Один день з життя ув’язненого на Полтавщині

Сьогодні група полтавських журналістів разом з працівниками благодійної організації «Світло надії» завітали на територію Полтавської виправної колонії № 64. Серед них був і представник «Полтавщини».

Ще з радянських часів в уявленні пересічного громадянина місця обмеження волі асоціювалося з жорсткими двоповерховими нарами, «парашею» в кутку камери і розгулом фізичного насильства у всіх його проявах. Цей стереотип прийшов до нас ще з радянського кінематографу, підтримувався російськими серіалами та бульварними детективами. Не беруся стверджувати як виглядала тюрма у СССР чи як виглядає зараз у Росії, але пересічна українська «зона» двадцять першого століття, виявилася не схожою на ту, яку можна побачити на екрані.

Ще перед входом до виправного закладу у нас ввічливо зібрали паспорти та попросили залишити у машині мобільні телефони. Вже на вході ми по троє, під пильним наглядом охоронців, зайшли на територію. Першим місцем, куди ми завітали, став клуб та кімната дозвілля для в’язнів. Ці приміщення виглядали досить пристойно, у кімнаті для відпочинку стояли зручні крісла та дивани, телевізор, стереосистема... Навіть в себе вдома не кожен має всі ці зручності. Проте у обох приміщеннях стояв стійкий запах горілого. Не знаю, чи звикли до цього в’язні, але у деяких журналістів, після десяти хвилин перебування у приміщенні, почала боліти голова. Адміністрація привела на спілкування з журналістами і одного з в’язнів, музиканта Дмитра Бикова, який відбуває покарання за викрадення транспортного засобу.

Ув’язнений Дмитро Биков

Дмитро приязно погодився відповісти на питання працівників ЗМІ:

— Чим ви займаєтесь у тюрмі?

— Я за освітою викладач музики, граю на багатьох інструментах, тут теж працюю у клубі, ми з хлопцями створили ансамбль і виступаємо на свята.

— Скажіть будь-ласка, як ви адаптувалися до тюремних умов, і чи не страшно вам знову повертатися у світ, який панує по той бік паркану? (Дмитро засуджений на п’ять років, до звільнення йому залишилося менше місяця. — Авт.)

— Перші три роки було дуже важко, а потім звик, і рідні мої вже звикли до того, що я тут. Повертатися, якщо чесно, боюсь, бо ж тут звик до того, що все вирішують за мене. А на волі доведеться самому шукати роботу і заробляти на хліб. Тут ми теж по-своєму вільні, ми ні за що не відповідаємо, і ні від чого крім адміністрації не залежимо.

— Що дало вам перебування тут?

— Якщо чесно, дуже багато. Мабуть в тому, що я потрапив сюди, є навіть якийсь позитив, я раніше гнався за грошима і не цінував те, що маю. Коли у мене все це забрали, ізолювали від рідних, друзів, тоді я став про них більше думати.

Кімната відпочинку

Дмитро Биков

Наостанок Дмитро вирішив продемонструвати нам свій музичний талант і виконав на гітарі ліричну композицію.

До уваги журналістів також представили житлове приміщення для в’язнів. Камеру можна легко сплутати зі звичайною лікарняною палатою. Звичайні застелені ліжка з маленькими тумбочками. Ніяких нар, шконок і тому подібного. На одній з тумбочок красувалося фото двох маленьких дітей.

Клас навчального центру для в’язнів

В’язні на лекції про сімейні цінності (ресоціалізація)

Присутній в колонії і навчальний центр для в’язнів, де вони можуть здобути певну професію, зокрема електрика, слюсаря тощо. Та головними знаннями для ув’язнених є заняття з ресоціалізації, які проводять благодійники сумісно з адміністрацією закладу.

Наостанок до журналістів вийшов начальник колонії Віктор Пивоваренко. Горілий запах у клубі він пояснив тим, що колонія опалюється автономно, власними котлами, тому при згоранні матеріалів відповідного запаху уникнути неможливо. Також він зазначив, що колонія розрахована на 1100 в’язнів, проте наразі через недавнє амністування в ній перебуває лише 764 злочинці.

Місцева церква

Начальник колонії Віктор Пивоваренко

Журналістам не вдалося поспілкуватися з іншими в’язнями крім Дмитра Бикова, і фотографування їх теж не віталося. Проте, по тому, як кипить робота на подвір’ї, неозброєним оком видно, що колонія — це не велика сіра, огороджена площа землі, а маленький робочий «мурашник» зі своїми законами, розпорядком. Проте вибравшись за територію, кожен журналіст зітхнув з полегшенням — бажання повертатися назад ні в кого не було.

Владислав ВЛАСЕНКО, «Полтавщина»