Світлій Пам’яті Лариси Леонідівни Безобразової

Лариса Безобразова

14 грудня 2014 року перестало битися серце відомого вітчизняного мовознавця, громадського діяча, президента Слов’янського клубу Полтави, члена Полтавської спілки літераторів, художньої ради Полтавського обласного академічного музично-драматичного театру імені М.В. Гоголя, комісії міськради з перейменування вулиць, комісії з упорядкування творчої спадщини Леоніда Бразова, оргкомітету Премії імені Леоніда Бразова Полтавської обласної ради, комісії з упорядкування літературної спадщини письменника Леоніда Бразова, лауреата премії імені В.Г. Короленка та Леоніда Бразова Лариси Леонідівни Безобразової.

Лариса Леонідівна Безобразова народилася 4 червня 1948 року в сім’ї журналіста і письменника Леоніда Бразова, котрий на той час працював у редакції газети «Зоря Полтавщини». Батько, незважаючи на зайнятість, приділяв багато уваги сімейному вихованню: учив дочок мов (у Лариси Леонідівни була сестра Наталія), вечорами читав їм твори української, російської, світової класики, гуляв із ними містом, розповідав історію Полтави, окремих вулиць.

Лариса Безобразова навчалася у Полтавській середній школі № 6. Шкільні роки навчання були одними з найактивніших в її житті. По-перше, весь час так виходило, що дівчину кудись обирали — комсоргом класу, членом комсомольського комітету школи. Лариса готувалася вступати до Московського фізико-технічного інституту, але буквально за десять днів до подання документів їй випало поговорити з розумною людиною, філологом Петром Дудиком, і вона на все життя закохалася у мовознавство, облишила мрії про тодішню радянську столицю і стала студенткою російського відділення філологічного факультету Полтавського педінституту. Петро Семенович Дудик, тоді завідувач кафедри української мови і проректор, був її першим науковим керівником та, власне, і хрещеним батьком у науці.

Усі чотири роки навчання Лариса Леонідівна була комсоргом і членом комітету комсомолу факультету й інституту, а ще грала в команді КВН (це був пік його розквіту). Здібна студентка не тільки відмінно навчалася (а згодом з відзнакою закінчила інститут, причому двічі: і російське, й українське відділення філфаку), а й була учасником наукових конференцій, зокрема й всеукраїнських, уже тоді мала публікації, виявляла талант дослідника. Тож на останньому курсі її замість педпрактики відправили на стажування до Інституту мовознавства імені О.О. Потебні АН УРСР (м. Київ), у відділ теорії української мови, яким керував Михайло Жовтобрюх. За наслідками стажування Лариса одержала рекомендацію Інституту мовознавства для вступу в аспірантуру. Михайло Жовтобрюх сформулював їй і тему кандидатської дисертації. Та дівчина стала аспіранткою Казанського державного університету (кафедра загального мовознавства). Отже, Лариса Леонідівна з гордістю вважала себе представницею казанської лінгвістичної школи. Кандидатську дисертацію вона успішно захистила у 1979 році в Києві, в Інституті мовознавства. Головував на тому засіданні академік Віталій Русанівський.

У Полтавському педагогічному Лариса Леонідівна почала працювати відразу ж після закінчення інституту в 1970 році, спочатку погодинно, а з 1975 року — на постійній основі. Пройшла всі щаблі службової ієрархії — від асистента до завкафедрою і декана підготовчого факультету. Займалася громадською роботою: керувала інститутською школою вожатого, була головою ради молодих учених педагогічного інституту, а потім і Полтавської області, головою профкому викладачів і співробітників інституту. Тривалий час очолювала довузівську підготовку абітурієнтів, зокрема й факультет майбутнього вчителя, була головою методичної ради університету.

Багато працювала зі студентами іноземцями — казахами, узбеками, вони досі її не забувають, і виросли з них хороші фахівці, кандидати й доктори наук, завідувачі кафедр і навіть ректори вишів. Контакт зі студентами у Лариси Леонідівни завжди був хороший, двічі її навіть призначали куратором на вимогу і прохання самих студентів (один раз — у казахській групі, а другий — у слов’янській). Іноземні випускники писали їй листи, місцеві заходили додому, а багато й розлетілося по інших країнах, працюють нині у США, Англії, Німеччині, слов’янських країнах.

Славнозвісний Слов’янський клуб нашого міста — це дітище Лариси Леонідівни, яке вона багато років плекала. Клуб об’єднав наукову і творчу інтелігенцію міста, на його засіданнях бувають актори, музиканти, художники, архітектори, письменники, науковці.

Лариса Леонідівна захоплювалася театром. Кілька років вона, використовуючи весь свій авторитет, долучала студентську молодь до храму Мельпомени, організовуючи відвідання вистав. Пані Безобразова часто виступала по телебаченню, писала для газет театральні рецензії, влаштовувала цікаві зустрічі.

Звичайно, час позначається на всіх нас, і Ларису Леонідівну він не оминув. Але душа її завжди залишалася молодою. Вона була інтелігентною, самоіронічною, мудрою, працьовитою, вимогливою до себе й до інших людиною, справжнім професіоналом, інтелектуалом — такою її запам’ятали її вихованці, колеги, друзі, рідні.

Лариса Безобразова починала роботу наймолодшою за віком на кафедрі в педагогічному інституті, а скоро стала й наймолодшим завідувачем кафедри в Україні, отже, їй довелося свого часу керувати своїми ж недавніми викладачами. Майже 40 років життя і плідної роботи віддано Полтавському педагогічному, з яким так тісно була пов’язана вся її сім’я.

Лариса Леонідівна завжди мала багато творчих планів — літературних, наукових, видавничих і громадських. В останні роки вона стала лауреатом обласних премій, членом Полтавської спілки літераторів, була нагороджена чисельними обласними та міського рівня відзнаками. Творчий доробок її розмаїтий, і в усьому проглядає непересічна особистість.

Коло наукових інтересів Лариси Леонідівни було широким: історичний синтаксис, сучасна російська мова, сучасна українська мова, стилістика, аналіз поетичного тексту. Дослідниця підготувала понад 300 наукових публікацій. За її науковим редагуванням видано понад 100 збірників наукових праць Полтавського педуніверситету. Вона була автором передмов до книжок відомих полтавських літераторів (Л. Гейштор, Л. Хоролець, М. Костенка, Л. Нестулі, І. Снарської). Багато писала Лариса Леонідівна з питань літературного краєзнавства — про І. Котляревського, М. Гоголя, В. Короленка, Л. Бразова. Як президент Слов’янського клубу двадцять років вела активну культурно-просвітницьку роботу в місті та області.

Лариса Леонідівна Безобразова була винятково принциповим, наполегливим, працелюбним ученим, надзвичайно щирою, доброзичливою, порядною, інтелігентною людиною, любила життя. Світла їй пам’ять.

Колеги і товариші