Володимир Денисенко: «В Америці від голоду рятувалися українським борщем»

Одним із її членів був Володимир Денисенко, який разом із своєю дружиною Тамарою впродовж багатьох років підтримує тісну співпрацю з нашим містом, є організатором гуманітарних проектів. Він ветеран армії США. Пан Володимир охоче погодився на інтерв’ю

— Як сталося, що ви переїхали до Америки й коли це було?

— Народився я на Харківщині в 1937 році. А коли почалася Велика Вітчизняна війна, то нашу всю родину вивезли до Німеччини. Ми опинилися в Австрії. Батьків змушували тяжко працювати. А дітей утримували в таборах. У яких умовах, то краще не розказувати. Не раз територію, де ми були, бомбили, але якось ми вижили. Коли прийшла перемога, то нас звільнили союзні війська, відчинили ворота й запропонували залишатися чи повертатися додому. Україна в той час не була вільною державою, а входила до складу СРСР, то батько вибрав американську зону. І в 1949 році нашу сім’ю, батьків і чотирьох діток, прийняла Америка. Ні батько, ні мама професійної освіти не мали, бо закінчили по 4 класи, уміли лише читати й писати, тому було тяжко. Ніякої допомоги Америка нам не виплачувала. Жили дуже бідно, рятувалися від голоду українським борщем, який варила мама. Так і вижили всі четверо, стали на ноги. Батьків уже зараз немає.

— Ви ветеран армії Америки. Довелося воювати, щоб отримати це звання?

— Мене забрали в 1960-у році на 2 роки військової служби. Якраз саме тоді вибухнув конфлікт Америки з Кубою. (У 1960 р. США ввели ембарго на імпорт цукру з Куби, скоротили нафтові й продовольчі постачання, а американські нафтопереробні заводи на острові відмовилися переробляти нафту, що постачалася із СРСР. Тоді кубинська влада проголосила в серпні — жовтні 1960 р. націоналізацію підприємств, що належать американським, а також великим і середнім кубинським підприємцям. У руках держави опинилися до 90% промисловості. 2 січня 1961 США розірвали дипломатичні відносини з Кубою, а в квітні того ж року підтримали висадку загону в 1500 озброєних кубинських опозиціонерів в Затоці Кочинос — Свиней. Але ця акція зазнала повної невдачі — загін був розгромлений. Розраховуючи на подальшу допомогу СРСР, Фідель Кастро проголосив 1 травня 1961 р. кубинську революцію «соціалістичною». Влада країни придушувала опозицію, і діяльність опозиційних партій була припинена, а три лояльні організації («Революційний рух 26 липня», народно-соціалістична партія і «Революційний директорат 13 березня») об’єднано в єдину державну партію, яка в 1965 р. стала називатися Комуністичною. — Авт.)

Нас готували до висадки на Кубу. Але завдяки президенту Америки Кеннеді конфлікт було припинено. Продовжував службу я в Америці. Але почався В’єтнам. (В’єтна́мська війна́1959-1975 років спалахнула між комуністичним Північним В’єтнамом, підтримуваним СРСР та КНР, і Південним В’єтнамом, підтримуваним США, Австралією, Новою Зеландією, Південною Кореєю тощо. Війна почалася як громадянська в Південному В’єтнамі; надалі в неї втрутилися Північний В’єтнам і США за підтримки низки інших країн. Таким чином, з одного боку війна велася за возз’єднання двох частин В’єтнаму і створення єдиної держави, а з іншої — за збереження незалежності Південного В’єтнаму. — Авт.) На той час моя каденція на 2 роки служби вже скінчилася. І я вже мав демобілізуватися, але мене ввели до резерву. Не чіпали 9 місяців, а тоді покликали знову до війська на навчання. Слава Богу, нашу бригаду у В’єтнам не посилали. Я дослужив ще 2 роки й вийшов із армії. Так став в’єтнамським ветераном. Але не за те, що воював, а за перебування в резерві. Я горджуся тим, що належу до українсько-американських ветеранів. Ми хочемо, щоб у Америці знали, що й українські хлопці служили у американській армії.

