Люстрація: реальний важіль чи спосіб залякування

Скажімо, у 2004 році ми, провівши мільйонну ходу від Хрещатика через бульвар Лесі Українки повз ЦВК до Верховної Ради, вислухали через гучномовці рішення законодавців про призначення повторного другого туру виборів президента і цим повністю втішилися. І що далі, де реалізація тих закликів «Бандити будуть сидіти в тюрмах». На жаль, за невиконання передвиборчих обіцянок за нашими законами до буцегарні не саджають, а то в тюрмі зараз мав би сидіти Ющенко. Адже через дев’ять років бандити виявилися ті ж самі, і, виконавши свої обіцянки, цей пан позбавив би горя сотні матерів.

Тепер це вже не пройде. Я пишаюся своїм народом, найкращими його синами, які, перебуваючи на Майдані, не вірять словам новітніх політиків, а лиш справам. Відставлений політичний труп Янукович! Добре. Розходитися? Ні. Обрані керманичі МВС, Генпрокуратури, СБУ, МВС! Дуже добре. Але чи розходитися по домівках, знімати барикади? Теж ні. Народ уже досвідчений, цей досвід скріплений кров’ю братів. Зміна прізвищ ще не гарантія. Я сподіваюся, не лише мене непокоїть відвертість заяв численних структур та організацій про масовий перехід на бік народу. Ейфорією тут поки що і не пахне.

Пан Аваков заявив, що віднині працівники ДАІ разом з майданівцями патрулюють вулиці Києва, тож протистояння зняте. Те саме і з працівниками служби безпеки, вони знову, як завжди, служать народу і докладуть неймовірних зусиль, аби затримати одного-єдиного державного злочинця в Україні — Януковича. Ну, може ще, якщо вдасться, Захарченка. Президія партії регіонів (парламентська фракція) робить публічну заяву, з якої виявляється, що дані депутати навіть слухом не чули про злочинні задуми та дії сімейки Президента. До речі, у порядку публічного виступу цю заяву коментує не хто інший, як пан Рудьковський, який встиг вискочити із фракції регіонів за декілька днів до того. Він, звісно, сумнівається у щирості пана Єфремова. А ви вірите у щирість самого Рудьковського?

Немає сумнівів, що ми спостерігаємо театр абсурду. Хто скоріше здасть свого шефа, той отримає бонус. Януковича сьогодні здали усі, хто донедавна витирав пил з його чобіт, ті, хто був його особистим протеже, ба, навіть ті, хто обіцяв йому прихисток. Отака доля політика, коли амбіції перевищують інтелектуальні здібності. Та чи треба вірити суб’єктам, що так раптово «прозріли»? Парламент вірить, можливо тому, що їм потрібні голоси для прийняття певних рішень. Схоже, що ціною голосування колишніх тушок за демократичні закони стало не проведення найближчим часом дострокових парламентських виборів. Мовляв, ми ще три роки побудемо недоторканими, але сьогодні забезпечимо вам конституційну більшість. Така собі комерційна угода. Політика, це торгівельний майданчик, вона для професіоналів.

Але, схоже, з цим не збираються погоджуватися майданівці. У них немає досвіду політичної проституції, натомість є непоборна жадоба справедливості. Минулу свою статтю про Майдан я написав не просто так, а після тривалих бесід з хлопцями, що стоять на ньому. Так ось, повторюю, це вигадки політиків, що люди покинуть барикади, якщо оголосять вибори Президента, відставлять уряд, звільнять Януковича. Вимоги майданівців серйозніші, і, якщо хочете, прагматичніші: гарантії того, що подібне в Україні ніколи не повториться. За будь-якої влади.

