Солдат з Полтави й досі служить, хоча «дембель» мав бути 15 травня

До нашої редакції зателефонував двадцятирічний полтавець, який назвав себе Станіславом, він проходить строкову службу у Дніпропетровській військовій частині 3021. Зараз хлопець має звання молодшого сержанта. До нас його змусило звернутися те, що він мав би бути демобілізованим ще 15 травня, але продовжує нести службу. Зараз він знаходиться в гарнізоні — охороняє Південний машинобудівний завод.

— Нам взагалі не пояснюють, коли відпустять додому, кажуть, що мобілізація. Навіть офіцерів, які прослужили по 25 років, не відпускають. Надзвичайного ж стану не вводили! Ми зараз молимо Бога, щоб восени хоча б відпустили, або сказали коли, — розповів Станіслав.

До дембелю хлопець рахував дні. Каже, що вже минуло 400 днів із його призову. За цей час Станіслава направляли на охорону громадського порядку на Майдан.

— Стояли там монолітом — ланцюгом, були гарматним м’ясом. На наші голови летіли цеглини. Нас у полон майданівці брали, ледь відпустили. До частини нас привезли без щитів і касок — все там забрали, — розповів полтавець.

Зараз Станіслав майже не буває у своїй частині, постійно в гарнізоні, що охороняє завод. Говорить, що туди відправляють тільки тих, хто захворіє.

Розповів хлопець і про умови, в яких перебувають захисники України:

— У нас навіть олія закінчилася — рибу смажимо на маргарині. Їмо перловку, рис, а гречку дають лише на свята. Ті, хто стоять у караулі, одягають бронежилети, але їм уже років по п’ятдесят! Такий можна ножем пробити. Коли нам приходять посилки, їх отримує черговий по частині, забирає, що йому захочеться, а перебрану посилку віддає нам. Коли ми йдемо на пост, нас оглядають, забороняють користуватися мобільними телефонами, їх доводиться ховати постійно.

Загалом, молодший сержант каже, що в них все терпимо. Але хочеться побачити маму, брата, друзів, з якими востаннє зустрічався півроку тому.

— Якби нам конкретно назвали дату, щоб знати, що восени будеш дома, чи коли там. Ми постійно дивимося новини, про солдатів-строковиків ніхто не думає, не говорить — наче ми не люди! — розповів Станіслав.

Ілона ЧОРНОГОР, «Полтавщина»