Полтавець Сергій Крутько повернувся із м’ясорубки в Авдіївці та в Донецькому аеропорту

Про оборонців донецького аеропорту говорять, як про справжніх героїв. Люди зі сталевими нервами під шквальним вогнем і постійними атаками сепаратистів тривалий час утримують цей стратегічний об’єкт. За мужність і витривалість вороги прозвали українських солдат «кіборгами». Серед їх числа є хлопці з Полтавщини, яким у складі 93-ї окремої механізованої гвардійської бригади довелося провести в цьому пеклі чи не найбільше часу без ротації. Після майже двомісячної оборони аеропорту Сергій Крутько з Великої Багачки отримав заслужену відпустку. Солдат зізнається, вже навіть не сподівався вийти з цієї м’ясорубки живим і неушкодженим.

Біля воєнкомату бабця перехрестила на дорогу

— У 2003-2004 роках я служив у збройних силах України. Шість місяців освоював навички зенітника в «Десні», потім перевели на Західну Україну. В цивільному житті займався ремонтами квартир. Через десять років мене призвали знову, 2 квітня вже був в армії. Близько десяти мобілізованих з нашого району поїхали в Решетилівку, у військкомат. Нам там сказали, що швидше за все, повернетесь додому, ну, максимум через пару тижнів. Нас проводжали багато людей, посідали в машини. Насторожило, коли одна бабця перехрестила на дорогу. Подумали, мабуть двома тижнями не обійдеться. Приїхали ми в Черкаське Дніпропетровської області в частину 93-ї окремої механізованої гвардійської бригади. Поселилися у наметове містечко, вночі холодно, спали під бушлатами не роздягаючись. Там протягом місяця проходили підготовку, ходили на полігон стріляти, навіть їздили у Миколаїв, де зробили шістдесят пусків із ПЗРК. Казали, вам повезло, бо до цього навіть не всі офіцери робили пуски, адже це доволі вартісна річ.

Свою базу називали «садочок»

— Після підготовки повантажили техніку на платформи і потягом поїхали на Донеччину. У Добропіллі в яблуневому садку зробили базу, поставили намети, ходили лише на вартування і не здогадувалися, що буде далі. В нас таких баз згодом змінювалося кілька і постійно в садках, тому й називали «садочок». Через два тижні потрапили на перший блок-пост у Дімітрові, де змінили бійців 95-ї десантної бригади. В них техніка була краща, а у нас БТЛБ (багатоцільовий тягач легко броньований) на гусеничному ходу і з озброєння кулемет ПКБ калібру 7,62. Після Дімітрова перекинули на Українку, а звідти на Карлівку підсилювали піхоту п’ятої роти. Це вже була прифронтова зона, а за лісопосадкою проглядалися блок-пости сепаратистів. Місцеві нам постійно жалілися, як бойовики з них знущаються. Стоять шмаркачі п’яні з автоматами і заставляють перед ними ставати на коліна, щоб дозволили проїхати. Більшість місцевих за єдину Україну, але є такі, що не хочуть ні про що балакати. Сепаратистів виявляли не раз і... передавали на «садочок».

Сергій Крутько

З «Правим сектором» звільняли Карлівку

— Перші бойові постріли робив у Добропіллі по «зеленці», а в Карлівці — у відповідь на провокації сепаратистів. Там же мені дістався бронежилет четвертого класу, який передав полтавським міліціонерам депутат Юрій Бублик. Вперше на собі відчув, що таке артобстріли, а скільки техніки погорілої бачив. Деякі машини тільки прибували і вже через півдня їх розбивали, були, що на півдорозі потрапляли під обстріл. Нас часто «покривали градами», тоді ще підполковник піхоти загинув.

Бої за визволення Карлівки були запеклі, в них брали участь добровольчі батальйони. Приїхав якось «Правий сектор» на джипах в озброєнні, такі круті хлопці. Взяли на штурм екіпаж нашого танка, який йшов попереду, за ним БМП, останні йдуть вони. Розповідав навідник з нашого танку: «Доїхав до ворожого блокпоста, бачу вибіг „сєпар“ з РПГ. „Увалив“ по нас, дещо пошкодив машину, ми у відповідь бабах. Розлетівся той блок-пост на друзки, ми ще раз зробили контрольний. Розвертаю башту... підтримки позаду немає». З’ясувалося, БМП на-півдорозі зламалася, а бійці «ПС» відійшли від позиції на кілометр постріляли по сторонах і вернулися. Зрештою визволення Карлівки таки було, під прикриттям нашої артилерії і градів.

Перше пекло Авдіївки

— Через два місяці нас направили в Авдіївку. Заїхати на блок-пост вийшло лише з другої спроби, бо потрапили під мінометний обстріл. Стали за лісосмугою, окопалися, спали прямо в окопах. Через пару днів, самі того не знаючи, поїхали штурмувати Авдіївку. Сказали нашій бригаді, що поїдемо на танках і БМП тільки подивимося, а вийшло, що прорвалися. Закріпилися в розважальному комплексі, там двір з лазнями, сауни, басейни, зоопарк. Наступного дня були на зачистці, теж довелося з кулемета молотити наліво й направо. А під вечір трапилася пригода. Хлопці на БМП захотіли проїхатися в магазин і потрапили в засідку. З палаючої машини встигли повистрибувати, залишилися живі, але отримали контузії. Послали на виручку танк і дві БМП, наших забрали але ж пригоди не завершилися. Одна БМП заблукала і потрапила в окуповану Ясинувату. Пролетіли блокпост, покружляли на вокзалі і назад. Ми почали пускати сигнальні ракети, хоча це й не можна, побачили. А наш танк підбили, я потім його бачив і фотографував розірваний на шматки. Екіпаж живий, ховалися по лісах, знайшли на ранок.

Наступного дня бойовикам надійшло підкріплення, нас оточили з усіх сторін і почали бомбити. У ворога була зручна позиція бо, кажучи мовою артилеристів «накидали» із-за пагорба. В нас багато поранених, є загиблі. Ховатися толком нікуди, залягали під свій БТЛБ, хоча при прямому влучанні це б не врятувало. Кожну хвилину чую кричать: «Медика!», а допомогу ж самі собі надавали. Мого механіка-водія ранили, що було в аптечці тим і лікували. Ворог підійшов впритул, я відстрілювався з кулемета. Командування просило допомогу, але вона довго не надходила. Зрештою під’їхали БМП, зі свого місця ми змушені були відступити.

Пізніше Авдіївку звільнили, за що отримали відпустки на десять діб. З’їздив додому, а вернувся вже в аеропорт.

Продовження інтерв’ю: Учасник оборони Донецького аеропорту розповів про війну «кіборгів проти зомбі»

Володимир СУЛИМЕНКО