Розмір тексту

Полтавська студентка у Любліні: «Нас вчать універсальним поняттям віри, правди та добра»

Оля Верига з дипломом бакалавра Оля Верига з дипломом бакалавра

Оля Верига — полтавка, що уже п’ятий рік навчається у Любліні на соціального педагога. За цей час польське місто ― побратим Львова ― стало для дівчини другим домом. Оля розповіла нам про ставлення поляків до українців, волонтерську діяльність та безкоштовне навчання в Католицькому університеті Любліну.

К.К.: Чому Ти вирішила здобувати вищу освіту саме у Любліні?

О.В.: Важко сказати. Пам’ятаю, одного разу почула на телебаченні рекламу польською мовою. Я тоді у 9 класі в ліцеї вчилася. Перша думка: «яка кумедна мова». Ніби схожа на українську, але по-своєму цікава і гарна. Потім дізналася про Католицький Університет Любліна та Фундацію Івана Павла ІІ (стипендії іноземним студентам ― К.К.). Дізналася більше про університет, його високий рейтинг у світовій спільноті. Так і вирішила подавати документи.

К.К.: Як довго Ти вчила польську мову? Важко вона Тобі далася?

О.В.: Перед приїздом до Польщі я вчила польську 2 роки. Але робила це більше для себе, бо виїзд на навчання закордон здавався малоймовірним. Здавалося неможливим отримувати стипендію закордоном в престижному університеті. Платне навчання в КУЛ коштує 1000 євро/семестр ― тому про такий варіант не могло бути й мови. 

Але після того, як я отримала запрошення на місяць на підготовчий курс в Любліні, мотивація вчити мову прямо-таки підскочила! Вже на першому курсі зрозуміла, що найкраще вивчу мову тільки тоді, коли буду перебувати якнайдовше серед поляків, якщо не боятимуся говорити (навіть з помилками) чи запитувати незрозумілі слова. Були, звичайно, комічні ситуації, коли в розмові вживала слова подібні за вимовою, але зовсім різні за значенням, або додавала до українських польські закінчення. Зараз говорю польською без акценту, деколи навіть прикро, якщо поляки не розуміють з вимови, що я ― українка. Тоді сама починаю про це говорити ― вони дивуються.

К.К.: Важко було переїхати закордон?

О.В.: Не можу сказати, що було зовсім легко, бо як би ти не знав мову, все-таки, це інша країна, інші традиції, і перш за все ти тут — гість. Багато чого не розуміла на початку. Такий період адаптації тривав, мабуть, рік. Потім звикла. Зараз Люблін ― мій другий дім. Адже вже 5 років, як я тут вчусь. Додому їжджу на свята, і влітку ― на місяць. 

Оля Верига

К.К.: Яке ставлення місцевих до українців?

О.В.: Загалом хороше. Але залежить, яких місцевих і до яких українців. Взагалі-то Люблін дуже багатокультурне місто. Його називають також містом студентів. Кількість українців останнім часом дуже збільшилась. Навіть в громадському транспорті дуже часто чути російську (суржик), рідше ― українську мову. Тому у Любліні звикли до українців-студентів, українців-робітників. Тут також треба підкреслити, що поляки досить охоче приймають українців в університети чи на роботу, бо наші люди дуже працьовиті та відповідальні. Від початку війни на сході Україні поляки все частіше цікавляться та переймаються усією цією ситуацією. Нас в університеті дуже часто запитують, як наші родини, чи в безпеці. Кажуть, що вони за нас. Але, з іншого боку, як би не було прикро про це говорити, у зв’язку з великим напливом емігрантів зі Східної України загальне ставлення до українців (я б навіть сказала, більше до українок) останнім часом погіршилось.

К.К.: А що відрізняє, на Твою думку, поляків від українців?

О.В.: Цікаве запитання. Ми ж слов’янські народи, а тому ― подібні. Такі ж відкриті, гостинні. Ну, хіба що поляки більше люблять нарікати на життя. 

К.К.: Справді? Важко повірити!

О.В.: Ну, зустрінуться ― і давай розповідати одне одному, як їм погано і у кого гірше.

К.К.: Чим Ти займаєшся у Польщі, окрім навчання? Ти мені якось обмовилася про волонтерську організацію. Є така?

