Розмір тексту

Вісточки з далекого 1943-го отримали сьогодні...

Наближаючись до 65-ї річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні, з розповідей тих, хто пережив її жахіття, ми дізнаємося правдиву, неприкрашену її історію

Одна зі сторінок цієї книги пам’яті належить остарбайтерам, молодим дівчатам і хлопцям, яких фашисти вивезли на примусові роботи в Німеччину

Мій батько на початку війни, як і більшість його однолітків, за віком був демобілізований на фронт. Відступаючи, його полк дійшов до Ростова й потрапив у оточення. Йому вдалося вижити й разом із товаришем вийти з ворожого кільця. Він розповідав нам із братом, коли ми стали вже дорослими, як майже три місяці ночами вони добиралися окупованою територією до Полтавщини. Як російська жінка в одному із сіл переховувала його, дала цивільний одяг чоловіка, який воював на фронті. Як голодували дорогою, а натрапивши якось у лісі на мед диких бджіл, об’їлися так, що ледве не померли. Проте додому все ж дійшов. У рідному селі господарювали фашисти. Поліцаї не видали його ворогам як радянського солдата, але невдовзі занесли до списку тих, кого примусово вивозили на роботу до Німеччини.

Так він опинився на території нинішньої Чехії в місті Тетшен-Боденбах, поблизу якого вони пиляли ліс у Судетах. За його розповіддю, умови утримання остарбайтерів були не такі жахливі, як у концтаборі, але це була неволя. Їх змушували працювати на лісоповалі по 12-14 годин, годували в чітко відведений час так, щоб лише не померли. Жили вони у величезних бараках. Про одяг остарбайтери мусили дбати самостійно.

Лист з 1943 рокуЛист з 1943 року

Із невеликої кількості листів, надісланих із Німеччини за два з половиною роки прийомним батькам, в Полтавському обласному архіві дивом збереглося два, які до адресатів з якихось причин так і не дійшли. Їх перевіряла подвійна цензура, тому писати про все відкрито не можна було. Але й ті скупі рядки передають умови життя на чужині й почуття 20-22-літньої молодої людини: «Живемо ми хорошо, поки що є в чому ходити. Ну а за харчі, то розмови немає. Хочу вам сказати іще, яка тут чудова природа. Зараз жарко неможливо, зими майже не було. Ох, скільки тут фруктів, особливо груш і яблук. Усі поля й усі дороги винятково яблука й груші. Пишіть, як ви поживаєте, чи є що їсти і що є в хазяйстві з худоби. Яке ваше здоров’я? Зі мною все в порядку, ну мене половини нема проти домашнього. Взагалі я зараз такий, як прийшов із „гостей“ (з оточення. — Авт.). Ну прошу не журіться, все буде в порядку». Ще в одному листі читаю: «Новин у мене немає ніяких, а якщо і є, то вони вам неінтересні (не можна). Про молодіж, яку вивезли з нашого села, знаю, де всі знаходяться. Хлопці наші тікали, більше місяця блукали, а зараз Іван Фед. робить у хазяїна, а решта невідомо поки де. Я від вас получив посилки. Якщо можна, то висилайте самого табаку. За табак я тут можу дістати що вгодно. А гроші тут не варті нічого, бо нічого не купиш, усе на карточки. Пишіть мені частіше, не забувайте. Остаюсь живий і здоровий. Общим живу та й годі. Догадуйтеся».

В архіві я знайшла довідку, в якій значиться, що з села Бабичівки Глобинського району, де народився мій батько Григорій Таран, під час окупації примусово було вивезено до Німеччини 120 осіб. Лише з одного невеликого українського села.

Весною 1945-го Радянська армія звільнила десятки тисяч таких, як він, відірваних від Батьківщини. Як і інші, батько пройшов через фільтраційні табори, адже перебував на території ворога. Пройшов строкову службу в Білорусії, у містечку Береза Картузька...

Скоро 5 років, як його вже немає з нами. Та коли в архіві я тримала в руках пожовклі від часу оригінали листів із Німеччини, здавалося, що їх сторінки промовляли його голосом із далекого 1943 року.

Любов ПРИЙМАК, «Полтавщина»

Останні новини

Полтавщина:

Запропонувати тему