Розмір тексту

Полтавський доброволець врятував побратимів від артобстрілу

Віталій Пробийголова Віталій Пробийголова

Віталій Пробийголова отримав десять осколків від артобстрілу накривши собою інших

Місяць тому Віталій Пробийголова, доброволець 128-ї гірсько-піхотної бригади, отримав поранення під час бойових дій на сході України. В його тілі було дев’ять осколків, один пройшов наскрізь. Зараз ще залишається п’ять. Сьогодні боєць прийшов до нашої редакції, розказав про бій, в якому постраждав, та згадав убитого командира.

— Віталій, розкажіть коли і як Ви відправилися на війну.

— Це було 18 серпня, під час третьої хвилі мобілізації. Спочатку прийшов до військкомату, а потім поїхав до Десни Чернігівської області в навчально-курсантський центр. Нас навчали професійних навичок, ми були зенітчиками. У 128-й бригаді ми почали служити із 29 жовтня. З 10 листопада ми вже були у зоні АТО. Спочатку приїхали до Артемівська, а потім нас розприділили по наших опорних пунктах, блок-постах. Мене призначили на посаду командира відділення.

— Згадайте свій перший день на війні.

— Була нормальна, звичайна ситуація для зони АТО. Ми розуміли куди ми їдемо, що ведуться військові дії. Був психологічний відбір. Ночували ми в бліндажах і перекриттях. Спочатку люди запитували: «Чому ви до нас приїхали? Ось прийдуть наші, ваших виб’ють і ми будемо знову добре жити». Але потім ті, хто кричав: «Ось прийдуть наші», прибігли до нас і кричали: «Ой, ребятка, не уходите». Це після того, як їх почали перемішувати із землею у їхніх же домівках, накривати системою залпового вогню БМ 21, «Град», САУ, — важкою артилерією. То люди зрозуміли, що це не ті «наші», яких вони очікували.

— Коли стався перший бій?

— Ми приїхали на позицію, розвантажували свої речі, рюкзаки, продукти харчування, воду, набої і нас відразу почали накривати мінометами. І перший бій, який ми навіть не тримали, а так, повідстрілювалися та й позалягали, бо ми не знали, що так швидко буває, буквально в перші секунди. Нас накривали протягом трьох годин. Це була, як візитка, що ми заїхали в «ДНР» чи «ЛНР». Після цих обстрілів до вечора було більш-менш тихенько, після мінометів працювали автоматами. На другий день ми почали займати оборону, займатися вивченням території, визначали відстані та перевіряли звідки ведуться обстріли. А там нелегальні копанки, ціла система із п’ятьма входами і виходами, за допомогою яких вони могли підходити максимально близько, за 300 метрів, з’являлися, як гриби з нівідкіль. Потрібно як мінімум два-п’ять днів, щоб зорієнтуватися.

— Хто знаходився по ту лінію вогню?

— Було присутнє місцеве якесь там населення, але це не соціально благополучне населення, люди, які хоча б закінчили одинадцять класів. На вигляд вони скидалися на дрібних хуліганів, алкоголіків, бомжів. Бачили ми їх, під час обстрілів не було професіоналізму. Людям дали зброю, але не пояснили як стріляти. Вони думали, що якщо летить воно в нашу сторону, то десь потрапляє. Але були і казаки, і чечени. Біля Фащівки стояли лише російські війська, це за сім кілометрів від нашого опорного пункту. Ми їх особисто не бачили, лише помічали, як звідти виїздили два нові танка. І дійсно, одне діло їздити на танку, а інше вести на ньому бій, рухатися і воювати. Для цього потрібен професіоналізм, якого не отримаєш за два місяці, там потрібні роки практики. Був помітним професіоналізм.

— У Збройних Силах України озброєння не поступалось?

— І в нас було нормальне озброєння, нічим не поступалося, але ж ви розумієте, що останні років двадцять нашу армію зливали.

— Які успішні бої 128 бригада провела?

— Різні бої були. Але інколи були такі випадки, що нам потрібно було іти на штурм в переломні моменти. Розумієте, коли ти знаходишся на одній і тій же позиції, до тебе рано чи пізно пристріляються. Був момент, коли вони виснажилися і не було їхнього гумконвою із Росії, тоді можна було трішки піднатиснути. Це стратегія.

— Втрати у бригади теж були, загинув Андрій Покладов, командир зенітної батареї 128 бригади.

— Я не знаю, як загинув Андрій Покладов, тому що на той час я уже був поранений.

— Коли Ви поранення отримали?