О.В.: Так. Крім навчання я ще волонтерю у двох організаціях. Перша ― МП3: «Prawda. Pokój. Pomoc. Ukraina» («Правда. Мир. Допомога. Україна» ― К.К.). Створили ми її зовсім нещодавно, у зв’язку з останніми подіями на Україні. Можна сказати, що ідея виникла одного вечора за чашкою кави в польсько-українському гурті. Правда, я приєдналася трохи пізніше. Перебуваючи тут, у Польші, ми розуміли, що дуже хочемо чим зможемо допомогти постраждалим від війни людям. 

Тож, почали з малого: зробили декілька новорічних прикрас та пропонували їх людям. Хто скільки дасть грошей. Потім було більше бажаючих робити ті прикраси. Пізніше розіслали по знайомих запити і записували речі першої необхідності, яких потребують сім’ї постраждалих. Потім ходили по школах з презентацією, в якій розповідали про реальну ситуацію на Україні. Дякувати Богу, щораз більше людей зголошувалось нам допомогати. 

Майстерня Майстерня

Перед святами нам вдалося назбирати та передати в АТО для наших бійців карету швидкої допомоги та легковий автомобіль. Декільком родинам вдалося зібрати їжу та одяг першої необхідності. Минулу неділю нам вдалося продати речей на 2000 злотих. Зараз ми працюємо над організацією благодійного концерту і покладаємо великі надії на нього.

Друга «справа серця» ― це допомога дітям з розумовою неповносправністю. Вже 2 роки я волонтерю у спільноті «Віра і світло», яка працює з дітьми з різними формами розумової неповносправності. Радість, щасливі посмішки дітей ― безцінна нагорода. 

К.К.: А все-таки, чому Ти обрала саме КУЛ? У Польщі ж є ще багато інших рейтингових університетів ― Яґеллонський, Варшавський...

О.В.: Бо це університет, де вчать християнським цінностям. Слово «католицький» в назві не значить, що тут вчать на монахів та монахинь або що ми живемо в монастирях. Просто крім великого багажу предметних знань нас вчать універсальним поняттям віри, правди та добра. 

А ще КУЛ відомий не тільки в Польщі та у нас, але й у багатьох інших країнах світу. Коли я була в Німеччині та в Італії, моєю візиткою було «студентка КУЛ». Цей університет знають і поважають в усьому світі. 

Оля у церковному хорі Оля у церковному хорі

Також мене заманила багатокультурна атмосфера і цікаве студентське життя. Мене оточують люди з Білорусії, і з Казахстану, і з Узбекистану, Литви, Латвії, Китаю, Америки. І це дуже цікаво ― пізнавати культуру, мову інших країн! І, як виявилося потім, мені подобається брати участь у міжнародних наукових конференціях та дослідних проектах. Зараз я беру участь в одному такому проекті, і якщо все буде добре, то влітку піду на платне стажування.

К.К.: Як минула перша сесія, пам’ятаєш?

О.В.: Пам’ятаю. Було важко. У нас на першому курсі було багато теоретичних занять, багато екзаменів. Польська термінологія, майже всі екзамени ― письмові. Але якось більшість викладачів з розумінням ставились до нас, іноземців. Наскільки це можливо ― допомагали.

А через тиждень остання сесія ― і я вже зовсім не переймаюся.

К.К.: Що потрібно було зробити, аби вступити до Любліну на стипендію?

О.В.: Потрібно перш за все знати польську мову. Але ще важливіше ― бути людиною розумною та цілеспрямованою. Знати, чого хочеш, і не боятися це реалізувати в житті, попри всілякі перешкоди. Зараз з’являється все більше стипендіальних програм, за якими можна виїхати на навчання закордон на термін від 3 місяців (наприклад, на практику) до 3-5 років (3 роки ― бакалаврат, та 2 роки ― магістерка).

К.К.: Чи плануєш Ти після навчання повернутися в Полтаву?

О.В.: Так. Але не знаю, як швидко це буде. Життя покаже. На даний момент я планую продовжувати навчання.

Розмову провела Катя КРОЛЕВСЬКА

Останні новини

Полтавщина:

Запропонувати тему