Що ж ми бачимо наразі: бійці міліції, служби безпеки вже з народом, працівники прокуратури та судів там же. Давайте поміркуємо приземлено. А чи потрібні новому президенту (прем’єр-міністру, губернатору, олігарху ...) суди чи прокурори, котрі беззастережно, незважаючи на закон, будуть виконувати його вказівки? Певно, що так. А чи будуть бажаними для нової влади бійці спецназу, які виконають будь-який наказ, в тому числі і проти народу, без оцінки його законності? Цілком можливо. Адже практика розвитку нашої держави свідчить, що всі порочні структури попередніх царьків добре влаштовували наступників. Згадайте того ж Ющенка.
Гарантіями, котрих вимагає Майдан, може бути не задекларований перехід правоохоронців на бік народу (а куди вони, власне, подінуться), а покарання винних із них за ті діяння, що вони вчинили стосовно українських людей. Міліціонерів, за те що били мирних протестувальників, спецназ — за те, що мордували, катували, розстрілювали, прокурорів — за те, що відкривали завідомо незаконні кримінальні провадження, суддів — за те, що виносили завідомо неправосудні ухвали про запроторення людей до в’язниці.
Сьогодні в Україні багато говорять про люстрацію. За латиною «lustratio» — це процес очищення. З більш вузької точки зору, котра часто має політичне забарвлення, це обмеження подальшого доступу до державних посад для осіб, пов’язаних у минулому з репресивним апаратом. В Україні хтось розглядає люстрацію як панацею. Навіть створено на державному рівні відповідну інституцію. Може воно й так. Але до даного питання слід ставитися з певними застереженнями. Їх декілька. По-перше, займатися цим мають аж ніяк не колеги. Маса обґрунтувань існує для такого посилу, але деталізувати їх зайве, всі це й так розуміють. По-друге, слід професійно відмежовувати помилку, непрофесійність від зловживання. Для цього необхідно задіяти фахівців. Нарешті, має бути виключений будь-який суб’єктивізм, інакше ми отримаємо чергове «полювання на відьом».

Питання люстрації людей, причетних до репресивної влади за світовими концепціями може розглядатися у двох напрямках. Якщо у діях особи міститься склад кримінального правопорушення, вона повинна отримати відповідне покарання, якщо ж злочину не було, але діяння посадовця тим не менше є репресивним, негідним, або якимось іншим чином порушує права людини (ось тут і потрібна компетентна зовнішня оцінка), такий фігурант має бути усунений від державної посади. Та за будь-яких обставин порушення справи стосовно правоохоронців-правопорушників дозволить побачити не тільки виконавців, а й організаторів та замовників подібних злочинів. Саме їхнього покарання чекає Майдан. Караність таких діянь буде запорукою недопущення кишенькових силових структур та правосуддя у майбутньому.

Ми майже щодня чуємо заклики до люстрації. Втім, ті, хто їх здійснює, не є фаховими юристами, тож мало усвідомлює сутність процедури. Власне, юридична техніка таких дій є нескладною, але при цьому мають бути дотримані певні процедури. Візьмемо до прикладу ситуацію з взяттям євромайданівців під варту у якості запобіжного заходу у порушеному проти них кримінальному провадженні. Якщо уважно придивитися майже до кожної справи, побачимо неправомірні дії (а може і злочинні!!) цілої низки осіб: міліціонера, що незаконно затримав, прокурора (слідчого), котрий неправомірно порушив кримінальне провадження, судді, який всупереч закону засадив людину до в’язниці. Але як їм в подальшому пред’явити люстраційні претензії? Чинний кримінально-процесуальний закон передбачає лиш один варіант такого розвитку подій: закриття кримінального провадження за реабілітуючих обставин. Тільки тоді можна вести мову про незаконність дій правоохоронців. Якщо особі вже пред’явлена підозра, припинення кримінального провадження за реабілітуючими особу обставинами може відбутися виключно за постановою прокурора у зв’язку з відсутністю складу чи події злочину. Тільки так, і ніяк інакше.

