День за днем лікаря Яна

Йдуть і їдуть і сьогодні не тільки з України, а й з ближнього зарубіжжя. І також до Касьяна. Тепер уже до Яна.

Затишне подвір`я центру мануальної терапії потопає в зелені. Лавки під дубом так і запрошують присісти. Та маю призначену зустріч із лікарем. Ось піднімаюсь сходами і я в затишній вітальні. Привітна консьєржка пропонує почекати, бо лікар Ян саме на прийомі. За цей час встигаю оглянути апартаменти. Вишуканість і добротність інтер'єру приємно вражають. Напевно, пацієнти звідси додому не поспішають. При такому облаштуванні та з таким персоналом — це не лікування, а відпочинок!

А ось і лікар. Спокійний і врівноважений, на обличчі легка. привітна посмішка.

До цієї зустрічі особисто я знала Яна Миколайовича, як пацієнтка лікаря. Доводилось звертатись. А тепер ось випала нагода поспілкуватись з Касьяном молодшим просто як з людиною.

— Яне, о котрій починається ваш робочий день?

— З самого ранку,- посміхається лікар.

— А точніше?

—  О шостій я приїжджаю сюди й дві години веду прийом хворих. Потім працюю в лікарні, друга половина дня — знову тут, в мануалці.

—  З якими хворобами до вас звертаються пацієнти?

—  В центрі мануальної терапії завжди надамо допомогу хворим на остеохондрози 1-3 ступенів, деформуючі спондилоартрози, протрузії міжхребцевих дисків, грижі Шморля, міжхребцеві грижі вільної локалізації, гострі защемлення міжхребцевих дисків, підліткові хондропатії, сколіози 1-3 ступенів, кіфози 1-3 ступенів, нестабільність хребців.

— І так день у день. Чи не втомлює вас такий щільний графік?

— Я вже звик. Для мене це вже не графік, а спосіб життя. Іншого я вже й не уявляю.

— Скільком пацієнтам доводиться надавати допомогу впродовж дня?

— Якось не підраховував і навіть не замислювався над статистикою. Не маю на це часу.

— Основне місце вашої роботи — районна лікарня. Умови, у яких там доводиться працювати, залишають бажати кращого.

— Так. Ось це якраз і відображає стан нашої медицини. Взяти хоча б те, що лікар мусить самотужки подбати про облаштування свого робочого місця.

— Як це?

— Наведу приклад зі свого досвіду. Так, я на пару з О.Горбенком, завідувачем травматологічним відділенням, обладнали планову операційну. Нам же працювати.

— Тобто власним коштом?

— Саме так. Звісно, це не вихід. Не кожний має на це можливість і бажання. Тим більше лікарня — все таки державний заклад.

— Як ви ставитесь до того, що МОЗ очолює громадянин Грузії?

— Не важливо, хто керує. На мою думку, важливим є результат. А останній, на превеликий жаль, на сьогодні є нульовим.

— Реформи в медиці пробуксовують?

— Я б ці «явища» не назвав реформами з огляду на те, що реформа —це нововведення, яке не знищує основ існуючої структури. Це швидше оптимізація з експериментами в галузі медицини. «А давайте зробимо так. Не виходить? Тоді ось так». А обіцяне покращення не настає. А за всіма цими заходами стоять живі люди.

— І найбільше від цих експериментів потерпає село: зачиняються ФАПи, амбулаторії. Як це відлунюється у райлікарні?

— По-перше, ці непопулярні заходи створили тільки незручності та проблеми селянам; по-друге, хворі до нас надходять вже, м"яко кажучи, тяжкі. За місцем проживання вони тепер навіть першої допомоги не мають можливості отримати. Тому й звертаються до нас вже у крайньому випадку.

— А як очільник МОЗ, з чого б почали?

— З гідних зарплат,- не вагаючись відповідає Ян.- Будь-яка праця має оцінюватись відповідно, а робота лікаря тим більше.

— Чому саме лікаря?

— Тому що саме на сьогодні маємо тліючу медицину й хвору націю. Буде зайвим доводити останнє. Не секрет, що хвороби помітно помолодшали. Отже, саме від рівня медицини залежить здоров"я наших людей, майбутнє України. При цьому лікар повинен мати від держави матеріальне заохочення, а не мізерну зарплатню, яка принижує людську гідність.

— Тобто лікар не повинен перейматись думкою про виживання?

— Саме так. Специфіка нашої роботи полягає в непередбачуваних ситуаціях. Скажімо, замість однієї робочої зміни у відділенні можна затриматись на дві. А вдома на лікаря ще чекає господарство...

— Яку роль на вашу думку відіграє в медицині людський фактор?

— Людський фактор є вирішальним у всіх сферах нашого життя. Якщо ж розглядати стосунки між лікарем і пацієнтом, то я знову нагадаю про гідну зарплатню.

— Тобто заохочення виконувати свою роботу добросовісно?

— Так.

— Якою ви уявляєте медицину України в майбутньому?

