1 березня паралімпієць із Полтави Дмитро Кузьмін відправиться в Сочі

На ХІ зимових Паралімпійських іграх у Сочі від української команди вперше виступить спортсмен з вадами зору, полтавець Дмитро Кузьмін. У Сочі він із тренером Сергієм Дорошем відлетить 1 березня, а повернеться — 17. Раніше спортсмен займався плаванням. Він був чемпіоном літніх Паралімпійських ігор 2004 року в Афінах, там він завоював золоту медаль. Про те, як Дмитро потрапив із плавання в гірськолижній спорт та як тренується, нам розповів його тренер Сергій Дорош (на жаль, Дмитро був втомленим після виснажливих тренувань і нам не вдалося з ним поговорити).

— З плаванням Дмитру довелося зав’язати через травму. Він тимчасово не займався спортом. А потім, три роки тому, ми з ним познайомилися через наше полтавське відділення «Інваспорт» і почали потихеньку ставати на лижі. Два з половиною роки тренувалися, їздили за власні кошти скрізь, доки не потрапили в збірну команду України.

— Як вам це вдалося?

— Поїхали в Голландію у 2012 році на міжнародні старти, де він посів 3 і 5 місце.

— Як фінансували і підтримували представника збірної України?

— Минулого року управління з питань фізичної культури і спорту виділило нам 25 тисяч гривень. На ці кошти купили чотири пари лиж і кріплення до них. А Паралімпійський комітет України півтора роки тому почав нас фінансувати, після Голландії, де ми пройшли міжнародну класифікацію, де Дмитру дали клас «Враження зору» і нас в листопаді 2012 року поставили на фінансування по підготовці до паралімпійських ігор в Сочі. В минулому році ми брали участь в чемпіонаті світу, в Іспанії, де зайняли 7 і 13 місце. До речі, два тижні тому ми брали участь у фіналі кубку світу в Швейцарії, там вибороли 7 і 8 місце. На кубку світу участь брали майже всі сильні спортсмени, які будуть приймати участь в Паралімпійських іграх у Сочі.

— Де тренуєтесь?

— Позавчора з Дмитром повернулися з навчально-тренувального збору в туристичному комплексі «Буковель». 10 днів там були. У нас є дві бази для тренувань — база «Корчак» у Стасях і «Сорочин Яр» у Петрівці. Як для рівнинної Полтавщини, рівень цих баз достатній.

— Який у Дмитра графік тренувань?

— Ми прокидалися о пів на сьому. О 7:00 виїздили на гору, оскільки траси для тренувань на «Буковелі» можна було ставити до 12:00. Кожного дня ми накатували 22 кілометри туди і назад. Із 8:00 і до 12:00 тренувались, потім їхали в готель, обідали, відпочивали і готували лижі.

— Чи не мріє Дмитро колись повернутися в плавання?

— Ні, він абсолютно не хоче. В плаванні він окрім голубого кафелю, іноді брудного, і води, більше нічого не бачив. Тут він побачив такі країни, як Швейцарія, Австрія, Іспанія, Рим. Коли займався плаванням, такого масштабу він не бачив.

— Який у Дмитра зараз настрій, на яке місце розраховуєте?

— Бойовий, а який же ще. У нього буде близько двадцяти п’яти суперників, розраховуємо потрапити в трійку, а реально, я думаю, що в десятку потрапимо. Оскільки Дмитро займається лише третій рік гірськолижним спортом, а там будуть спортсмени, які у третій Паралімпіаді приймають участь, рівень набагато вищий.

— Як гадаєте, чия моральна підтримка для Дмитра найважливіша?

— Моя, напевно. Він нещодавно одружився, дружина буде підтримувати. Щодо матеріальної підтримки — міністерство спорту. Олімпійський комітет виділив для нас 8 пар лиж.

— Чому саме 8, а не 10 чи 5?

— Чотири дисципліни, але ми будемо брати участь лише у двох.

— У яких саме?

— Спеціальний слалом і слалом-гігант. Дисципліни відрізняються по відстані між воротами (між палицями, які будуть минати спортсмени).

— Наскільки важливо, щоб спортсмен сходився із тренером характером?

— Це не обов’язково, я ж йому не жінка. Важливо, щоб він виконував всі завдання. Я в нього і тренер, і лідер. Розказую, що це таке: оскільки Дмитро слабозорий, я їду попереду нього, я одягаю яскраво-помаранчевий жилет і шолом із вмонтованою рацією із мікрофоном. Він за мною їде, а я йому говорю: «вправо, вліво, лід».

— Чи відвідував вас під час тренувань мер Полтави Олександр Мамай? Коли ви його бачили в останнє?

— В останнє бачив по телебаченню. На тренування до нас не прийшов жодного разу.

Ілона ЧОРНОГОР, «Полтавщина»