У нас численні заручники були звільнені на підставі спеціальних актів держави. Добре. Дуже добре щодо людей. Потім спец законом вони навіть були реабілітовані. Це ще краще. Тож, можливо, декому здасться цинічною моя пропозиція негайно оскаржити рішення чи постанови про звільнення? Даремно. Для подальшої долі звільненого та реабілітованого героя Майдану розгляд подібної скарги, дійсно, не має жодного значення, а ось для люстрації — величезне. Якщо не буде встановлено, що у діях особи були з самого початку відсутні склад чи подія злочину, панове люстранти уникнуть відповідальності, позаяк потерпілих від їхнього самодурства не виправдали, а лиш звільнили від покарання.

Як би там не було, але єдність Майдану та пересічних громадян полягає у тому, що такі речі не можуть полишитися безкарними. І сьогодні найбільша увага соціуму приділяється вже не силовикам, а правосуддю. Адже, судове свавілля забезпечувало не лише фізичний страх людей перед системою, воно було і знаряддям незаконного збагачення. Як відомо, вже до початку 2013 року бізнес підприємців, що мали хоч якесь віддалене відношення до опозиційних структур, був фактично відібраний чи знищений. У якості наступного кроку почалася «зачистка» так званих бізнес попутників. І до цього доклала руку саме українська судова влада. Натомість, якраз у результаті рішень правозастосовних органів безперервним потоком зростав капітал можновладців, наближених до уряду чи «сім’ї». Таких сфабрикованих справ можливо навіть більше, ніж тих, де за вказівкою влади суди позбавляли людей їхніх громадянських прав.

Не буду про це довго, наведу лишень загально відомі приклади, коли судові рішення наносили прямої шкоди державі Україна, про це знали і Прокуратура, і СБУ. Але чомусь нічого не робили. Найбільшою компанією у країні, що належить до державної власності, є Національна акціонерна компанія (НАК) «Нафтогаз України». Останніми роками ми постійно чули про катастрофічне економічне становище цієї організації. Проблема набувала загальнонаціонального масштабу з огляду на те, що цей господарюючий суб’єкт імпортував та розраховувався за російський газ. У чому ж причини такого негарного матеріального становища промислового гіганта? Несплата боржниками за реалізований на внутрішньому ринку газ. При цьому, як не дивно, основний боржник — дочірня компанія самого Нафтогазу — ДК «Газ України». Вона, за моїми даними, винна НАК «Нафтогазу» близько 8 мільярдів (вдумайтеся, порівняйте із своїм сімейним бюджетом!!!) гривень.

Давайте уважніше придивимося до цього господарюючого суб’єкта — ДК «Газ України». Це я пропоную для пересічних громадян, ті ж хто має відношення до хоч малого бізнесу, все й самі давно знають. З діяльністю цієї державної компанії вже давно пов’язують прізвища панів Фірташа, Бойка та інших. На якомусь етапі, переконавшись у повній безкарності та заручившись відповідними гарантіями від керівництва судової влади, влада виконавча робить нормативний кульбіт і приймає рішення про реорганізацію ДК «Газ України» у приватну структуру. Фігуранти-власники нової організації ті ж, що вказані вище, але це вже не державний, а приватний бізнес. Утім, є проблема. Реорганізація передбачає наявність правонаступництва. А у ДК «Газ України», звісно, є як немаленькі активи, так і величезні пасиви.

Ось тут на допомогу і приходить кишеньковий суд. Власне, так і задумувалося. Реорганізація тягнеться і понині (понад три роки), але за цей час господарськими судами у доволі прискореному режимі були беззастережно задоволені усі кредиторські вимоги компанії до своїх боржників, навіть (скажу як фахівець) ті, що були штучно створені. Усі аргументи позивача, часом вельми сумнівні, із захватом сприймалися правозастосовними органами. Доклали тут руку і судді Верховного Суду. Втім, люстраційна перевірка такої сприятливості судів щодо їхньої близькості до олігархів-чиновників навряд чи призведе до серйозних наслідків: максимум, що вдасться встановити, це судова помилка чи некомпетентність. Інше — вже до установ, котрі займаються корупцією.