— Це, перш за все, якісно підготовлені спеціалісти. І знову нагадаю про гідну зарплатню,- посміхається-. Врешті держава просто зобов'язана розробити ряд програм.

— Тобто?

— Державна програма — це та рятувальна соломинка, яка позбавить хворих необхідності йти з протягнутою рукою до людей та просити гроші, скажімо, на невідкладну операцію за кордоном. Доки матимемо сьогоднішній день, доти в новинах будемо бачити номери рахунків та карток, на які благодійники та небайдужі українці при бажанні можуть перераховувати свої кревні. Погодьтеся, це не вихід — з миру по нитці.

А тим часом нашу розмову переривають телефонні дзвінки. Лікар Ян дає рекомендації та поради, консультує.

— Чи не пропонували вам практику за кордоном?

— Пропонували. До ближнього зарубіжжя.

— То як?

— Це реально. Я не проти попрацювати за межами України. Тобто поділитися досвідом, допомогти, можливо, й самому чогось підучитись. І з цим повернутись додому. Моє місце тут, де жив і працював мій батько.

— Микола Андрійович мав безліч пропозицій не тільки в Радянському Союзі, а й з-за кордону.Відомо, що на всі запрошення мав одну відповідь: «Моя столиця — Кобеляки».

— Цілком підтримую. Центр мануальної терапії — сенс всього життя мого батька.І щоб там не було, я збережу пам«ять про костоправа Касьяна, продовжуючи його справу.

— Географія пацієнтів звузилась?

— Помітно. Не їдуть з Криму, з Донбасу. Не їдуть ще й через погіршення матеріального становища.

— Дід, батько обходились без рентгенівських знімків. Тепер це також є можливим?

— Вони могли собі це дозволити,- загадково посміхається Ян.- Сьогодні ж хворим бажано мати при собі знімки хоч би для перестрахування. Тим більше хвороби хребта значно помолодшали.

— Чи не думали ви запатентувати батькову методику лікування хребта?

— Планую це здійснити найближчим часом. Патент пропонували зробити ще батькові. Чому він не надав цій пропозиції значення, сказати не можу.

У 1982 році вийшла друком його «Монографія мануальної терапії». У 1986 році методичка перевидалась. Це був перший в Радянському Союзі посібник для лікаря- вертебролога. І до цього часу він залишається поки що єдиним.

— Мануальна терапія бере свої початки ще за часів Гіппократа...

— Та, це одна з найдавніших наук. Але цим видом зцілення недужих займалися тільки ті люди, які були наділені особливими здібностями. Батько був саме таким. Цей дар йому передався від його батька, діда, прадіда.

— Ви є представником династії лікарів. Напевно, й синів би своїх хотіли бачити продовжувачами фамільної справи?

— Хотів би. Хотів би, щоб прізвище Касьян і після мене асоціювалось зі словами лікар-костоправ.

— А ваше відоме прізвище вам допомагало в житті чи, можливо, коли й заважало?

— Чи допомагало, не скажу, а ось не заважало — це точно.

— Як пересічний українець, що можете сказати про сучасну Україну?

— Я — не песиміст, я — реаліст. Все надто плачевно. Але вибиратися треба. І медицину піднімати край як треба.

— Країна сьогодні на порозі місцевих виборів. Чи бачите ви себе депутатом міської чи районної рад?

— Бачу, бо є бажання втрутитися у процес державотворення, чи хоч би зробити і свій внесок у розвиток міста й району.

— Якими є ваші життєві пріоритети?

— Для мене немає нічого другорядного. У мене все на першому місці: діти, родина, робота.

— Яне, чи запам«ятався вам якийсь цікавий випадок із практики?

— Випадок? Який там випадок? — здивовано сміється лікар.- Все життя — випадок. Для мене це дрібниці, яким я не надаю значення.

— Чи вважаєте ви себе щасливою людиною?

— Так, я — щасливий, -упевненно відповідає Ян.

— Якби була можливість почати все спочатку, чи змінили б ви щось?

— Можливо... Можливо, як і кожній людині, хотілося б змінити деякі епізоди життя. Решту б залишив без змін, пішов би тим шляхом, яким і йду.

— Про що мрієте?

У відповідь лікар знову сміється.

— На те вони і мрії, щоб по них тільки мріяти.

Розмову знову перериває телефонний дзвінок, знову хтось потребує поради лікаря. Ми збираємось. Йдучи до виходу, помічаю двері з табличкою «Музей». Ян запрошує зайти. Часу обмаль. Тому похапцем оглядаю кімнату й планую прийти до музею династії Касьянів спеціально.

Ми знову у дворі центру мануальної терапії. Вечоріє, сонячні промені ніжно прорізують дубове листя. Саме час помилуватися природою. Тому лавки під дубом вже зайняті пацієнтами-відпочівальниками.

Лікар Ян проводжає мене і поспішає до хворих. Його робочий день ще не закінчився, а новий знову почнеться о шостій ранку. І так день у день.

Розмову вела Світлана МІСНА