Про війну дізналися в драмтеатрі...

— Ми з сестрою добре вчилися у школі, і батько зробив нам подарунок — купив квитки на денний спектакль у Полтавський музично-драматичний театр. Це дуже великий подарунок був! — розповідає вона. — Коли ішли в театр, ми ще не знали, що розпочалася війна. Дивилися «Кремлівські куранти». Коли закінчився перший акт, глядачі почали виходити із залу, а ми сиділи на своїх місцях, чекаючи продовження. Раптом на сцену вийшов директор театру і сказав: «Сьогодні вночі Німеччина віроломно напала на Радянський Союз, не дивлячись на те, що був підписаний мирний договір». Прийшли ми додому — мама плаче... У магазинах черги — люди розбирали сіль, борошно, сірники. Ті, хто в 1914-1917 роках пережили війну і голод, знали, що таке війна. 

Сім’я Ніни жила трохи нижче від Білої альтанки, а біля альтанки радянську зенітну артилерію поставили, стріляли по німецьких літаках. Після того, як німці захопили Полтавщину, дійшли чутки, що наші зенітники прийняли бій і, щоб не потрапити в полон, пустили собі кулі в лоб...

— Ми зенітників знали — вони приходили до нас. Пізніше стало відомо, що ці хлопці встигли перейти мостом річку і подалися на Харків. То інші радянські воїни прийняли бій і, оскільки їм загрожував полон, покінчили з собою, — пояснює дитина війни.

Неподалік від садиби Івана Котляревського стояв Свято-Успенський собор, росли вікові липи. Там мирні мешканці Полтави, серед яких і Ніна з сестричкою та їх дідусь, побачили вантажівку, з якої була знята зброя; на землі лежало троє радянських офіцерів, у кожного на лобі — велика чорна дірка. Люди їх умили, помили і збиралися поховати.

Ніна Петруцій

— Для мене, 12-річної, це було таке жахіття, уявіть: листочки дерев під вітерцем колишуться, сонце світить, а вони лежать мертві, і на їх обличчях танцюють сонячні зайчики... — каже Ніна Андріївна. — Раптом із вулиці Жовтневої почувся гуркіт, вискочили мотоцикли, на них німці страшні, у касках, на яких зображені черепи з кістками. Біля кожного на товстому залізному цепу — вівчарка, лапи виставила... Ці вівчарки німцями були навчені на людей нападати. Виїхали мотоцикли на середину майдану, за ними — легковий автомобіль. Із автомобіля вийшов якийсь, видно, великий начальник німецький (ми потім навчилися розрізняти: якщо високий кашкет — значить, офіцер). Він підійшов до нас і запитав: «Що ви робите?». Ми з сестрою хотіли втікати, але дідусь зупинив: «Ставайте всередину і стійте, бо якщо побіжите — застрелять. Ну, а коли однак почнуть стріляти, — падайте всередину й лежіть». Дід відповів німецькому офіцерові: «Ми тут живемо, і чули, що був бій. Дозвольте нам цих бійців поховати за старим християнським звичаєм!». Офіцер доклав про це, повернувся і мовив: «Черговий офіцер сказав, що, оскільки вони вирішили прийняти геройську смерть, а не полон, можете їх поховати». Тоді люди принесли лопати, ломи, викопали яму; зняли хвіртку з воріт, поклали на неї тіла загиблих офіцерів, накрили білим простирадлом (за християнським звичаєм не можна кидати землю прямо на тіло, треба закрити). 

Через деякий час люди почали ходити на базар, купувати продукти — адже це місто, їсти щось треба... А німці почали робити облави, хапали молодь — і на вокзал, у вантажні состави... Так і везли аж у Германію, а там — на підземні заводи, де зброю робили, а хто слабший — у сільське господарство.

Ходити вулицями під час окупації страшно було

— Біля пам’ятника Гоголю окупанти місцевість оточили, зігнали людей. Вивели полонених, у яких на грудях були прикріплені фанерні таблички з написами: «Я комуніст», «Я партизан», «Я злодій». На очах у мешканців Полтави цих нещасних повісили, постріляли вгору й поїхали, — продовжує сумну розповідь Ніна Андріївна. — Дуже довго потім тіла страчених не дозволяли знімати. Спочатку собаки там вили, а потім і собаки втекли.

Мама Ніни ходила в село міняти речі на харчі. А потім уже й міняти нічого стало. А з Донбасу у Полтаву привозили сіль, продавали на склянки — то мати потім цю сіль міняла в селі на хліб чи картоплю.

— Ми пережили два страшні роки окупації, голоду, рабства, — підсумовує розповідь про пережите Ніна Петруцій. — Перемогу ждали, як ждуть сонце, як ждуть день. Полтаву визволили 23 вересня 1943 року, а першого жовтня ми вже пішли у школу. Відступаючи з міста, гітлерівці всі будинки попідривали, лише біля ЦУМу один будинок цілий залишився, бо в ньому був німецький готель. Ми в школі розбирали розвалини, нам давали суп — один день гороховий, другий день квасоляний. Терен ріс на схилах — рвали ягоди, заварювали із сахарином чай.

Звістка про Перемогу прийшла уночі. Хтось постукав у вікно і сповістив...

— Всі в ту ніч зібралися біля Білої альтанки, вітали одне одного, обіймалися, цілувалися. Людей — цивільних, військових — було стільки, що яблуку ніде впасти, — згадує про невимовну радість довгожданої Перемоги Ніна Андріївна. — Удень біля пам’ятника у Корпусному парку був мітинг, привітання, виступи художньої самодіяльності. З цього дня ми стали жити іншим життям. Важким був післявоєнний час, довелося все відбудовувати жінкам і старим людям, бо молоді — і чоловіки, й жінки — були на фронті. Дай Бог, щоб ви ніколи не знали, що таке війна, голод, щоб ви ніколи не знали, що таке ворог. 

А три медальйони з іменами убитих радянських офіцерів, зняті з їх тіл, люди потім віднесли у військкомат. 

— Навіть німці не могли не визнати велич їх героїзму, — каже Ніна Петруцій — сивочола дитина війни.

Наталія ЖОВНІР, «Полтавщина»