А що ж з вимогами, де ДК «Газ України» є боржником? Це набагато цікавіше для люстрації правосуддя питання. Такі позови теж розглядаються у господарських судах Києва. Але, як не дивно, жоден з них за декілька років не розглянутий. І знаєте, чому? Суди як один, хором зупинили провадження в усіх справах, де відповідачем є дана організація. Не буду утруднювати читачів правовим аналізом подібних ухвал, але запевняю, що всі вони без винятку є незаконними. В результаті, українська держава в особі свого промислового та бюджетоформуючого гіганта недоотримала близько 8 мільярдів гривень, не кажучи вже про збитки інших підприємств. Повернімося до суддів, котрі обслуговували вказані процеси. Що це, — масова помилка, колективна мара чи щось інше. У мене особисто сумнівів немає, але, сподіваюся, більш детально причини такого колективного нехтування законом будуть з’ясовані в люстраційному порядку. Але про факт того, що подібну диверсію проти економіки власної країни було чітко зорганізовано, забезпечено та скоординовано свідчить і те, що судові рішення про незаконне зупинення проваджень щодо стягнення боргів (фактично про крадіжку державних коштів) приймалися не тільки господарським судом Києва, але й Апеляційним київським господарським судом та Вищим господарським судом.

Мушу зазначити, що влада за рахунок тиску на суддів шляхом прийняття неправомірних судових рішень не лише кришувала олігархічний бізнес своїх поплічників, а й поповнювала бюджет, який сама потім і дерибанила. Тож, якщо вже бути зовсім чесним, перевірці підлягають і окремі рішення правозастосовних органів, якими до не своїх підприємців неправомірно оформлялися санкції податкових органів, антимонопольного комітету, різних інспекцій тощо. Попри те, що, здавалося б, забезпечувався певний соціальний результат — поповнення бюджету, це аж ніяк не виправдовує порушень судами чинного законодавства задля його досягнення. Благі результати не можуть досягатися брудними методами. Розумію, що у цій царині буде важко відділити судову помилку у трактуванні правової норми, неправильне застосування матеріального чи процесуального закону від прийняття завідомо незаконного рішення. Але у деяких випадках повторюваність неправомірних юридичних підходів, свідоме неодноразове нехтування нормативними приписами може наочно свідчити про караність такого діяння.

Скажімо, при вирішенні податкових спорів українські адміністративні суди вже давним-давно «забули» про основний принцип судочинства, викладений у кодексі адміністративного судочинства: суб’єкт владних повноважень повинен довести наявність податкового правопорушення. Такий правовий колаж призводить до абсурдної для усього цивілізованого світу (але не для України) ситуації, коли контролюючий орган не утруднює себе детальною та прискіпливою перевіркою, а просто вказує у акті, що, приміром, певної операції не було, тож отримайте санкції. Що робить адміністративний суд, коли розглядає спір? Замість того, щоб, дотримуючись вимог закону, зажадати від органу владних повноважень доказів непроведення господарської дії (повторюю, саме так вимагає закон), він перекладає тягар доказування на підприємця — будь люб’язний довести, що ти цю операцію здійснив. Ба, більше того, останнім часом взагалі виникла зовсім дика судова практика, коли підприємець у суді все ж виконує функції свого опонента, документально доводячи невинність, але суд не приймає такі докази з огляду на те, що фіскальний орган їх не бачив під час перевірки? Все перевернуте з ніг на голову. І тут претензії навіть не до конкретних суддів, мені достеменно відомо, що інструкції з даного питання надходили з самої гори. Ось звідки, від кого й вдасться дізнатися під час люстраційного аналізу конкретних справ.
Фактично адміністративне судочинство замахнулося, як казав Діма Семіцвєтов, на саме святе, що у нас є — конституцію (презумпцію невинності), але кого це цікавило? Можливо, більшість співгромадян не дуже переймаються проблемами, описаними у попередньому абзаці, мовляв для поповнення бюджету можна трішки і зловжити владою, особливо стосовно торгашів. Такі міркування не личать сучасній людині. Почавши очищати країну від корупції, зловживань, ми повинні крок за кроком викорінювати саму можливість цього. Знаю, що попередні уряди, в тому числі й той, що очолювала Ю. Тимошенко (представник того кабінету пан Продан і зараз при посаді), часом не дуже переймалися дотриманням законодавства задля досягнення суспільно корисного (як вони вважали) ефекту. Однак, оцінка позитивності такого результату — то суб’єктивність, тоді як право має об’єктивний характер. Цінність нинішнього люстраційного процесу саме й полягатиме у тому, що нова влада вже ніколи не зможе використовувати судовий механізм для незаконного досягнення будь-яких особистих чи навіть громадських цілей. Інакше не треба й починати, невелика слабина, — і ми знову повернемося у минуле. Утім, ми від нього ще і не відійшли.

