Василь Ковальчук: «Не зламаюся, не продамся і не зраджу виборців!»

Чим ближче до виборів, тим частіше чути розмови простих людей про те, як знову не помилитися у виборі. Бо всі кандидати один з-поперед одного обіцяють мало не золоті гори, всі такі чуйні й правильні, що хоч до рани прикладай. Виборці скрушуються, що на минулих парламентських виборах наче обрали гідних, але знову виявилося, що як завжди. Ну майже, як у тій приказці про те, що всі наречені й женихи та-а-кі хороші, тільки звідки ж беруться погані чоловіки й дружини?!

Щоправда, є один «залізний» рецепт, як не помилитися. Може, навіть і єдиний. Оскільки красиво говорити навчилися всі, то можуть обманути. А от переписати своє життя під вибори ще не вдавалося нікому.

Запитай у кандидата, як він жив, що зробив, з ким дружив, кого ненавидів, які цінності сповідував і чи здатен до самопожертви?...

Про життя в усіх його проявах говоримо з найколоритнішим кандидатом 145-го виборчого округу підполковником-афганцем, правозахисником Василем Ковальчуком.

— Пане Василю, насправді є тільки дві причини, з яких людина хоче працевлаштуватися у парламенті: щоб покращити життя народу і щоб покращити своє власне життя. Чому ви хочете стати народним депутатом?

— Багато років я займаюся правозахисною діяльністю. Нерідко я прошу втручання знайомих народних депутатів і бачу, що їхні звернення ефективніші, ніж звернення просто громадського активіста. Та й не святі горшки ліплять...

— Чому ви йдете на вибори шляхом самовисування, а не від якоїсь партії?

— Як казав колись Іван Франко, за кожною партією стирчить чийсь писок. Я не хотів би стати маріонеткою в руках якогось партійного боса, що продає місця у списку, й втратити самостійність. Підкорятися партійній дисципліні, коли особисті переконання інші, — це не для мене. На мою думку, у групи й фракції можна об’єднуватися й без партквитків.

— Чому ви балотуєтеся саме по 145-му округу?

— Дуже просто. Народне прислів’я каже: де родився, там і пригодився. Я ж з народження і діда-прадіда живу у Київському районі Полтави, на Павленках. Мій рід — з козацьких старшин Воскобійників — володів землею, на якій зараз розташований Полтавський турбомеханічний завод і стоїть будинок, який я звів власними руками.

— Як давно ви займаєтеся правозахистом?

— З трирічного віку (сміється), коли захищав дівчаток від хлопчиків і молодших від старших. Тільки я тоді ще не знав, що це називається правозахистом. Я таким уродився: правдолюб і правдоруб. А по-справжньому почав займатися громадською роботою на початку 90-х років, коли воїни-інтернаціоналісти, у відповідь на запитання про гарантовану законом соціальну допомогу почали чути від чиновників: «А ми вас в Афганістан не посилали...»

— Чи брали ви участь у Революції гідності?

— Так, на Євромайдані 2014 року в Києві я керував підрозділом афганців, що протистояв «Беркуту» з першого до останнього дня активної фази. На жаль, перемогою скористалися, як завжди, не ті, за кого стояв Майдан.

— Яке ваше основне життєве гасло?

— Я — бойовий офіцер. Моє кредо: «Честь і справедливість».

— Василю Григоровичу, який життєвий досвід, на вашу думку, знадобитися вам у роботі народного депутата?

— Зрозуміло, що увесь життєвий досвід і чотири вищі освіти — військова, технічна, юридична і економічна (скоро отримаю 5-й диплом — фахівця з ЖКГ). 25 років я прослужив в армії — від матроса до підполковника, командира частини. Займався будівельним бізнесом. Працював заступником директора «Полтавастандартметрології» і знаю, яка отрута на полицях наших магазинів в продуктах. Маю велику практику як юрист і правозахисник.

— Кажуть, вас благословив на вибори сам предстоятель Української православної церкви Київського патріархату Філарет.

— Так. Будучи в Києві, я заїжджав до нього, бо вважаю Філарета своїм другом і духівником. На прощання він накрив мене єпитрахиллю, благословив і сказав: «Нарікаю тебе Василем Непереможним».

