Учасник оборони Донецького аеропорту розповів про війну «кіборгів проти зомбі»

В аеропорту день триває від атаки до атаки

— В донецький аеропорт потрапив 15 серпня, частина наших солдат і техніка прибули раніше. Що це за місце уяви не мав, але хлопці телефонували і казали, що Авдіївка це були ще квіточки. Із села Піски на двох «ГАЗ-66» в супроводі БМП і без зброї відправилися на місце призначення. Дісталися терпимо, а потім з кожним днем ставало все тяжче.

Оборону зайняли в новому терміналі, який складається з металевих конструкцій, прострілюється. Поробили собі барикади з банкоматів, сейфів, металевих дверей. Мій танк стояв на нульовому поверсі, від прямого попадання рятував поріжок. День проходить насичено від атаки до атаки. На посту стоїш і біля нього спиш, точніше дрімаєш і все чуєш. Починають з шостої ранку, інколи й раніше. Після першого обстрілу градами, з бетонних блоків залишився щебінь, побило стекла, знаходив пробиту осколком гільзу 30-мм. Снаряди інколи залітали прямо всередину. Якось один вцілив у діжку з соляркою почало усе горіти, підірвалася частина наших боєприпасів, будівельний пил стояв по усій будівлі. Де був пост взагалі усе вигоріло. Наш танк з позивним «Броня» після обстрілу градами ударною хвилею відкинуло метрів на п’ять. А ворожі танки від потрапляння снарядів розколювалися, як горіхи.

Кіборги воюють проти зомбі?

— Звичайно ж у такій м’ясорубці не обходиться без втрат із нашого боку, але сепаратистів знищуємо значно більше, в день буває більше сотні. Наш боєць з локаторної вежі розповідав: «Вночі дивлюся в тепловізор, вони метрів за шістдесят наступають групою близько тридцяти чоловік. Починаю валити так, що відлітають в сторони частини тіла. Ті що йдуть поруч, навіть не пригинаються, а продовжують далі рухатись. Поклали усіх, за ними виходить друга, третя партії і з ними так ж історія. На ранок бойовики приїздять збирати трупи, закидають їх в причіп. Один показав нашому непристойний жест, отримав смертельну кулю від снайпера. В цей час його колеги спокійно продовжують робити свою справу».

Вони наче зомбі якісь: обкурені або наколоті. Нормальна реакція, коли поряд з тобою розірвало людину, хоча б пригнутися чи залягти. Ще одні колеги з села Піски розповідали: «Дивимось по стежці йде бойовик, несе ящик з боєприпасами, знищили пострілом. Наступний підібрав... ящик, переступив колегу пішов далі».

Побутові питання в бойових умовах

Хоч і називають нас кіборгами, але ж ми живі люди. В бойових умовах вирішуємо питання побуту, харчування. Був газовий примус, на якому близько тижня готували, доки не закінчився газ. Для польової кухні дров ніде взяти. Поки робив генератор кип’ятили воду, робили вермішель швидкого приготування. Змогли підключити аеропортовський генератор, але ж самі його зіпсували, бо кабелі переїздимо гусеницями. Відремонтувати ніяк, адже треба виходити надвір, а там пересуватися можна перебіжками, бо снайпери не дрімають. Зрештою перейшли на сухпаї. З часом стали економити питну воду. Дах дірявий, підставляли відра збирали дощову воду і нею милися. На кілька годин невеличким генератором заряджаємо рації, телефони, адже без зв’язку не можна. Кожного ранку, ввечері і по-можливості вдень телефонував дружині та рідним.

Оборонці донецького аеропорту

Хлопці, не жартуйте, 93-ї бригади в аеропорту немає

В аеропорту ми поміняли 72-гу окрему механізовану бригаду, а вже нас 79-а окрема аеромобільна бригада. Я до чого веду, було так туго, що «сєпари» зайшли майже всередину, змушені були телефонувати на гарячу лінію просити підмогу. Нам сказали, що 93-ї бригади в аеропорту немає. Хлопці, не жартуйте, ви в тилу на прикритті стоїте, а там десантники. Сепаратисти наші частоти прослуховували, знали позивні, багатьох по іменах та прізвищах. Постійно пропонували нам здатися і відступити. З нами спілкувався командир позивний «Абхаз», музику вмикали кавказку, навіть українською мовою переконували «не виконувати злочинні накази». Той день 26 вересня був дуже важким, ми відбили найпотужнішу атаку бойовиків. Загинули наших дев’ять чоловік, серед них ротний, якого підбили на БТР, поранених більше двох десятків. Ворожі танки били прямою наводкою і під цим шквалом вогню наша бойова «швидка» вивозила цих солдатів.

Наше перемир’я тривало дві години

— За новинами не слідкували, але нам розповіли про мирні угоди в Мінську. Тільки наше перемир’я тривало найдовше дві години. З кожним «перемир’ям» ставало все важче. Скільки їхніх танків підбивали, все одно наступного дня приїздило ще більше. А за технікою йде піхоти сотні чотири і це не оті зомбі. Коли вночі вбитих перевіряли, забирали зброю, то виявилося, що це російські десантники. Із знайомими з Донецька спілкувалися по телефону, розповідали де живуть бойовики, яка техніка. Передавали далі по старшинству, кажуть не можемо накрити артилерією, бо стоять біля житлових будинків, на подвір’ях дитсадків та шкіл. А взагалі якби не підтримка нашої артилерії, не знаю чи вистояли б. Здавалося інколи вже виходу нема, просили залп на себе і ховалися. Подумки майже кожного дня прощався з усіма.

Сергій Крутько після ротації

Не хотів нас відпускати аеропорт

— Врятували нас бійці 79-ї бригади, ото ми дали ворогові прикурити. Вони залишилися, а ми 3 жовтня рушили назад двома партіями. Першої ночі вивезли БТРами близько трьох десятків чоловік. Наступної ми відходили своєю технікою, половина якої виявилася неробоча, тому кожна машина була забита під зав’язку. Прокладаючи шлях в темряві, бо світити не можна, проломили паркан. Навіть запальничкою, не дай бог чиркнеш, вже поряд будуть вибухи. Моя машина у відповідальний момент підвела. На-півдороги в нехорошому місті, де сидять в посадці «сєпари», і його треба проскочити... в нас спадає гусінь. Спитав у хлопців, кажуть, залазь хіба на броню, а це смерть. Місце голе, але ж не кидати техніку, пішли надягати гусінь. По рації чуємо вони спілкуються, начебто бачать якусь метушню, але не стріляють. Ремонтували хвилин сорок, а мені здалося вічність. З трудом наділи гусінь, вскочили поїхали. Не хотів нас відпускати аеропорт.

Відпустка пролетіла і Сергій повертається в свою військову частину. Куди закине доля не знає, як і не здогадувався тоді. Каже толком ще не відновився від пережитого, проте відступати не в його правилах.

— Розумію тих людей, які не пішли захищати Україну з різних причин та міркувань. — каже боєць 93-ї бригади. — Та коли знайомі розповідають, що просяться у військкоматі, візьміть, я маю досвід. Їм відповідають, поки що, не потрібні. Як же не потрібні? Не були вони на передовій.

Володимир СУЛИМЕНКО