7 днів у окупованому Донецьку — розповідь полтавки

У передноворічний час виявилося, що з квитками на Донецьк проблеми. На поїзд Київ — Костянтинівка (раніше Київ — Донецьк) квитки скінчилися ще раніше, на автобуси в тому напрямку теж годі шукати місць. На це є часткове пояснення — не всі рейси відновили свій рух, але, судячи з ситуації, охочих поїхати до Донецька чимало. Особливо активізувалися громадяни під час так званого перемир’я, і вирішили принаймні на свята повертатися додому.

Дорога

Єдино можливий запасний варіант — добиратися з пересадками через Дніпропетровськ, звідки в зону АТО йде значно більша кількість транспорту. З Димитрова Донецької області до самого Донецька квиток коштує 50 гривень. Місцеві кажуть, що ще влітку було ледь не вдвічі дешевше. З огляду на складну ситуацію з грошовим забезпеченням на окупованих територіях, подорожі навіть у сусідні населені пункти стали ледь не розкішшю. У людей часто немає готівки заплатити за квиток.

Поруч в автобусі сідає молода дівчина. Обурюється вартістю проїзду, і з того в нас зав’язується розмова. Їй 21рік, вона повертається від батьків із Димитрова додому до Миколаївки.

— Зараз виховую сина. Чоловік працює на шахті, заробляє 3,5 тисячі гривень, але платять їх нерегулярно. Перед Новим роком трохи дали, та не всю суму. Він пішов на шахту працювати, коли одружився. А до того був у школі психологом, свій фах здобував у Криму. Однак самі розумієте, які зарплати у школі, а родину треба годувати, тому і став шахтарем, — трохи ніяково розповідає дівчина історію своєї родини. Сама вона до декретної відпустки теж працювала у школі — лаборантом, за що мала півтисячі гривень зарплати. Оскільки родина проживає на території, підконтрольній Україні й у відносно тиловій зоні, життя її можна назвати спокійним. А от влітку вимушені були тимчасово тікати з дому. Коли були обстріли, їздили до сестри в Дніпропетровськ, пробули там три місяці. Бо з малою дитиною на руках у підвалі сидіти не хотілося.

Зимова дорога, що пролягає зоною проведення АТО, оманливо спокійна: сніг приховав під собою небезпеки замінованих полів, розкурочену вибухами землю, покинуті й діючі бліндажі та окопи.

На останньому перед фактичною буферною зоною українському блокпосту військові перевіряють документи, чоловіків просять вийти на вулицю. Громадський транспорт зазвичай проходить контроль швидше, ніж приватні авто. За кілька кілометрів — перший блокпост так званих ДНРрівців. Бойовики поводяться нервово і зухвало, піднімають голос у відповідь на чийсь необережний сміх: «Зараз всі разом будуть сміятися на морозі біля бочки!»

Так само, як і українські військові, більш прискіпливо оглядають документи чоловіків. Зрештою автобус рушає і невдовзі проминає другий блокпост. На ньому стоїть дорожній знак «Донецьк», що вказує на початок міської зони. М’який знак із вказівника здерто...

Місто

Вечірній Донецьк зустрів негодою, старанно приховуючи свою інакшість. У вікнах багатоповерхівок, як і в будь-якому іншому місті, світиться. Майже порожні вулиці можна списати, наприклад, на заметіль.

Таксист тим часом із надією в голосі питає, чи бува не потяг привіз людей, а тоді розповідає, що донедавна сюди ходив єдиний поїзд, та й той скасували. Відтак в’їзд у місто — лише автомобільними шляхами, та й тих із другої декади січня поменшало після того, як у штабі АТО вирішили впорядкувати рух територією зони.

О 22:00 у Донецьку починається комендантська година, але, як правило, вулиці порожніють заздалегідь: зустрітися з патрулем — сумнівне задоволення. Так само не дуже охоче на виклик їздять і таксисти, далеко не всі погоджуються на ризик заради заробітку. До слова, на новорічні свята, з 31 грудня по 2 січня, обмеження пересування було скасовано. Але в ці дні охочих до пізніх прогулянок більше не стало, за винятком хіба 31 грудня, коли люди святкували Новий рік на центральній площі.

Загалом у передсвяткові дні Донецьк, місто-мільйонник, мав вигляд спустошеного. Поодинокі авто на центральних дорогах, жодного подарункового ажіотажу, безлюдні парки.

