Лікар-психіатр: Якщо я назву гомосексуальність психічним розладом, то програю на суді

Сьогодні Міжнародний День сексу. Напередодні цього дня ми вирішили дізнатися наскільки наше суспільство переймається проблемами сексуального характеру, на якому рівні знаходиться сексуальна культура в Україні. Про це ми запитали в лікаря психіатра, психотерапевта Полтавського обласного психоневрологічного диспансеру Юрія Левченка.

— З розладами сексуального характеру хто до вас частіше звертаються: чоловіки чи жінки?

— Часто звертаються і ті й інші, але взагалі жінки звертаються в три рази частіше, ніж чоловіки. Вони більш емоційні, не приховують своїх внутрішніх проблем, вони налаштовані їх обговорювати. А чоловіки, зазвичай, вирішують свої проблеми алкоголем. Ось чому в нас такий високий рівень алкоголізації. Тому що чоловіки замість того, щоб звернутися до психіатра поговорити, вживають найдоступніший антидепресант. Після систематичного вживання такого «лікарського засобу», виникає алкогольна залежність.

— Наскільки проблеми сексуального характеру впливають на повсякденне життя людини?

— Ми ж знаємо, що сексуальні відносини є невід’ємною частиною життя людини. На першому місці — статусність людини (наявність сім’ї, роботи), другому — достатній рівень життя (харчування, одяг). В третю позицію я включу здоров’я і сексуальні відносини. Це відноситься до основних китів, які визначають повноцінність життя людини. Якщо будь-яка сторона переводиться в дисфункціонування, то це вже проблема, незадоволення і пошук вирішення розладів.

— З якими проблемами до вас звертаються?

— Чоловіки найчастіше звертаються із слабкістю потенції, або її відсутністю. Це виключно чоловічий страх, що в якийсь потрібний момент не спрацює. Якщо щось порушується, то це депресія, незадоволеність, це взагалі принижує їх чоловічу гідність. Жінки, вони звертаються із більш психологічним аспектом — відсутність задоволення, потягу, нечутливістю. Коли вже проводиться бесіда, більш глибокий аналіз випадку, з’ясовується, що причина в образі, невираженому гніві, можливо, якась зрада в минулому, яку вони не можуть відпустити, проговорити. Звичайно простіше сказати: «Та знайди собі іншого», але задача психотерапевта — зберегти те, що є, відновити його, а не зруйнувати. Ми цим і займаємося.

— До вас направляють інші лікарі людей із сексуальними розладами?

— Направляють лікарі нашого профілю. До лікарів соматичного профілю не звертаються такі пацієнти. Частіше люди самі шукають сексолога, або сексопатолога. Справа в тім, що в нас у Полтаві лише два лікарі мають сексологічну спеціалізацію.

— Наскільки в нашому суспільстві прийнято обговорювати проблеми особистого життя із спеціалістом?

— Наше суспільство в цьому плані — Африка абсолютна. Якщо в західному суспільстві похід до лікаря-психіатра, сексолога — це є ознакою самодостатньої, відкритої людини, і це є елементом гордості, що людина може собі це дозволити, там ці послуги платні. То у нас є люди, які соромляться цього, бояться офіційного звернення, що медичну книжку хтось побачить, а потім вони не отримають дозвіл на роботу. Оці архаїчні страхи, побоювання інколи сильніші навіть за самі неврози, які у людини є. Перед людиною постає питання: «Що ж тяжче, жити з проблемою, чи звернутися до лікаря?». Процент звернення до психіатра у нас набагато нижчий ніж у Європі.

— На якому рівні знаходиться сексуальна культура в Україні?

— Для порівняння ми беремо крайню ситуацію на заході, де проводять масові гей-паради, реєструють гомосексуальні шлюби, відкрито демонструють особливості свого сексуального розвитку — це більш європейські течії. Інша крайність — коли жінки ходять в паранджі, не можна взагалі показувати оголеного тіла. В нас виходить, що з однієї сторони в нас є елементи гомофобії, з іншого боку ми й до іншої крайності не відносимося. В нас вільні сексуальні відносини, вільний вибір сексуальних партнерів, але є деяка така інфантильність. У нас немає дійсно стійких поглядів. Я вважаю, що самостійна автентична людина не має боятися дошлюбних відносин. Звичайно погано коли це є патологією, часта зміна партнерів, невпорядкованість і так далі. Але молоді люди повинні себе пізнати до шлюбу, щоб не було потім розлучень, розчарувань. На жаль, в нас виходить, що ці шлюбні відносини поверхневі, легкі, короткоплинні. Сексуальне виховання нульове.

— В якому віці доцільно починати сексуальне виховання?

— Із статевим дозріванням 11-12 років.

— Як це в Європі відбувається?

— А в Європі про це говорять. До питання сексу, сексуальних відносин там відносяться значно спокійніше.

— Перед подіями, пов’язаними із євроінтеграцією України в ЄС, в суспільстві виникли деякі страхи гомофобного характеру. Нетрадиційна орієнтація вроджена особливість чи набута?

— Думаю, набута. Більша частина цих людей мала гетеросексуальні відносини, і не тільки для того, щоб показатися нормальним. Якраз якісь проблеми у гетеросексуальних відносинах і підштовхують до зміни орієнтації. Адже легше пояснити проблеми з жінками тим, що вони не подобаються.

— То ви вважаєте, що це патологія?

— Тривалий час, ще при Радянському Союзі, гомосексуалізм був віднесений до шифру психічних захворювань. Зараз цього немає. Світова спільнота виключила його із сексуальних розладів. Тому, якщо я скажу, що це психічний розлад, то усі геї світу можуть подати на мене в суд і виграти. Я просто можу сказати свою думку, а важко її говорити, якщо ти перебуваєш на іншому боці барикад. Терпимість до нетрадиційної сексуальної орієнтації — це одна справа. Нетерпимість і війна — інша. Геї говорять, що якщо ти до них нетерпимий і ти хочеш ударити гея в обличчя, то в тебе в самого десь в середині є схильність до гомосексуалізму. Дуже класна позиція, психологічно гарна провокація. Я вважаю її категорично невірною, але хочу поставити п’ять балів тому, хто це вигадав.

— А якщо нетрадиційне подружжя візьме на виховання дитину, чи сформуються в цієї дитини нетрадиційні погляди на сімейні цінності?

— В мене одразу виникає в уяві образ того лікаря інтерна із серіалу «Інтерни», американця. Як його звали нагадайте?

— Здається Філ.

— Так. Він там в одній серії розповідав, що в нього батьки нетрадиційна пара. Я добре запам’ятав, що йому сказали з цього приводу. Я не вважаю це нормальним. Не може чоловік відчути материнські інстинкти в тій мірі, як жінка, яка народила цю дитину. Якщо брати гетеросексуальні пари, які беруть дитину на всиновлення, то таке ж можна сказати і про жінку, оскільки ж не вона народила цю дитину. Але одягатися жінкою, імітувати жіночий голос — це ж не значить на рівні підсвідомості стати жінкою. Це моя особиста думка, я не позиціоную її як висновок чи правило.

Ілона ЧОРНОГОР, «Полтавщина»