— 23 січня, місяць тому. На той час ще Андрій Покладов був нашим взводним, сам родом із Кременчука, та ми всі були із Полтавської області. Весь наш взводи зенітчиків сформували. Поранення я отримав під час артелерійського обстрілу. З 18 січня почався щільний вогонь. А уже в двадцятих числах за добу п’ятдесят залпів із «Граду» летіло в нашу сторону за добу. Це лише із «Градів», а ще стріляли із різних гармат, мінометів, АГСів. Коли відстрілювалася артилерія, починали підходити танки і піхота. Всі були на позиціях, лише частково ховалися і поверталися на позиції, оскільки їх необхідно було тримати. Ми від них були за 500 метрів, піхотинці могли за десять хвилин спокійно підійти і закинути гранату в бліндаж. Запеклий бій почався з 12 годин, а поранення я отримав близько 15:00. Я пішов до своєї зенітки. Ми прийняли бій і почали стріляти куди нам скеровували. І в один момент міни почали падати близько, мені кричали, що необхідно вже ховатися, але я засік звідки, наскільки точно працював АГС, вони його час від часу переносили. Я туди спрацював, але в мою сторону теж летіли заряди, я відчув свист характерний. І в цей момент я зірвався і подав хлопцям сигнал: «Воздух», це означало, що всім необхідно до укриттів. Я розумію, що міна вибухає і встигаю їх обняти. І міна вибухнула позаду мене. Але я не втратив ні свідомості...

— Ви собою друзів накрили?

— Це все було підсвідомо. Я просто притиснувся, якби ми були врозсип, нас би всіх «начинило».

— У них ніяких поранень не було?

— Ні, у них також були мінімальні. В одного один осколок витягнули, а іншому два в стегно потрапили.

— А у Вас?

— А у мене десять. В ногу, руки, шию. Одне правда було наскрізне. Два витягнули.

— Свідомість Ви не втрачали.

— Ні. Я ще тримав бій, ми відстрілювалися, тримали позиції. Я був у стані афекту. У мене була перебита стегнова вена, я перетиснув її. Пішов до хлопців, один сказав, що все нормально, в іншого рука, у другого нога. У мене запитали, що зі мною, я відповів, що все добре. А мені говорять, що я весь у крові. «Може від вас обляпало», — відповів.

— Ви не відчували болю?

— Я відчув сплеск теплий, а потім пульсацію крові по нозі.

— Ви могли стекти кров’ю.

— Міг, звичайно, але ж я перетиснув вену. Потім пішов до хлопців, мені надали допомогу. А хлопці із легкими пораненнями продовжували воювати. Потім бій притих, ми поїхали в Чорнухине, мене посадили у військову швидку. Мене оглянули і повезли в Дебальцеве. Там сказали, що у них немає місць. Далі мене повезли у Світлодарськ реанімобілем. Там мені вже надали кваліфіковану допомогу. Але на даний момент ще залишилося п’ять осколків в мені: два в руці, два в нозі і один в шиї.

— Чому їх не витягли?

— Як мені пояснили лікарі, всі осколки витягуються або в перші десять днів, або вже потім через три місяці. Оскільки під час цього колють обезболююче, потім сильний антибіотик, який не можна колоти більше 10-14 днів, оскільки це викликає рецидив організму і може виникнути токсикоз і цироз печінки.

— Кошти на лікування Вам хто надав?

— Зараз я лікуюся за рахунок державних коштів. Нині я перебуваю на амбулаторному лікуванні.

— Після лікування, за потреби, Ви повернетеся в зону АТО?

— Якщо буде потреба, я вилікуюся, то навіть не задумуючись повернуся.

— А коли вирішили відправитися туди, які мотиви були у Вас?

— Я відбув Майдан, фактично від самого початку, з грудня. Там воювали за державу — за Україну, щоб це була не просто назва, а дійсно суверенна держава. Я «хороші» травми на Майдані отримав, мені зламали ключицю, вибили зуби і поламали ребра. В АТО я відразу не міг їхати, для мінімальної реабілітації мені необхідно було пів року. Свідомо я був готовий іти туди, але фізично ще не міг. Коли лікарі підписали мені довідки, що я можу бути придатним, в той час я одразу і пішов до Збройних сил.

Ілона ЧОРНОГОР, «Полтавщина»

Останні новини

Полтавщина:

Наш e-mail:

Телефони редакції: (095) 794-29-25 (098) 385-07-22

Реклама на сайті: (095) 750-18-53

Запропонувати тему