Місцеві кажуть, що черги в супермаркетах напередодні таки були, однак від людей найчастіше можна було почути: «Ми не можемо це дозволити собі», «Для нас це занадто дорого». У невеликих магазинах у самому центрі — жодного ажіотажу. Кілька людей у військовій формі та зі зброєю роблять передсвяткові закупи за чотири години до Нового року. В кошику — нарізки, консерви, алкоголь і багато енергетичних напоїв.

Загалом, торгівля в Донецьку потроху відновлюється, але це стосується передусім великих мереж супермаркетів. Маленькі магазини, вуличні «забігайлівки» зі швидкою їжею програють їм у бою за виживання. На одній із центральних вулиць міста — Артема — «кричать» до перехожих заклики про «розпродаж товару та шалені знижки». Але, судячи з усього, охочих купувати дорогі речі тут небагато. Частину торгових точок власники пробують здати в оренду чи продати, судячи з вивісок — безуспішно. Хоча з другого боку, кілька магазинів елітного одягу не так давно відновили роботу — вочевидь у певних колах таки виник попит на брендові речі...

З ринку пішло чимало міжнародних організацій — зачинено МакДональдс на вокзалі, заправки Окко і WOG теж не працюють. А ще на вулицях міста багато графіті ідеологічного спрямування: від трафаретних закликів вступати до лав так званого ополчення, до експресивних написів нашвидкуруч. Крім того, лишився відголосок «виборів» — агітаційні борди й досі на всіх вулицях міста. На них — заклики голосувати «за мир, труд, незалежність», «за життя», «за процвітання». Вибивається поодинока реклама одного з українських журналів, яка кілька разів трапляється на очі. Втім, саме періодичні видання в кіосках міста годі шукати. Як, у принципі, й будь-яку іншу українську пресу...

Люди

Більшість донеччан у розмовах зізнаються, що над усе хочуть миру. Внаслідок бойових дій багато хто втратив роботу, залишився без житла та засобів існування. Та найтяжче для людей — жити в постійному страху за власну безпеку. Обстріли в місті фактично не припиняються ні на день. Окрім далеких вибухів артилерійських снарядів, не дивина тут і постріли зі стрілецької зброї, які можна чути навіть у центрі.

— Щоночі я лягаю спати, але засинаю лише після валер’янки, постійно щось вибухає. Мені, припустимо, страшно. Дехто звик, а от я не можу. Лежу вночі й думаю: зараз як залетить до нас — і все. У нас тут через будинок снаряд потрапив у квартиру, і там усі загинули. Після цього ми поїхали до сестри в село, пробули там два місяці, але ж не можемо постійно сидіти на її шиї, у неї своїх дітей троє. Ми самі розраховували на те, що зможемо з чоловіком підняти власну дитину, яка народилася ще до початку бойових дій. Зараз не можемо купити їй навіть іграшок, — з тремтінням у голосі говорить донеччанка Олена. Її чоловік Юрій втратив роботу на будівництві, жінка — в декретній відпустці, й на дитину нічого не отримує. По допомогу змушені звертатися до батьків, яким більше пощастило з роботою.

Жителі окупованого Донецька

Хто би міг подумати, що бомбосховища, збудовані понад 40 років тому, стануть місцем прихистку для сотень людей, які втратили житло або мешкають у районах постійних обстрілів. Одне з найбільших бомбосховищ розташовано на шахті «Трудівська», і від фронтової Мар’їнки це місце відділяють якісь три-чотири кілометри. Місцеві жителі кажуть, що влітку кількість людей, які ховалися тут, сягала 250 — 300 осіб, жили фактично на голові одне в одного. Нині мешканців сховища поменшало до 60, та й ті протягом дня одночасно не перебувають у приміщенні: у когось лишилася робота, інші йдуть погодувати домашніх тварин, що лишилися самотніми сторожами у зруйнованих дворах.

— На старості років нам спокою немає. Хто думав, що так трапиться... Здоров’я нікудишнє, дуже надірвалося за останні півроку, стільки горя пережили тут. У нас зараз нерви — з півоберту заводимося, тільки що не так, тебе вже трясе. Ночами буває очей не стулиш, — розповідає про свої будні 80-річна Галина, мати сина-інваліда, яка разом із ним уже півроку живе в бомбосховищі.

Частина людей, чиї хати вціліли, так і лишилися жити вдома, та, зі слів літньої жінки, з осель на вулицю рідко хто виходить погомоніти, бояться, люди стали мовчазні й сполохані.

Родичі Галини живуть у Києві, готові були забрати до себе, але ж за рахунок чого доїхати туди і за які гроші жити, — розводить руками жінка, яка кілька місяців не бачила пенсії.

