І тому краще я покінчу з ним, ніж всі будуть мучитись. Я зараз поклав сокиру поруч з собою, доки вам дзвоню — він повернеться і я його вб’ю». Був дуже довгий дзвінок, волонтер вийшов виснажений, сам себе погано почував, але він зумів надати цьому батьку кваліфіковану допомогу. Той подякував і сказав, що зателефонує ще.

Д.С.: Можливо, у бійців існує певний внутрішній бар’єр, який заважає їм звернутися за допомогою?

В.А.: Так, багато бійців навідріз відмовляються від психологічної допомоги. Вони вважають, що якщо скористаються нею — то все, це діагноз. Особливо сильно бояться психологів у Нацгвардії. Тому що вони там сприймаються, як каральний орган. Якщо підеш до психолога — він напише в анкету, що ти неправильно щось відповів і ти втратиш роботу.

Інша справа, це особливо часто зустрічалося в міліції, коли неугодну людину психологи просто-напросто прибирали. Схема доволі проста. Людина не подобається системі, йде до психолога, кадровик йому телефонує і той робить потрібну анкету. А з анкетою не посперечаєшся. Ти вже не підходиш для подальшої служби. Визнає це і луганський психолог, з якою ми спілкувалися. Він так і каже: «Так, ми — карателі для них. Так, нас не навчили як правильно працювати. Ми не уявляємо як це — інша методика, і ми її не знаємо».

Продовження інтерв’ю у другій частині.

Нагадаємо, що телефон call-центру «АТОЛ» — 0-800-20-30-20.

Денис СТАРОСТІН