Нині служба контрактна, добровільна. Але це не знімає багатьох проблем. Ті, хто воює зараз, мають великі клопоти з родинами, зі здоров’ям, особливо з психічним. Їм добре платять, але якщо воювати, то все може статися. Не завжди їх відпускають вчасно після закінчення контракту, іноді змушують воювати в гарячих точках далі. Я вважаю, що для майбутньої війни, якщо не дай Бог вона виникне, піхота не потрібна, бо тепер є така потужна військова техніка, яка повністю замінить солдата.

— Пане Володимире, ви зараз на пенсії. Із якого віку американці йдуть на відпочинок? В Україні збираються підняти пенсійний вік. А як в Америці?

— Загальний вік пенсійний 62 роки, але отримувати будеш лише 3/4 пенсії. Повний вік настає в 66 років і для жінок, і для чоловіків. Найближчими роками Америку чекають нелегкі часи, бо підходить час іти на пенсію тим, хто народився в 1945 році, після війни. А таких людей багато. Не вистачає грошей виплачувати пенсії. Тепер уряд хоче догнати пенсійний вік 70 років. Америка має великий клопіт із бюджетом. Мусить щось радикальне статися, щоб це змінилося. Адже якщо податки не покривають соціальні витрати, то держава провалиться у фінансову яму. Це сталося в Греції. Там багато грошей витрачалося на соціальні програми. За нею в біду потрапили й Іспанія, Португалія, Італія й Англія. Ця криза є і в Україні. Усі хочуть отримати позику від МВФ, але там гроші можуть дати при умові зміни системи управління в державі.

— Де ви працювали до виходу на пенсію?

— Трудився в індустрії, був планувальником. Мільйонами штук замовляв і доставляв різноманітні деталі, комп’ютерні схеми, тобто відповідав за оте все внутрішнє начиння, з якого потім складали комп’ютери та іншу апаратуру й техніку.

— Скількох дітей ви з пані Тамарою виростили?

— У нас троє дорослих дітей: два сини й доня. Вона працює фінансовим директором у державній службі з опіки над дітьми, що мають проблеми з батьками, вживають алкоголь, наркотики. У нас теж є такі біди. В Америці найбільше у світі тюрем. Отже, у добробуті теж є зло. Обидва сини працюють. Один із них разом зі своєю дружиною має власну танцювальну студію, навчає танцям.

— Понад 20 років ви співпрацюєте з нашим містом на громадських засадах і надаєте допомогу. Що спонукало вас до цього, адже виїхали ви з України дитиною і, мабуть, давно вважаєте себе американцем?

— Малим я пережив такі страхіття, бачив смерть, голод. І поставив собі ціль допомагати нашим людям, коли стану на ноги. Українців знищили понад 26 мільйонів. Ніхто так не постраждав у світі, як Україна. Мої тато й мама пухли від голоду в 1933 році. Мама неохоче розказувала про те, як напівживими кидали людей у ями й закопували. То страхіття було. Цілі села вимирали. Моя дружина народжена в Німеччині. Її маму забрали туди в 16 років. На її грудях було написано «остарбайтер». У Німеччині ми були в таборах разом із поляками, євреями, але не ділилися на національні групи. Нерідко нас заганяли митися до бані й ми не знали, чи вийдемо живі, чи подушать газом. Тому ми разом із дружиною вирішили в міру сил і здоров’я допомагати, чим зможемо, українцям. Жаль наших людей. Світ такого не зазнав, як вони. Мені говорять іноді, що все пройшло. Але повинна залишитися пам’ять і переходити з покоління до покоління. Я хвалю євреїв за те, що вони щодня нагадують про ті звірства, що чинили фашисти з їхнім народом. А ми мовчимо. Ми теж мусимо говорити. Якщо будемо мовчати, історія повториться. Я чую, що в 47-у Україна теж пережила голод, а хто про це знає? А мусять усі у світі знати про нещастя України.