— А чому ви навчалися у Сумах, адже в Полтаві було таке з саме зенітно-ракетне училище?

— То ціла історія. Після року строкової служби на Чорноморському флоті я вступив до Полтавського артучилища. Але на зборах після зарахування я змушений був зацідити в пику одному курсанту, ліжко якого у наметі було поруч з моїм, бо він не зважив на моє прохання: не дихати на мене перегаром. А оскільки він був небожем висопосадовця, мене тут же відрахували. Пізніше я безпроблемно вступив у Сумське училище.

— І так же безпроблемно його закінчили?

— Не зовсім. На випускному курсі у нас були залікові стрільби. Я був старшим офіцером артилерійської батареї. Перевіряти приїхали 7 чи 8 генералів з Києва. Я вираховую координати, передаю радисту, а ці генерали стоять поруч, травлять анекдоти й гегочуть, одно слово, заважають. Так я як рявкнув: «Мовчати!!!», то в них від несподіванки фуражки попіднімалися. А як прийшли до тями від мого нахабства, то сказали: «Ну з цього командир точно буде!» А ще я вечорами ходив на тренування у райвідділ міліції, при якому була секція карате. Хоча на той час у Радянському Союзі заборонялося займатися східними єдиноборствами. І от уявіть картину. Я пізно ввечері повертаюся з тренувань, а вся казарма не спить, хлопці чекають, щоб я показав їм нові прийоми. Перед тим зі складу зникли всі кальсони й сорочки, які курсанти перешили на кімоно. У казарму заходить майор, командир батареї і в напівтемряві не може зрозуміти, що то за білі привиди стоять з піднятими вище голови ногами.

— Та ви, пане Василю, у молодості були ще той відірвиголова...

— Ну я ж з роду козацьких старшин Воскобійників, а козаки завжди відзначалися рішучістю й кмітливістю. Пригадую, коли служив у Німеччині, то командир дивізіону дав завдання засипати довгу траншею до кінця дня. Для кількості нашої «живої сили» це було абсолютно нереально. І в мене було тільки два варіанти: або доводити командиру, що він дурень, або знайти можливість за один день виконати дводенний обсяг роботи. Я обрав другий варіант. Пообіцяв солдатам, що увечері поведу їх в німецький кінотеатр на фільм з еротичними сценами (в СРСР на таке кіно було жорстке табу), якщо закидаємо ту траншею. В результаті ми і завдання виконали, і солдати залишилися задоволеними.

— Але Німеччина вже була після Афганістану?

— Так.

— А за який подвиг в Афганістані ви були нагороджені орденом Червоної Зірки?

— Афганська війна — це те, що згадувати не хочеться, але й забути не можеш... За два роки в Афгані я 26 разів брав участь у бойових операціях. Мене чотири рази представляли до нагород, але отримав тільки один орден, бо начальство не любить правдорубів. Ми потрапили в оточення душманів: нас було 15-ть, їх з півсотні. Майор одразу отримав тяжке поранення. Я взяв командування на себе. У живих залишилося троє. Мене контузило. По арику я виніс майора й передав розвідгрупі, що підоспіла на підмогу. А сам повернувся й коректував вогонь артилерії до повного знищення банди.

— Фото вашого закривавленого обличчя під час «мовного Мадану» влітку 2012 року під Українським домом обійшли не лише всі вітчизняні, а й світові ЗМІ. Журналісти тоді писали про вас: «Цей дядько бився, як лев!»

— Було-було, ребра тріщали, кров юшила, але ми зуміли відтіснити «Беркут». А потім через суд я довів, що це — незаконне формування. Тільки два роки тому до мене, на жаль, ніхто не прислухався...

— Якось була інтригуючи пропозиція від вас: пам’ятник гетьману Івану Мазепі поставити у вас вдома... Пожартували?

— Ні. Оскільки міська влада не погоджувалася встановити пам’ятник на Соборному майдані, я запропонував, щоб тимчасово, але ж у Полтаві, він постояв у мене на садибі.

— Що ви можете пообіцяти виборцям 145-го округу?

— Кажу щиро: Все моє життя — служіння народу. І це не гучні слова. Кажу виборцям щиро: «Не зламаюся, не продамся і не зраджу!»

Прес-служба кандидата в народні депутати Василя Ковальчука