— Кому я така голодранка потрібна? Пенсії не платять. Скажімо, волонтери б відправили мене безплатно, а там же жити за щось треба, не будеш же на шиї сидіти. Оце і стримало. В мене недавно там брат помер, і чого я не поїхала ще тоді на похорон, могла б залишитися, але ж хто думав, що таке буде?

Історій, подібних до цієї, вистачає — евакуюватися багатьом завадили саме фінансові проблеми. Люди лишилися заручниками обставин, і найтяжче їм переживати навіть не матеріальні негаразди, а той стрес, який накопичився. Вони багато й охоче говорять про свої проблеми, дякують, що їх вислухали. Мало кому в бомбосховищі вистачає сили не плакати, коли розповідають про свої поневіряння. Причому плачуть і жінки, і чоловіки...

Допомога

— Багатьом із цих людей ставлять діагноз «синдром розгубленості». Це коли людина не може дати ради собі в елементарному, коли вона не може адекватно сприймати реальність і не владна фактично над своїм життям, бо не знає, що їй далі робити, — розповідають про своїх підопічних місцеві волонтери з організації «Відповідальні громадяни».

Принципи їхньої діяльності — не брати і не надавати допомоги людям зі зброєю, ні з одного, ні з іншого боку. Але і без того справ і проблем активістам вистачає. Передусім вони намагаються дбати про тих, до кого не доїздять фонди та місії, а таких цілком достатньо, особливо в населених пунктах так званої буферної зони або на околицях міста, де обстріли не вщухають. Мобільність, знання місцевості та орієнтування на конкретні потреби громадян — ось переваги волонтерської групи. Щоправда, зрозумівши специфіку роботи активістів, благодійні організації та фонди, які працюють у регіоні над вирішенням гуманітарних проблем, вступили в більш тісні робочі зв’язки з волонтерами і через них також передають допомогу людям, допомагають із пальним для поїздок.

— На сьогодні ми виокремлюємо дві великі категорії людей, які потребують допомоги. Це родини, які й до військових дій потребували допомоги, маючи єдине джерело доходів — пенсію чи інші соціальні виплати, наприклад, у зв’язку з народженням дитини. Оскільки нині вони цих грошей не отримують, у них взагалі немає засобів для існування. Зараз до цієї категорії додалися ті, хто втратив роботу, а у довоєнний час жив від зарплати до зарплати і не мав заощаджень. Наприклад, телефонує жінка і говорить: «У мене новонароджена дитина, я сиджу вдома, а чоловіка скоротили. Єдина робота, яку він може знайти навіть теоретично, це піти в „ополчення“, а я цього не хочу». Тобто це повна родина, яка нормально жила до початку бойових дій, а зараз опинилася в категорії тих, хто потребує допомоги. Однак отримати її немає звідки, бо молодим і здоровим людям вона в принципі не передбачена, хіба що раз на місяць на дитину, — розповідає співзасновник організації «Відповідальні громадяни» Енріке Менендес.

— Нині у нас фактично не лишилося громадян, які зовсім не потребують допомоги. Постраждали всі. За оцінками економістів, робочі місці на Донбасі внаслідок військових дій втратили від 200 до 500 тисяч осіб, — каже волонтер.

З огляду на такі цифри і тенденцію до їх зростання допомоги чотирьох великих організацій, яку діють на окупованій території, явно недостатньо для подолання накопичених проблем цивільного населення. Досвід доставки гуманітарної допомоги з інших областей майже не поширений, але він існує. Зокрема, греко-католицька громада Донеччини отримала продовольчий вантаж з Івано-Франківської області. Розподілом серед парафіян займалися місцеві священнослужителі. Нині ведуться перемовини про можливість доставки допомоги з Чотківської єпархії, що на Тернопільщині. Парох Донецького храму Святого Миколая отець Михайло Заверчук, який займався розподілом гуманітарки, каже, що віряни Західної України охоче відгукнулися на заклик священиків допомогти парафіянам Донеччини. Переймалися тільки тим, щоби допомога потрапила саме до тих, для кого її збирали.

— Ми як церква маємо керуватися законами любові. І ми не можемо залишити людей в такому важкому становищі, — каже отець Михайло. — Гадаю, якщо все-таки Україна хоче вплинути на історію розвитку Донбасу, вона повинна проявляти закони любові. Бо Христос ніколи не був жорстокий навіть до Іуди, навіть знаючи про його зраду. Ми мусимо любити — до кінця. Це, власне, пріоритети і принципи церкви, і я думаю, вони повинні бути пріоритетами й принципами і влади української...

Олена ЗАДОРОЖНА для «Полтавщини»