Тепер до питання, хто буде оцінювати ступінь невідповідності чи відповідності люстрованих посадовців. Маємо державний орган. Але він, як і ми усі, ще мало собі уявляє необхідну послідовність дій. Є правильна за своєю сутністю ідея, давайте долучимося до її втілення. Вважаю, що створений державою наразі орган має бути інформаційним центром щодо накопичення фактів незаконного застосування влади чиновниками попередньої України. Матеріалів достатньо, та й не переймайтеся, громадяни у цьому питанні будуть дуже активні. При цьому тих, хто в подальшому буде займатися такою необхідною, але делікатною справою, як люстрація правоохоронних структур прошу пам’ятати, що вам будуть протистояти не аматори, а професійні, корпоративно згуртовані професіонали-правники. Але, повторюю, треба забезпечити гарантії від суб’єктивізму.

Та надалі — більш складне питання — юридична оцінка діяння. Повірте, це потребує значного фахового потенціалу. Не дай Боже звинуватити невинного, ліпше зізнатися у недоведенні обвинувачення. Тож, люстраційний процес на державному рівні обов’язково передбачає створення якоїсь ради чи колегії, котра матиме право давати оцінки. Вважаю, що до неї мають входити правники, котрі не заплямовані, і в першу чергу, представники юридичної науки. Саме дана структура мусить визначити, було люстроване діяння кримінально караним, чи воно має ознаки помилки або непрофесійності, а відтак, слід його передавати до прокуратури для порушення кримінального провадження, чи може просто ставити питання про усунення особи від посади з огляду на некомпетентність.
Нарешті остання проблема: хто буде розглядати судові подання про люстрацію? Існуючі суди? Ні і ще раз ні! З урахуванням всього викладеного вище марно сподіватися, що існуючі судові інстанції нададуть справедливу оцінку протиправним вчинкам своїх колег. Рука руку миє, і цей принцип особливо непохитний у правозастосовній діяльності. Повірте мені, це так. Адже у більшості випадків прийняття політично чи бізнес мотивованого незаконного рішення суддя першої інстанції обов’язково порадиться із своїм керівництвом чи вищим судом, отримає відповідні гарантії. Так склалося за останні роки, і це є непорушним елементом системи, яку ой як важко буде так відразу демонтувати.

Вважаю додаткова аргументація зайва. Всі усе прекрасно розуміють. Тому вирішення даного питання є нагальною проблемою влади. Як варіант пропонується створення (можливо, на певний період) спеціалізованого суду з даних проваджень, до його складу, власне можуть увійти і провідні науковці України (згадайте вже забутий принцип формування Конституційного Суду). Варіанти можуть бут різні. Мета одна: аби потім народ, Майдан не сказав, що все забалакали. А люстрація, це те віконце, у яке постійно виглядає обличчя нової влади і яке найпростіше відстежувати.

Петро ГУЙВАН, заслужений юрист України