Україну і світ від «мирного атому» рятували і солдати, і генерали

Завдяки звичайним людям — лікарям, пожежникам, військовим, інженерам — потроху починають розвіюватися міфи про катастрофу 1986 року, коли на українських теренах з`явилася реальна ілюстрація загрози «мирного атому». Тоді, у 1986 році, зруйнований реактор Чорнобильської атомної електростанції сіяв радіоактивні частинки по всьому світу, а героїзм ліквідаторів сподвигнув їх фактично своїми тілами закрити провал реактора, вберігаючи не тільки Україну, але й увесь світ від наслідків катастрофи.

Серед інших ліквідаторів, особлива доля була у військових, які почасти працювали за двох на найбільш небезпечних радіоактивно забруднених ділянках у зоні відчуження. Побачивши роботу військових, які вручну скидали смертоносні графітові блоки (складові системи зруйнованого реактора четвертого енергоблоку), німці та шведи називали їх «біороботами», оскільки вважали, що в таких умовах не тільки праця, але й життя людини фактично неможливе. Військові, опромінюючись, робили дезактивацію околиці Прип`яті та саме місто, зрівнювали з землею десятки сіл, дезактивація яких уже не могла дати жодного результату. Фактично протягом усього часу ліквідації наслідків атомної катастрофи в українському Поліссі (саме там знаходиться Чорнобильська атомна станція) величезну роль відігравали саме військові.

З одним із них, мешканцем села Михайлівки Машівського району Сергієм Олександровичем Гайдуком, який під час ліквідації був водієм і на власні очі побачив все, що відбувалося в зоні, ми поспілкувалися напередодні чергової річниці катастрофи на ЧАЕС.

— Сергію Олександровичу, як та коли ви потрапили на ЧАЕС?

— До зони відчуження потрапив так, як і більшість військовослужбовців — під час проходження строкової служби (у 1985-1987 роках). Безпосередньо на ЧАЕС — з 29 квітня 1986 року за наказом командування військової частини.

— У чому полягала ваша робота в зоні відчуження?

— Робота кожного ліквідатора і солдата безпосередньо залежала не стільки від їх вмінь, скільки від наказу, який давало військове керівництво. Водночас, свою «нішу» зайняв кожен. Я працював водієм заступника командуючого тилом округу генерал-лейтенанта Літвінова.

Перепустка до зони відчуження

— Від річниці до річниці чорнобильської трагедії у ЗМІ дедалі частіше піднімається питання: чи справді були необхідні такі жертви і втрати для ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС? Чи можна було їх оминути?

— Це тільки зараз усі стали достатньо освіченими, а в той час ніхто нічого про це не знав. Коли сталася аварія, до ліквідації були залучені всі — від генерала до рядового. При цьому засоби захисту що в генералітету, що у рядових були однакові. Стосовно порушень правил техніки безпеки і нехтування ними, то ми звичайними дозиметрами міряли рівень радіоактивності і їли все, що дозволяв дозиметр. Ніхто не зважав на певний рівень радіації — просто її дія була майже нікому не відомою, а надто коли наслідки дають про себе знати через багато років. Які справжні наслідки для моїх друзів-ліквідаторів, сказати важко навіть зараз, бо вже багато років їх не бачив, а декого після демобілізації зустріти вже так і не довелось.

— Кожен із ліквідаторів — герой, який своїми руками вгамовував атомного звіра. Чи були ви свідком подвигу окремних ліквідаторів під час роботи на ЧАЕС?

— Усі, хто там дійсно був, — у повній мірі є героями. Кожен із них вніс свій вклад і кожен заслуговує визнання. Доля кожного на ліквідації була різна, проте в цілому ми всі були єдиним організмом: від генерала до солдата. Навряд чи у сучасності можна було б побачити такий подвиг та єднання.

І не доведи Боже, щоб це сталося у незалежній Україні. Хто знає, які тоді були б наслідки. Тому що тодішній СРСР дійсно врятував ситуацію. Як би зараз не критикували ліквідацію — на той час це були єдино можливі шляхи.

— Згадайте моменти роботи в зоні відчуження, які вам запам`яталися під час роботи на ЧАЕС.

— Там запам`яталося все. Великі міста без жодного жителя, ліс у зоні відчуження — аж чорний від атомних опадів та радіоактивності в повітрі. Саме на нього понесло радіоактивну хмару у квітні, і молодий ліс перетворився на кладовище дерев. Запам`яталися могильники для техніки, чудової техніки — сотні автомобілів, вертольотів, літаків, різної військової техніки. Її там було стільки, що це просто страхіття. Поїздки з дорученнями та інспекціями дозволили побачити багато закутків зони: від самої станції до околиць. Абсолютно все там було дивне і незвичне. Адже це була мертва зона — зона відчуження. Зараз це все згадувати доволі важко. І з огляду на минуле, і з бачення теперішнього.

Мертва техніка вразила серця багатьох ліквідаторів

— Для багатьох чорнобильців «бій» із катастрофою не скінчився по сьогодні. Тільки тепер ліквідаторів вбиває не радіація, а бюрократія та забуття суспільством. Що на Вашу думку могло б допомогти ліквідаторам, які лишилися в живих, у сьогоденні?

— Дійсно, хотілося б нормального людського ставлення до героїв-ліквідаторів, що лишилися живими та живуть досі. Більшості була б необхідна грошова допомога, щоб вистачало хоч на ліки. А вони щороку стають все потрібнішими. Справді хотілося б, щоб про нас згадували не лише на річницю трагедії...

Чи замінить така нагорода здоров’я і визнання ліквідаторів?

Проте, допоки героїв Чорнобиля згадують вкрай рідко. Сучасність та бездуховність вносять свої корективи у життя ліквідаторів: дедалі частіше навіть ті незначні пільги, які за законом мають отримати чорнобильці, йдуть до рук людей, що не зробили жодного подиху в радіоактивній зоні. Справжні герої ліквідації, які не тішаться ані парадами на свою честь, ані скількись вагомими нагородами, згадувані лише раз на рік поступово йдуть у вічність, лишаючи щовесни тільки тінь свого славного подвигу у віках...

Олександр КЛІМОВ, «Полтавщина»